У травні-червні цього року на шпальтах впливових німецьких видань з’явилися два інтерв’ю і велика стаття американського історика Тімоті Снайдера, присвячені Україні та ставленню до неї німецького суспільства загалом, висвітленню її історії й сучасності в німецьких медіа та публічному дискурсі. Українським читачам американський історик відомий за перекладом його книжки «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним», а також численними виступами на підтримку України вже з початку широкомасштабної війни Росії проти України. Це не перший виступ Снайдера в німецькій пресі, де він порушує питання України та її історії у ХХ столітті. Так, у січні цього року історик опублікував текст із цитатою колишнього німецького канцлера фон Бюлова (1903 р.) в заголовку «І якщо ти не хочеш бути моїм братом, я рознесу тобі череп», де окреслив політику Росії щодо України з 2014 року та позицію західних країн, розвінчав антиісторичні погляди Путіна і закликав серйозно поставитися до погроз останнього розпочати війну в Україні (Der Spiegel, 5/2022). 22 травня цього року Die Zeit публікує інтерв’ю з істориком під назвою «Чому ви такий розлючений, пане Снайдер?» (Warum so wütend, Herr Snyder?). Незабаром ми бачимо велику статтю історика у Der Spiegel та інтерв’ю у Frankfurter Allgemeine Zeitung.
То чим так схвилював американський історик інтелектуальне середовище в Німеччині? Снайдер не тільки піддав критиці, але й поставив під сумнів одну зі «священних корів» німецької демократії – політику пам’яті (Vergangenheitspolitik).
Поняття «політика пам’яті» закріпилося в публічному і науковому дискурсі лише з 90-х років ХХ століття, замінивши термін «подолання минулого» (Vergangenheitsbewältigung), який часто розуміли у значенні «примирення з минулим». Політика пам’яті загалом – комплексний і всеосяжний процес, який є важливим елементом внутрішньої політики в посттоталітарних та постдиктаторських суспільствах, спрямований на ретроспективну і тотожну інтерпретацію пам’яті. Крім законодавчих і судових заходів для покарання військових злочинців та відшкодування матеріальних збитків потерпілим, вона передбачає також численні комеморативні практики, які створюють своєрідні «місця пам’яті» і громадські й наукові інституції для вивчення недавнього трагічного минулого. Після об’єднання Німеччини 1990 року вона була спрямована на опрацювання пам’яті про націонал-соціалістичне і тоталітарне минуле. Загальновідомим є Нюрнберзький і Аушвіцький процеси, а також численні регіональні процеси над військовими злочинцями після Другої світової війни. До 2015 року в Німеччині було проведено понад 36 тисяч судових процесів, а на лаві підсудних опинилося понад 170 тисяч підсудних. Але відколи в 1951-му союзники-переможці передали справу покарання військових злочинців до відомства федерального суду ФРН, значна частина підсудних отримала виправдувальні вироки.
На сьогодні Німеччина має численну мережу установ для збереження пам’яті про трагічне для її історії ХХ століття, наприклад: «Берлінський фонд топографії терору», «Фонд пам’яті загиблих євреїв Європи», «Федеральний фонд дослідження диктатури СЄПН» (Соціалістичної єдиної партії Німеччини, НДР), Фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє», фонд «Меморіал німецького опору», меморіал «Будинок конференції Ванзеє», меморіал «В’язниця Бауцен», музей Штазі тощо. Сюди ж можна додати солідні наукові інституції – Інститут історії сучасності в Мюнхені, Інститут дослідження тоталітаризму імені Ганни Арендт у Дрездені, Центр дослідження історії сучасності «Комунізм та суспільство» у Потсдамі, які видали тисячі книжок на відповідну тематику. Гамбурзький інститут соціальних досліджень створив пересувну виставку «Злочинний вермахт. Виміри винищувальної війни», якою порушив «табу» німецького суспільства щодо замовчування злочинів німецьких солдатів на території колишнього СРСР під час Другої світової війни. Будь-кому стає зрозуміло, що жодна європейська країна не досягла такого рівня опрацювання свого минулого не тільки в науковому, але й публічному просторі. Змістовно політика пам’яті в Німеччині вкладається у вислів «Ніколи знову!».
Тоді чому ж так розлючений Снайдер? Можливо тому, що шукає відповіді на незручні для німців питання: Чому німецький уряд і велика частина німецької громадськості були настільки здивовані вторгненням і звірствами Росії? Чому німецькій громадськості знадобилося три місяці, щоб зрозуміти правду про цю війну? І чому деякі німці досі вважають своїм обов’язком підтримувати агресора? Як так сталося, що під час попереднього вторгнення в Україну у 2014-му Німеччина винагородила Росію газогоном, який обходив українську територію? І чому німцям так важко говорити про «фашистську Росію»?
Американський історик переконаний у тому, що Німеччина є найважливішою демократією в Європі, можливо, навіть у світі, у будь-якому разі кращою, ніж у США (F.A.Z., Sontagzeitung, 05.06.2022).
Гордістю сучасних німців є антифашизм і політика пам’яті. І німці абсолютно мають рацію в тому, що демократія вимагає регулярного вивчення історії, особливо Другої світової війни та Голокосту. «Але цей спосіб примирення з минулим повинен охоплювати перевірку своїх суджень знову і знову. А в Німеччині, на жаль, зараз є тенденція вважати, що справу вже завершено. Це створило сліпі зони. А найбільша сліпа зона називалася Україна» (Die Zeit, 22.05.2022). Водночас минуле, яке є об’єктом політики пам’яті і комеморативних практик, – це не тільки історія Німеччини, оскільки майже всі німецькі злочини відбувалися в районах, які Німеччина взяла під контроль після 1938 року. «З цієї причини політика пам’яті завжди перепліталася з Ostpolitik, іноді в збочений спосіб. У другому десятилітті XXI століття, наприклад, багато німців впевнені, що було моральним рішенням поставити себе в залежність від енергоносіїв агресивної, реваншистської, правоекстремістської імперії. Потім, у лютому 2022 року, Німеччина виявила, що фінансує явно фашистський російський режим, який веде війну на винищення проти сусіда – сусіда, який був об’єктом війни Німеччини в 1941 році: України. Поєднання Ostpolitik і меморативної політики змусило німців забути власну історію і, таким чином, передусім зробило можливою нову війну в Східній Європі» (Der Spiegel, 22/2022).
Коли Снайдер говорить про Ostpolitik, то він має на увазі передусім новий зовнішньополітичний курс ФРН у 1969–1972 рр., пов’язаний з тодішнім канцлером есдеком Віллі Брандтом. СДПН вперше після утворення ФРН прийшла до влади і сформувала «червоно-жовту» коаліцію з лібералами (ВДП), започаткувавши «політику розрядки» («нормалізації»), спрямовану на визнання НДР (1972 р.), повоєнних кордонів у Східній Європі, міжнародного і торговельного договору зі СРСР в 1970 році тощо. На думку її творців (Брандт став Нобелівським лауреатом миру 1971 р.), основою майбутнього миру в Європі мають стати міцні торговельні зв’язки між країнами Західної і Східної Європи. Відтоді ФРН стала найбільшим імпортером радянських товарів у Європі. Водночас у самій ФРН була доволі сильна опозиція такому зовнішньополітичному курсу країни, і Брандт 1972 року опинився під загрозою «вотуму недовіри». Цілком очевидно, що це було пов’язано також із тим, що в цей час у ФРН лише починали «примирятися» зі своїм нацистським минулим. Встановлення дружніх відносин зі СРСР призвело до того, що німці у формуванні власної політики пам’яті прийняли радянську версію Другої світової війни, яка обмежувалася 1941–1945 рр. та ігнорувала й замовчувала факти тісної співпраці між диктаторськими режимами напередодні.
У формуванні німецької політики пам’яті важливу роль почали відігравати категорії «вина» і «відповідальність». У першому випадку було прийнято фундаментальне положення філософа Карла Ясперса, який переконував у тому, що «не може існувати (крім політичної відповідальності) колективної вини народу, або групи всередині народів, ні як карної, ні як моральної, ні як метафізичної вини». Судові процеси і карне переслідування військових злочинців ставало достатнім арґументом для «примирення» з минулим. А «відповідальність» (або ж «етика відповідальності» за Максом Вебером), як категорія практичних дій, віднині означала відшкодування матеріальних збитків СРСР за шкоду, завдану під час Другої світової війни, зокрема через розширення торгівлі з ним. Але однією з найглибших «родових травм» німців загалом є ототожнення СРСР з Росією. Наприклад, коли Снайдер говорить про недосконалу політику Брандта, кореспондент Die Zeit вважає за потрібне уточнити: «З усіма спустошеннями, які німці завдали в Україні, були також десятки мільйонів російських жертв німецької кампанії, частини Росії також повинні були стати “життєвим просторомˮ». І історикові доводиться пояснювати: «Там були десятки мільйонів радянських втрат. Але Україна постраждала пропорційно набагато більше, ніж Росія. Це намагаються забувати. Чому? Тому що для Москви завжди було важливіше – відпущення гріхів і сировина».
Німецьке русофільство пов’язане із спільною імперською історією Німеччини і Росії. Жодна із цих країн ніколи в історії не розглядала Україну як суб’єкта історії, а використовувала її тільки як власну колонію. Після розпаду СРСР більшість німецьких істориків писали про колоніальний характер німецьких війн на сході Європи, але це не стало основою для політиків і не знайшло відображення в публічному дискурсі країни. Переважає традиційне уявлення про те, що ці території залишаються сферою впливу Берліна і Москви. «Підкріплювалися історичні міфи, які культивувалися ще у ФРН, де головними жертвами війни (після євреїв) слід розуміти росіян… Взаємодія з московськими самодержцями була морально виправдана Другою світовою війною. Українці вважалися порушниками спокою, які заважали цій історії. Це було зручно, тому що це означало, що ведення бізнесу з Росією не повинно бути морально підданим сумніву», – стверджує Снайдер (Der Spiegel, 22/2022).
У сучасному німецькому політичному дискурсі ця постімперська схема втілюється в концепт України як «буферної зони» між Росією та ЄС. Наприклад, відомий берлінський професор політології Герфрід Мюнклер (Herfried Münkler) бачить завершення війни в Україні тільки на умовах мирних домовленостей з агресором і збереження нашої територіальної цілісності на захід від Дніпра. «Яким би не був результат (війни), Україна буде розгромлена», – переконує політолог (Neue Zürcher Zeitung, 19.05.2022).
Зневажливе імперське ставлення до українців проявляється і в мовному питанні: якщо українці розмовляють російською мовою – то вони росіяни, а якщо ж українською – то націоналісти. А це породжує і так зване «поверхове мислення», де переважає добре розігрітий в медіа наратив про «українських націоналістів – колаборантів націонал-соціалістів». Я не бачу того, що німецький політикум змінив свою орієнтацію і після 100 днів російської агресії проти України. У телевізійному інтерв’ю ексканцлерка Анґела Меркель 7 червня заявила, що вважає свою політику щодо Росії правильною. Наступного дня німецькі журналісти щодо цього висловилися доволі красномовно: «Під час свого правління Меркель була менше східною німкенею у внутрішній політиці, але залишалась нею в зовнішній» (Die Zeit, 08.06.2022). Але вселяє надію той факт, що дискусії серед німецьких інтелектуалів тривають. Зокрема, відомий політик Ральф Фюкс абсолютно відкидає «неісторичну» ідею про Україну як «буферну зону», вважаючи це нереалістичним. «Ключові гравці німецької політики ще не зрозуміли повною мірою масштабів російського реваншизму. Зрештою, все ще існує ілюзія, що можна повернутися до певної форми домовленості про співпрацю. Ще не до всіх дійшло, що ми повинні проводити сувору політику стримування цього режиму. Натомість ми все ще бачимо велику симпатію до імперського рефлексу Росії, яка нібито може бути нічим іншим, як імперією, що панує над іншими націями» (Neue Zürcher Zeitung, 29.05.2022).
На мою думку, Снайдер не звернув уваги ще на один аспект німецької політики пам’яті в контексті її зв’язку з Ostpolitik, який став очевидним після 24 лютого, – «політику страху» (за визначенням Ральфа Фюкса). Її виразом стали численні «відкриті листи» представників «EMMA-генерації» до канцлера Олафа Шольца із закликом змусити Україну припинити війну і піти на переговори з агресором навіть шляхом поступок власною територією. Нещодавно вони навіть отримали міцну підтримку в особі всесвітньо відомого філософа Юргена Ґабермаса. 92-річного філософа дратує «самовпевненість», з якою Україна «морально шантажує» країни Європи виступами Володимира Зеленського з наполегливими проханнями допомоги у протистоянні агресії, постійними демонстраціями у ЗМІ картин російських звірств у цій війні. Це порушило спокій західного обивателя, де «з кожною смертю наростає тривожність, з кожним вбивством – шок, кожним військовим злочином – обурення – і бажання щось з цим зробити». Але ще більше Ґабермас обурюється критиками «поміркованої» позиції канцлера Олафа Шольца, оскільки той, як ніхто інший, розуміє уроки «холодної війни», за якими виграти війну в ядерної держави звичайними засобами неможливо, а тому потрібно шукати альтернативні варіанти, щоб не втягнути Європу у третю світову ядерну війну. Тоді жодна зі сторін не зможе вийти з війни як така, що «не зазнала поразки».
Найбільшу критику знаного філософа викликають «зелені» політики, які справляють враження, що нова реальність війни вирвала їх із «пацифістських ілюзій». Їхньою «іконою» стала емоційна міністерка закордонних справ Анналєна Бербок, яка піддалась впливу «моралізаторських поривів українського керівництва, налаштованого на перемогу». Виявляється, на думку Ґабермаса, вони не розуміють того факту, що «холодна війна» розвила «постнаціональний менталітет», і намагаються повернутися до «національного менталітету», де головним є принесення жертв за свободу своєї нації. «Наше захоплення змішується з певним здивуванням впевненістю перемоги та незмінною мужністю солдатів і новобранців, які сміливо налаштовані захищати свою батьківщину від значно переважаючого у військовому відношенні ворога». Змішання цих двох «одночасно конфліктуючих, але історично неодночасних ментальностей» призводить до того, що ця «ударна група» поділяє впевненість українців в перемозі і апелює до міжнародного права. З висоти свого віку (!) і «постнаціонального менталітету» філософ закликає їх не скочуватися в небезпечний «реалізм» (Süddeutsche Zeitung, 28.04.2022). «Політика страху» перед ядерною війною, виявляється, є достатнім підґрунтям для того, щоб Німеччина обережно сформулювала свою мету в російсько-українській війні – «Україна не повинна програти». Тобто оскільки українці все ще мають «національний менталітет» (знову ж таки у стилі постімперської зверхності), то носії «постнаціонального менталітету» (звичайно ж, сам Ґабермас, Шольц і всі інші «реалісти-німці») не повинні дати Україні війну виграти. На жаль для знаного філософа, не всі німці вже вважають його «інтелектуальним пророком», як це було у 80-ті роки минулого століття, коли він докорінно змінив знамениту «Суперечку істориків» (Historikerstreit) з приводу націонал-соціалістичного минулого, виступивши проти істориків-консерваторів. Дискусія на шпальтах газети з приводу його статті засвідчила, що «філософські ігри» з різними «менталітетами» викликають радше нерозуміння, а практика тривалих роздумів Олафа Шольца – відторгнення. «А чому Ґабермаса не дратує самовпевненість канцлера, який раціоналізує свої спроби приховати страх перед вступом Німеччини у війну та ядерною війною? Стриманість і роздуми – це дії, які потребують часу. Чи є цей час у нас і в України? Це війна. Це не просемінар “А якби була війнаˮ. Тепер ретельний розгляд коштує життя. Рішення, прийняте кілька тижнів тому, врятувало б ці життя» (Süddeutsche Zeitung, 13.05.2022).
Німеччина занадто довго «прощається з Росією», хоча ми помічаємо критику минулої Ostpolitik. Можливо, доведеться переглянути й основні засади політики пам’яті. Інструменталізація минулого за допомогою комеморативних практик і численних інституцій, звернена на засудження націонал-соціалізму і тоталітарного минулого, часто зводилась до культивування «вини» і породжувала страх перед ядерною війною та активізувала «травматичний дослід» Другої світової війни перед «страшними росіянами». Вибірковість жертв «відповідальності» за минулі злочини мала компенсувати ці травми. Постімперська Ostpolitik звузила політику пам’яті не лише географічно, але й змістовно. Очевидно, що її гасло «Ніколи знову!» є недостатнім для конструювання в суспільстві імперативу дій, де має бути задіяний інший інструмент – «Зробити все, щоб ніколи знову!».