Історія українсько-польських відносин надзвичайно драматична і складна. Були часи кривої ворожнечі, були часи примирення і тісної кооперації. Якщо ж брати лише останні три десятиліття з часу розвалу СРСР і здобуття незалежності Україною, а також переходу Польщі до III Речі Посполитої, то ту уже позитив добросусідства явно превалює над негативом чвар. Останні інколи виникали через суперечки щодо політики пам’яті, але загалом не робили погоди в міждержавних відносинах. Леонід Кравчук без проблем домовлявся з Лехом Валенсою, Леонід Кучма – з Александром Кваснєвським, Віктор Ющенко – з Лехом Качинським. Навіть президент-утікач Віктор Янукович знаходив спільну мову з польським колегою Броніславом Коморовським.
А відносини Володимира Зеленського з Анджеєм Дудою взагалі здавалися ідеальними. Особливо зразу ж після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Обніманням-цілуванням під час зустрічей президентів України й Польщі, їхні часті і приязні телефонні розмови не могли не створити враження, що це – дві найближчі людини у світі. У всякому разі Польща реально й потужно допомагала Україні, особливо в перші місяці війни. Про це детально розповідає у своїй книзі «Польща у війні» (Polska na wojnie) відомий польський журналіст Збіґнєв Парафянович.
Автор, зокрема, розповів про таємну передачу Україні винищувачі МіГ-29. Таємну не лише від Росії, а навіть від НАТО і Пентагону. Події розгорталися навесні 2022 року, у найважчий період російсько-української війни. Тоді польська влада пропонувала США та країнам НАТО різні способи передати Україні модернізовані радянські винищувачі. Варшава пропонувала такий варіант: польські пілоти доправили б МіГи на авіабазу США в німецькому Рамштайні, а вже звідти їх забрали б українські авіатори. Однак інші західні партнери зволікали з остаточним рішенням. А це зволікання було просто фатальним для України, яка в той час боролася за своє виживання як суверенної держави. Тож Польща зробила, так би мовити, хід конем. Близько десятка польських винищувачів були розібрані на частини й залишені в лісосмузі біля кордону з Україною. Звідки українські військовики забрали ці частини літаків і знову зібрали їх уже в Україні.
А ще Польща створила приватну напіввійськову компанію, щоб доправляти допомогу Україні без зайвих перепон та додаткової паперової тяганини. До неї залучили колишніх офіцерів Війська польського. Працівники компанії транспортували до України зброю та амуніцію. Для цього в їхньому розпорядженні було кілька десятків вантажівок.
Ці епізоди – одні з багатьох, які засвідчують, на що готова була піти Польща, щоб лише допомогти Україні вистояти в цій нерівній війні. А ще була передача українській стороні польських танків, самохідних гаубиць, переносних протитанкових комплексів, стрілецької зброї та амуніції тощо. Анджей Дуда особисто переймався тим, щоб допомога Києву надходила вчасно і в повному обсязі. Більше того, Польща навіть сварилася з іншими колегами по НАТО, наприклад з Німеччиною, за те, що ті постійно зволікають з відправкою зброї Україні.
Але чи дійсно існувала приязнь між польським та українським президентами, як це виглядає на телевізійних картинках 2022 року? Збіґнєв Парафянович так не вважає. Він вбачає навіть суто ментальну несумісність двох лідерів. Адже «Дуда – інтелігент з Кракова. Зеленський – хуліган з криворізьких спальних районів».
І от у певний момент Зеленський, який ще вчора був «криворізьким хуліганом», відчув себе найпопулярнішим політиком у світі, напівбогом. Увесь цивілізований світ готовий був його приймати, вшановувати, допомагати йому в боротьбі з потужним агресором. А український президент почав це сприймати як належне, навіть з певною зверхністю, яка інколи межувала з хамством. Зрештою на його невдячність вказали йому прямо і американський президент Джо Байден, і колишній міністр оборони Великої Британії Бен Воллес. Аналогічне зауваження міг йому зробити і Дуда, але як «інтелігент з Кракова» він вирішив утриматися від докорів у бік українського колеги. Хоч, як то кажуть, осад залишився. Причому не просто «залишився», а наростав.
Наприклад, у Варшаві були не в захваті від того, що Зеленський вперто не відвідує Польщу з офіційним візитом. Тобто до Польщі він постійно приїжджає, але лише транзитом до Лондона, Парижа, Вашингтона, Брюсселя, ароґантно відкладаючи прямі відвідини Варшави. Щойно у квітні 2023 року, більш ніж через рік після початку повномасштабного вторгнення, Зеленський нарешті здійснив візит до власне Польщі.
Ще одним чинником, який серйозно нашкодив українсько-польським відносинам, став ракетний інцидент поблизу польського села Пшеводув, унаслідок якого загинули дві людини. Відразу після інциденту Володимир Зеленський впевнено заявив, що це була російська ракета. Щобільше, він навіть назвав це «агресією Росії проти НАТО» й очікував від Північноатлантичного альянсу відповідної реакції. А деякі українські політики й публіцисти навіть звинуватили Польщу та її натовських союзників у нерішучості, оскільки ті зволікали зі заявою про «російську ракету». Можна припустити, що Зеленський міг не знати, що це українська ракета. Хоч і в такому випадку мав би зачекати з гучними заявами. А згодом було точно визначено, що та фатальна ракета була випущена українською системою протиповітряної оборони. Причому Варшава навіть тоді не робила жодних закидів Україні, навпаки, заявила, що в будь-якому разі головна провина лежить на Росії як країні-агресорі. Від Зеленського ж Польща очікувала щонайменше вибачення за інцидент, що було б цілком нормально. Утім український президент і тут повівся вкрай ароґантно. Від нього не пролунало не тільки вибачень, але навіть офіційного визнання, що ракета дійсно була українською. Відомо лише, що головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний особисто зателефонував польському колезі та перепросив за інцидент з ракетою. Не виключено, що саме цей інцидент став тією точкою неповернення, після якої польсько-українські стосунки почали невпинно погіршуватися, принаймні на рівні вищого керівництва.
Наступним ударом по відносинах Києва й Варшави стала «зернова криза». Вона виникла через те, що 2023 року Росія відмовилася пролонґовувати Чорноморську зернову ініціативу, яка дозволяла Україні відносно безперешкодно відправляти суховантажними суднами збіжжя на експорт коридором у Чорному морі. Це змусило Україну шукати альтернативні шляхи поставок – передовсім залізницею через західний кордон. І Польща тут відігравала ключову роль як держава-транзитер. Були створені сухопутні «коридори солідарності». А Європейська Комісія тимчасово зняла мита і квоти на українську аграрну продукцію.
Водночас великий потік українського зерна через західний кордон вкрай негативно сприйняли польські фермери. Вони стали вимагати від уряду відмовитися від імпорту українського збіжжя, вважаючи, що його надходження на польський ринок створює «несумлінну конкуренцію». Польський уряд прислухався до вимог своїх селян і з квітня було запроваджено ембарґо на імпорт з України до Польщі та транзит до третіх країн зерна й інших видів продовольства. До ембарґо долучилися Угорщина, Словаччина, Румунія та Болгарія. Початково обмеження ввели до 30 червня, та згодом воно було пролонґоване до 15 вересня.
Зрозуміло, що зернове обмеження відчутно вдарило і по українських сільгоспвиробниках зокрема, і по українському бюджету загалом, який і так потерпає від економічного падіння, спричиненого війною. У такій ситуації українським і польським політикам слід було відкинути всі образи й амбіції та розпочати перемовини, бути готовими до поступок і компромісів. Однак ситуація стала розвиватися за найгіршим сценарієм: кожна сторона вдалася до популістських заяв, ультиматумів, звинувачень опонента в неконструктивності.
З польського боку лунали закиди про те, що Україна зловживає своїм привілейованим становищем на тлі війни, що не дотримується правил чесної конкуренції, що займається демпінгуванням аграрної продукції, що це українські олігархи намагаються керувати ринком зерна в Польщі. Прем’єр-міністр Матеуш Моравєцький навіть заявив, що Польща більше не постачатиме зброю в Україну. Окрім того, глава польського уряду пригрозив розширити заборону на ввезення продукції з України, якщо Київ «загострюватиме конфлікт». А речник уряду Польщі Пьотр Мюллер висловився про те, що пільги, надані українським біженцям, не будуть продовжені.
Не залишилася в боргу й Україна, причому її атаки польської сторони були не лише вербальними. Так, у вересні український уряд подав позов до Світової організації торгівлі на Польщу, Угорщину та Словаччину через їхню відмову зняти ембарґо на українську сільськогосподарську продукцію.
Проте найбільшої прикрості українсько-польським стосункам у контексті зернової суперечки завдала саме вербальна складова. Йдеться про виступ президента Зеленського на сесії Генеральної асамблеї ООН.
«З початку повномасштабної агресії Росія заблокувала наші чорноморські та азовські морські порти. Наші порти на Дунаї досі залишаються мішенню для її ракет і безпілотників. Росія намагається використати дефіцит продовольства на світовому ринку як зброю в обмін на визнання окупації деяких – якщо не всіх – захоплених територій. Росія використовує ціни на продовольство як зброю. Ми запустили тимчасовий експортний коридор у Чорному морі. Ми працюємо над збереженням сухопутних маршрутів. Тривожно бачити, як у цей час дехто в Європі підриває солідарність і влаштовує політичний театр, роблячи із зерна трилер. Може здаватися, що вони грають власну роль, але натомість вони допомагають підготувати сцену для московського актора», – заявив Зеленський.
І хоча український президент не конкретизував, кого має на увазі під «московськими помічниками», проте у Варшаві однозначно сприйняли ці образливі слова на свою адресу.
У результаті Дуда, який раніше говорив про намір переговорити із Зеленським у Нью-Йорку, уник цієї зустрічі, пославшись на напружений графік. Ба більше, він досить образливо відгукнувся про Україну як про «потопельника, який тягне на дно рятувальника».
А МЗС Польщі викликало амбасадора України Василя Зварича та передало рішучий протест польської сторони щодо заяв президента Володимира Зеленського на Генасамблеї ООН. Заступник міністра закордонних справ Павєл Яблонський вказав Зваричу, що теза Зеленського є «хибною щодо Польщі і, тим більше, особливо неправомірна щодо країни, яка підтримує Україну з перших днів війни». Він також наголосив, що тиск на Польщу на багатосторонніх форумах чи скерування скарг до міжнародних трибуналів не є «відповідними методами вирішення суперечок між нашими країнами».
На тлі цих суперечок з вуст польських політиків чимраз частіше почали лунати закиди про «антипольську змову України та Німеччини». Мовляв, це Берлін уклав з Києвом якісь домовленості, а тепер нацьковує його на Варшаву, щоб у такий спосіб нейтралізувати свого опонента в Європейські Унії. Хоча всі експерти з українсько-німецьких відносин, з якими вдалося переговорити автору матеріалу, заперечили ймовірність існування якихось домовленостей між Україною та Німеччиною, які б йшли на шкоду інтересам Польщі. Водночас усі визнають, що дійсно за 2023 рік відносини Києва з Берліном значно покращилися. У той час, як стосунки Києва з Варшавою, які торік досягли свого піку, нині перебувають у кризовому стані.
Звісно, одним з потужних каталізаторів українсько-польської суперечки стали парламентські вибори в Польщі. Партії урядової коаліції перебували в сильному стресі, передчуваючи свою поразку і виграш опозиції. Що, як ми вже знаємо, і сталося. Передвиборча риторика завжди прагне до популізму, жорсткості у висловлюваннях, пошуку зовнішніх ворогів.
В українському політикумі останнім часом ситуація також доволі напружена. Це спричинено невдалим українським наступом на півдні, перемогами антиукраїнських сил у деяких країнах-членах Євроунії, проявами «втоми від України» в західних столицях.
Чи можливе найближчим часом українсько-польське примирення? Звичайно. Зрештою, Зеленський і Дуда вже вдаються до певних кроків на зближення. Ще швидше процес пішов після затвердження в Польщі нового уряду на чолі з Дональдом Туском. Принаймні вже нікому з представників нової польської влади не спаде на думку звинувачувати Київ і Берлін, що нібито вони змовилися проти Варшави.
Хоча певні тертя залишаться й після приходу Туска до влади. Адже зернова суперечка не виникла з нічого. Вона стала прямим наслідком поглиблення інтеграції України в Європейську Унію. Зрештою, як і наступний страйк польських перевізників, які вбачають в українських колегах жорстких конкурентів. Хай навіть обидва протести обросли політичними нашаруваннями, але вирішувати конкретні господарські питання в рамках євроінтеграції все одно доведеться. Сподіваємося, що з новим польським урядом це вдасться зробити простіше, без зайвих ексцесів.
Як вже було сказано, польсько-українські стосунки ніколи не були простими. Польща була тією країною, яка однією з перших привітала Україну зі здобуттям незалежності. Проте добросусідським відносинам часто перешкоджали історичні суперечки. Тепер же до них додаватимуться й економічні інтереси кожної з країн, які в деяких питаннях не збігатимуться. Питання лише в тому, щоб усі майбутні тертя вирішувати цивілізовано, у рамках діалогу.
Вперше текст було опубліковано у виданні Wszystko Co Najważniejsze