Один відомий російський відеоблоґер (котрого я жодного разу не дивився) назвав українців і росіян «братами навік». І купа українців кинулася його засуджувати, порівнювати з Путіним, розповідати, як саме вони ненавидять Росію загалом і цього конкретно блоґера (котрий їм анітрохи не брат!) зокрема.
Ну добре, поговоримо про братерство ще раз.
Конкретно щодо цього випадку. У Росії фраза «українці – наші брати» може мати два різні тлумачення. Одне: Путін напав на Україну і розповідає, що українці – наші вороги; але насправді наш ворог – сам Путін, а українці – наші брати. Друге: владу в Україні захопила американська хунта, яка розповідає українцям, що їхній ворог Росія, насправді ж ворог України – Америка, а українці – наші брати.
Навіщо росіянам братерство з Україною? З путіністами зрозуміло. Проте, здавалося б, оті перші могли б сказати: «Все, Росія напала на Україну, тепер ми не брати і ніколи не будемо»?
По-перше. Ці люди не асоціюють себе з нинішньою російською державною машиною. Тобто, дивно було б вважати, що брат перестав бути тобі братом лише через те, що хтось від твого імені напав на нього.
По-друге. Україна і українці перебувають у спільному з Росією мовно-інформаційному просторі. В коментарях на російських сайтах рідко зустрінеш поляка чи словака, а от українці (в тому числі налаштовані дуже по-антиросійськи) пасуться там табунами і гостро реагують на кожну цікаву їм новину. Це лише утверджує російське суспільство в думці, що Україна – це альтернативна версія Росії, як США свого часу стали альтернативною версією Британії. А альтернатива (хоч якась) антипутінським росіянам ох як потрібна.
З росіянами розібралися, тепер подивимося, що ж змушує свідомих і активних українців реагувати на кожне ачхи «з-за поребрика»?
Зразу зазначу, що більшість українців (а вона не дуже свідома і активна) взагалі не заморочується проявами любові або ненависті до Росії і росіян. Вона слухає російську попсу, шансон або рок, вона дивиться російські серіали і футбольний чемпіонат у РФ (в Києві – повні ресторани вболівальників) зовсім не тому, що якось особливо добре ставиться до Росії, а просто тому, що не бачить різниці між українським і російським контентом. Там все своє, знайоме: пузаті мєнти, забиті маршрутки, байдужі чиновники, роздовбані хрущовки… Заради чого бойкотувати чемпіонат – пересічний українець не розуміє.
Саме тому ті непересічні, свідомі та активні так боляче реагують на будь-які прояви «братства» з боку громадян Росії. Бо розуміють непевність своїх власних позицій в українському суспільстві. Виявилося, що навіть війна, вбивства і катування як військовиків, так і цивільних громадян України, не змогли переконати пересічного українця, що Росія – це погано. Так, він, пересічний, хоче в Європу. Але Європа – це віддалене майбутнє, а спільний пострадянський простір – це сучасність.
Для прикладу дозволю собі дещо перероблену цитату мовою держави-аґресора. «В монастырских подвалах оборудован карцер и «одиночки» — помещения камерного типа. Всего 64 камеры. Фактически, это камеры для смертников. В них всегда холодно и сыро, по камерам бродят крысы, света практически нет, потому что напряжение в электросети в колонии всегда ниже нормы. В этих камерах, летом в воде, зимой практически в снегу заключенные, особо ненавидимые администрацией живут месяцами, а иногда и годами. Точнее, не живут, а умирают. В основном от туберкулеза. Иногда от побоев лагерной администрации. Потому что в колонии законы не действуют. Там действует свой внутренний распорядок и приказы начальника колонии…»
Може, хтось подумав, що йдеться про Росію? Десь там, де зараз катують Олега Сенцова? Ні. Це сучасна Україна. Щоправда, стаття 10-річної давності, але невже хтось вірить, що конкретно в цій колонії, розташованій у стінах давнього католицького монастиря, навели європейські порядки?
Поки наші держустанови, дитячі майданчики, в’язниці, електрички та, зрештою, все навкруги, всі заклади, структури та плоди їхньої діяльності не будуть принципово відрізнятися від російських – загроза «братерства» з Росією завжди висітиме над головою тих, хто хоче чимдуж «геть від Москви». І зрушень в цьому напрямку не видно ані з часів проголошення Незалежності, ані з моменту обрання президента, котрий обіцяв «жити по-новому».
Тому я спокійно реагую на росіян, котрі вважають мене, українця, братом. Вважати не заборониш, мені це анітрохи не заважає. Я не писатиму їм гнівних коментарів, не вимагатиму визнати мене «анітрохинебратом». Але я прагну докласти усіх зусиль для того, щоб Україна була якнайдалі від того, що називається «Російська Федерація» і якнайближче до того, що називається «Європейський Союз». Щоб у ній принаймні не було жодної в’язниці, схожої на ту, що описана вище. І якщо якісь «братерські» росіяни хочуть, аби сама Росія змінювалася у тому ж напрямі – будь ласка, змінюйтесь, навіть випереджайте нас, лише Крим на місце поверніть.
Бо Каїн та Авель теж ніби були братами.