Як закінчиться історія з фермою «Шеврет» – та чого чекати інвесторам, які вкладають у сільське господарство Львівщини? Сьогодні про це говоримо у студії із нашими гостями. Вітаю їх: Роман Матис, керівник управління інвестиційної політики ЛОДА, та Іван Паньків, директор Львівської аграрної дорадчої служби.
***
Мар’яна Романяк: Чи легко іноземцю вести бізнес в Україні? Ферма "Шеврет" добре і давно вже відома на Львівщині. Та нещодавно її власник заявив, що готовий продати господарство, адже втомився боротися з українськими реаліями.
Бернар Вілем (власник ферми): Оця порода – це альпійські, що я імпортував із Франції.
– Пане Бернар, скільки у вас зараз є кіз на фермі?
– Я думаю, приблизно 350, десь так, самок. Загально 400. Було більше колись, але мені потрібно мінімізувати стадо, тому що нам землі не хватає. Коли я починав, було тільки хобі. Але хобі, де вкладаю кожен місяць 3–4 тисячі євро, – то дуже дороге хобі. Поки що зараз це ще ніякі прибутки.
Ми маємо 8–9 людей. Є люди без проблеми. Є люди, хто мають проблему: вони хочуть вкрасти трошки, або вони хочуть трошки пити, або дурити. Але що зробити…
Марія Хом’як (керує фермою): Найактуальніша проблема на сьогодні – це будівництво цеху, заводу (не знаю, як правильно говорити) з виготовлення пам’ятників гранітних, із бетонних виробів. Щоби ви розуміли: ось на цьому плані воно йде як діляночка оця малесенька під номером чотири. Площа її – 18 «соток». Зразу біля неї суміжна п’ята діляночка – це моя ділянка, яка мені виділена під ОСГ.
Мар’яна Романяк: Але це для сільськогосподарського призначення?
– Так.
– Тут може бути завод апріорі, чи ні?
– Ні, землю с/г призначення, те, що зараз там детальний план. Вони могли там що зробити – це змінити цільове призначення земельної ділянки. Але це в руках міських і сільських депутатів. Тому якщо вони вважатимуть за доцільне (а вони так вважають, що їм той завод потрібен) – і, мабуть, вони проголосують за те. Там, де ці балки, де собака в нас прив’язаний – отам буде цей завод, гранітний завод.
Насамперед – то є виробіток, то буде мішатися пісок, цемент плюс граніт – то буде пилятися, «жужжання» машин плюс сама пилюка. Тут тече потічок, куди будуть ці машини змивати? Я не знаю просто, яка там технологія – не думаю, що це буде якась сучасна на такій площі. А одразу навпроти – це наше пасовище. Тобто коли ми були в губернатора, він казав, що прийдеться козам навушники вдягати, бо буде «жужжати» кожен день. А з другої сторони – трава: що, мені траву кожен день скроплювати, змивати від пилюки, чи як?
Мар’яна Романяк: Що думають місцеві чиновники щодо діяльності ферми – зараз запитаємо.
Олег Станкевич (міський голова Судової Вишні): Почнемо з того, що то є приватна власність. То була колишня вагова, і там планується побудувати (він планує побудувати) цех з обробки каменю, виготовлення пам’ятників. То безвідходне і нешкідливе виробництво, будемо так говорити. Зараз він звернувся для того, щоб містобудівний [план виготоваити]. То, що Бернар і його дружина заявляють, що за кошти міської ради, що ми йому сприяємо – ми так само і йому сприяємо.
– А як?
– Ми є замовниками, за законодавством, виготовлення містобудівних умов. Значить, підписали тристоронню угоду: міська рада, Бардин, який є власником тої земельної ділянки, й архітектурно-планувальне бюро. Ми є замовником, платником є власник даної ділянки. На сьогоднішній день отой же Бернар, бельгієць чи фермер, викупив ферму. Більше він нічого там не зробив. Надав йому Держгеокадастр земельну ділянку – 74 гектари, і встановили йому ціну 3%. Він каже, чого він має платити за землю? Під фермами, тобто під господарським двором, є 5 з чимось гектарів.
– Він же платить?
– Не платить ні копійки. То неправда, тому що він не виготовив містобудівної документації.
Бернар Вілем: Голова сільської ради працює спеціально проти нас. Але є ще інша ситуація – люди некомпетентні, вони не знають закону. Наприклад, отут нам потрібно робити документ по орендуванню господарської землі – тут під приміщення. Один нам сказав, що потрібно робити детальний план, другий сказав, що «вам непотрібно робити детальний план». Один сказав, що детальний план не можна робити перед генеральним планом, але реальний є закон, що детальний план має держава робити на свій кошт. Але практично зовсім інакше: голова міської ради скаже, що немає грошей, в району немає грошей – і роби як хочеш. Зараз ми починаємо робити через закон, пішли консультації з одним великим чоловіком від Держкадастру з Києва.
Коли ми починали – зразу була скарга від людини на село, що вони не хочуть, аби ми робили детальний план. Вони не хочуть, щоби ми робили. Чому – я не знаю. Без детального плану я не можу підписати контракт і не можна заплатити податки. Це пекло, тут ми живемо в пеклі, реально.
***
Панове, ця історія з Бернаром набула дуже великого розголосу, про неї всі говорили і в соціальних мережах, і в медіа. Як вона буде розвиватися, чого очікувати і чи справді є шанси, що ця ферма закриється? Романе, ваша думка – і, можливо, вже якісь кроки зроблені в цю сторону?
Роман Матис: Чи закриється ферма, чи буде проданий об’єкт – це, напевно, питання не до нас. Тому що це все-таки господарська діяльність, це рішення безпосередньо власника бізнесу – що йому робити з його проектом. Стосовно всього іншого, зазначеного в сюжеті – я би розділив цю ситуацію на дві частини. Я вивчив матеріал, про який ми зараз говоримо, і я би ту частину, котра стосується історій 15-ти, 10-ти, навіть п’ятирічної давнини відставив в сторону. Не хочу цього коментувати, бо очевидно: якби тоді все було добре, то я би останні кілька років не тратив свій час на то, щоби налагодити інвестиційний клімат у Львівській області.
Зараз таких інцидентів, таких ситуацій практично не існує. Тому що вже в кожному районі знають: якщо є потреба врегулювати якісь питання, отримати консультацію, отримати будь-який документ погоджувальний, дозвіл і так далі – вони звертаються в управління інвестиційної політики, відділ супроводу інвестиційних проектів, і отримують від нас абсолютно безкоштовно допомогу будь-якого характеру у всіх питаннях.
Бернар також звертався до вас?
Роман Матис: Звернення від Бернара було не безпосередньо в управління інвестиційної політики, але він був в обласній адміністрації. Більше того, я, знаючи цю ситуацію… Насправді це планувалася гранітна майстерня, тобто це не завод, як було написано, чи ще щось, а маленьке кустарне виробництво. Але ми, поспілкувавшись з цією людиною, яка планувала організовувати це виробництво, запропонували таке рішення – розгляньте можливість розміщення його в якомусь іншому місці, просто щоби вичерпати цей конфлікт. І ми запропонували локації – людина зараз їх вивчає.
Тобто є шанс, що це виробництво буде на іншому місці?
Роман Матис: Я можу стверджувати одне: друга сторона, учасник цього процесу, абсолютно адекватно зреагував на ситуацію і прийняв позицію, що якщо це настільки аж комусь заважає, то для нього це не принципово – на сьогоднішній день реалізовувати саме там цей проект.
Пане Іване, як ви бачите цю історію? Чому, на вашу думку, трапився такий конфлікт? Що тут не так спрацювало?
Іван Паньків: Я би що хотів наголосити – в принципі, діяльність Бернара і його козоферми є позитивною для Львівщини і навіть для сусідніх областей. Чому? Бо він показав (у ті роки, коли починав свій бізнес), що можна в Україні займатися бізнесом нетрадиційним – і ця його ферма дала поштовх до розвитку відновлення козівництва на Львівщині.
Проте, як і в кожного фермера, на різних територіях бувають якісь виклики, які треба час від часу долати. Я думаю, що справді тут пан Роман правильно наголосив – може, треба Бернару сісти з інвестором тої маленької підприємницької діяльності, яку розвиває чоловік, домовитися, навіть запропонувати викупити це приміщення – це може бути. Але я вважаю, що якщо навіть настане такий момент, що Бернар не захоче займатися цим – він зможе вигідно його продати, тому що козівництво все ж таки набирає гарні оберти і стає прибутковою справою в Україні.
Пане Романе, а чи вплинула ця історія загалом, можливо, на думку інших інвесторів, які також були б готові зайти в Львівську область зі своїм бізнесом, зі своїм сільським господарством?
Роман Матис: Ні, зовсім, абсолютно. Я не готовий навіть говорити про це, тому що ми протягом 2017 року дали супровід в області більш ніж 450-ти бізнесам, різним.
Супровід – це консультація чи гроші?
Роман Матис: Це консультація і допомога у вирішенні будь-яких нестандартних ситуацій, будь-яких отримань дозволів, погоджень, розробки детальних планів територій, оцінки і таке інше. Це, що зараз розповідали про детальний план територій, – це для нас взагалі як абетка, це ази. Наші спеціалісти можуть працювати з такими речами з закритими очима. 450 контра 1 – ви самі розумієте, що це недостатньо вагомі аргументи, щоби нівелювати одним випадком роботу інших.
Зараз, наприклад, у відділі супроводу разом з районами знаходиться більше 500-т об’єктів. Ви ж розумієте, що 500 людей від нас отримують реальну допомогу, вони отримують усунення бар’єрів бюрократичного характеру, в них немає корупційних ризиків.
Тобто ці 500 підприємств – це сільське господарство, фермери?
Роман Матис: Різні. Це від величезного заводу на тисячі робочих місць – до малого підприємства на 2–5 робочих місць.
А є там фермери?
Роман Матис: Є, звісно.
Багато?
Роман Матис: Є багато. Дивіться, в нас структура побудована таким чином, що зовсім малими підприємствами більше займаються представники – уповноважені особи в районах, котрі є уповноваженими особами із супроводу інвестиційних проектів. Це люди, яких ми відбирали, яких ми тренували і з якими ми постійно підтримуємо контакт, регулярно виїжджаємо в райони.
Наприклад, я завтра буду в Дрогобичі і в Скольому. Відповідно, я там буду зустрічатися з такими самими підприємцями в районі, розповідати, як ми можемо допомогти – можливо, питати їхню думку про роботу тої людини, яка є на місці й так далі. Але ми завжди в контакті з бізнесом. Тому нівелювати цю всю роботу одним сюжетом дуже складно.
Ми побували у ще одного фермера – подивилися, як працюється йому і які гроші та допомогу він отримає. Це – Ярослав Ілик, у Стрийському районі він веде свою сімейну ферму. Пропоную подивитися.
***
Мар’яна Романяк: Добрий день.
Ярослав Ілик (фермер): Доброго дня.
– Покажете нам свою господарку.
– Покажемо.
– Ідемо. Хто у вас тут живе?
– Сім корів і п’ять теличок в мене є. Працюєм полегоньки, змучились на заробітки їздити – та й отаке з жінкою подумали: відкрили собі сімейну ферму завдяки канадському проекту. Все, що Канада дає: поїлки, «коврики», вентилятор – то на 100 тисяч допомоги дає безповоротно. А так гроші – то ні: вони научають, молоко здаєм безкоштовно на аналізи кожний місяць. Зараз от за лютий-березень в мене йде вищим ґатунком молоко – я маю доплату. Канада так постановила, що грошима не дають, а можна взяти якимось товаром – от я взяв гранули для телят.
– А український уряд, область якось вам помагає?
– Район тамтого року дав дотацію. Ну, я не знаю, як того року буде. Кажуть, є закладено в бюджеті, що буде дотація. А як воно буде, коли…
– Але не заважає вам працювати наша місцева влада? Ніяких проблем?
– Ніяких проблем нема.
– А скільки ви ще самі вклали грошей у це все?
– Багато, дуже багато.
– Але вигідно мати таку ферму?
– Вигідно, вигідно. Вона окуповується вже десь на третій рік. Перший рік треба вкласти, вкласти і вкласти. Тепер вже хоч щось трошки є, заробляється.
– Є прибуток.
– Так, є прибуток. Ну, а третій рік – то вже буде ще легше, вже як вигодуються свої телята, стануть коровами – тоді вже буде набагато легше. Дою п’ять штук – то 120 літрів у день маю з п’яти штук.
– І завжди забирають?
– Завжди, кожний другий день забирають молоко.
– Де випасаєте тих корів?
– Отак прямо я їх переганяю через город, там маю пасовище – бабин пай, сертифікат з його, що 3 гектари в оренду – і так випасаю. Переважно більшість [роботи] я, жінка помагає – от доїльний апарат, банки помити, діти помагають.
– Діти що роблять?
– Все, що скажеш. Та, їм інтерес – оту корову доїла дитина, училася. Хоче – най працює. Але я казав би, ліпше вчитися, чим працювати.
***
Ось так працює одна з сімейних ферм. Пане Іване, чому Канада допомагає українським фермерам? Чому так сталося і як тоді отримати такі гроші і також відкрити свою справу?
Іван Паньків: Дякую, дуже гарне запитання і гарний сюжет. Справді, проект уряду Канади «Розвиток молочного бізнесу в Україні» працює на Львівщині з 2014 року, до 2021-го буде тривати. В межах проекту ми створимо отаких (правда, в майбутньому – це ще кращих) сімейних ферм на 10–20 корів. Це шанс для людей, які залишилися в селі, які хочуть працювати, заробити гроші – ведення власного сімейного бізнесу.
Але ми їх розвиваємо не тільки індивідуально – одна сім’я, а в межах системи – кооперація, щоби вони мали де продати молоко за вигіднішою ціною. І ще, що важливе: частину послуги, яку вони отримують для догляду за коровами, вони отримують через кооперативи.
А чи багато таких сімейних ферм на Львівщині?
Іван Паньків: Ми вже маємо 38, цього року створюємо ще 20.
Але це ж небагато – на всю Львівщину 38 сімейних ферм.
Іван Паньків: Так – але люди повірили. Найважче переконати людей, що вони це можуть. От Бернар показав, що він може – але він має інші умови, ніж Ярослав з дружиною Христиною, тому що він має доступ до ресурсів, які є в його країні. А ці хлопці зі Стрийського району – вони там живуть, вони там працюють, є батьківська хата і біля хати стаєнка, в якій була одна тваринка. Сьогодні є 10 тварин.
Романе, на вашу думку, чого зараз очікувати? Тобто чи потрібні Львівщині великі фермерські господарства, великі аграрні компанії? Чи є майбутнє в таких маленьких сімейних ферм далі розвиватись і, можливо, також отримувати і залучати для них якісь інвестиції?
Роман Матис: Такі малі формати сімейних ферм – це насправді дуже важливо. Я як людина, яка добре знає, що таке життя на селі, розумію, що за останні 20 з хвостом років селу приділялося дуже мало уваги в плані підтримки будь-яких проектів. І тому ми маємо трудову міграцію, коли люди шукають кращого життя десь за кордоном. Отакі-от проекти та їх фінансування, зокрема з уряду Канади, – це дуже-дуже надихаюче для тих людей, котрі все-таки залишаються тут і хочуть тут щось реалізовувати.
Відповідаючи на ваше питання «чому Канада?», я собі відразу такий жарт придумав (це насправді не жарт, а напівправда): бо там знаходиться найбільше українських сил у Торонто – тому така підтримка звідти.
Іван Паньків: До ваших слів – це вже друга програма на Львівщині. Був проект 2009–2013 років – він визнаний успішним, і на основі нього пішов цей. Але цей проект працює на заході України (Львівська, Івано-Франківська область) і на південному сході (Дніпропетровська і Херсонська область). Тобто Канада допомагає не тільки Львівщині.
Роман Матис: Я думаю, ми тут маємо дякувати, насправді, послу Канади в Україні, який дуже прихильний і багато робить для того, щоби такі проекти просувати. Пан Роман справді живе тою підтримкою, і такі результати – це те, що можна показати як приклад іншим. Стосовно великих–малих – на світі потрібні всякі. Тобто і великий бізнес, і малий бізнес – кожен має своє призначення.
Стосовно виживання… Ну, дивіться, в світі є різні тенденції, в кожній країні, залежно від розвитку ринку – свої тенденції. В Європі, в принципі, вважають, що 70% малого бізнесу закривається в перших 10 років своєї діяльності. Ну, але так чи інакше вони трансформуються, це не означає, що вони кудись пропадають – з’являються інші.
А чи може взагалі вплинути на розвиток сільського господарства і фермерства ситуація з мораторієм на продаж земель, на вашу думку, і що би мало бути?
Роман Матис: Я скажу непопулярну в середовищі економістів думку, за яку мене дуже часто картають – але на даний момент, в даний час не підтримую зняття мораторію на продаж землі сільського господарства. Поясню чому. Моя позиція така, бо я вважаю, що якраз оте населення, яке залишилося, воно не до кінця поінформоване про можливості роботи з землею.
От коли ми займемося такими просвітницькими проектами для початку, покажемо селянам, що можна на землі заробляти, працювати і мати результати – а вже після того, як загальний їхній освітній рівень підніметься в цьому питанні, ми піднімемо питання мораторію. От тоді це буде правильніше.
Зрозуміла ваша думка. Пане Іване, ваша думка щодо мораторію?
Іван Паньків: Перше – до того питання, яке ви ставили пану Роману, коротко. На основі нашого досвіду в межах проекту депутати обласної влади й обласна адміністрація змінили ставлення до підтримки аграрних виробників – ми маємо зараз гарні програми, які власне підтримують малих і середніх виробників – це є успішним.
Щодо землі... Ви знаєте, чомусь ми довго тягнемо. Ми кажемо інакше: не треба дискутувати, знімати мораторій чи ні – треба готувати законодавчу базу, яка захистить українця на своїй землі.
Тобто ви за те, щоб знімати мораторій?
Іван Паньків: Ні – я за те, щоби підготувати закони так, щоб захистити українців. Але не чекати знову першого січня ще якогось року – і тоді дискусія знімати мораторій чи ні. Треба працювати зараз над успішним функціонуванням ринку землі, при якому українець буде захищений в Україні.
Панове, дякую вам за розмову. Надіюся, що справді так і буде, сільське господарство Львівщини розвиватиметься і ми матимемо ще більше сімейних (і не тільки) ферм. Це була програма «Що не так?», мене звати Мар’яна Романяк. Пам’ятайте, що можете писати нам на сторінку у Facebook – і до зустрічі за тиждень.