Нещодавно «Правий сектор» наполегливо закликав мера Києва Віталія Кличка звернутися до суду, щоб заборонити проведення параду ЛГБТ-спільноти, запланованого на 12 червня.
«Ми розуміємо мотиви проведення параду: спроба створити образ Києва як "європейської" столиці, виявити показну квазірівність та квазіповагу до особистих уподобань громадян України, зокрема й настільки інтимних, як статеві стосунки. Проте, якщо ви вже декларуєте рівність і повагу, проявіть її у повній мірі та поважайте інтереси і тієї громади людей, яких є беззаперечна більшість – віруючих та прихильників традиційних цінностей», – йдеться у зверненні.
Активісти досить прозоро натякнули, що «найменший конфлікт може стати причиною величезних заворушень та надзвичайних ситуацій». Очевидно, столичній поліції доведеться неабияк попріти, якщо міський голова й суд «не так» відреагують на це звернення.
Мені вже доводилося звертатися до цієї конфліктної теми. Наприклад, коли в другій половині березня у Львові агресивно налаштовані молоді люди напали на учасників «Фестивалю рівності», я написав для одного з українських ЗМІ замітку на захист останніх. Не тому, що підтримую представників ЛГБТ-спільноти в їхньому прагненні довести свою «рівність» – вважаю, що такої проблеми в Україні не існує. Але мені абсолютно не до вподоби, коли опоненти ЛГБТ скочуються до варварства, щоб наполягти на своїй правоті. Тим більше, що є інші, цивілізованіші методи відстоювання традиційних цінностей.
Якщо ми хочемо серйозно розібратися в проблемі, то не повинні уникати «соромних» запитань. Наприклад, такого: наскільки неприйнятними для українців є сексуальні відносини між людьми однієї статі? При підготовці цього матеріалу я звертався до відкритих джерел. Виявилося, що офіційної статистики з цього приводу або не існує, або вона захована так, що годі й шукати. Вдалося ознайомитися лише з результатами опитування трирічної давності, проведеного міжнародною маркетинговою компанією GfK Ukraine. Згідно з цим опитуванням, тільки 4,6% українців підтримують узаконення одностатевих шлюбів, ще 16% допускають цивільні шлюби людей однієї статі. Більшість же респондентів (79,4%) відповіли, що вони проти таких шлюбів і взагалі будь-яких сексуальних відносин між людьми однієї статі. Не думаю, що Революція гідності й війна щось серйозно змінили у цій сфері.
Звідси виникає інше запитання: чи має більшість громадян країни моральне право захищати свої традиції і засади? Згрішить душею той, хто скаже «ні». Інша справа, що цей захист не може скочуватися до насильства і протиправних дій. Уникнути цього можна, лише зрозумівши механізм перетворення ідеї одностатевої любові в ідею фікс для деяких людей.
Хоча історія сексуальних відносин між людьми однієї статі йде корінням у глибоку давнину, перший одностатевий шлюб у світі був зареєстрований лише 2001 року (Нідерланди). Кілька десятиліть до цього представники ЛГБТ домагалися суспільного визнання. Відбувалося це точнісінько так, як значиться в описі «вікна можливостей Овертона», або просто «вікна Овертона».
Для довідки. Американський електроінженер та юрист Джозеф Овертон (1960-2003 рр.) створив політичну теорію, названу на його честь. Відповідно до цієї теорії, для кожної ідеї або проблеми в суспільстві існує якесь вікно можливостей. Фактично Овертон нічого не винаходив. Він лише підмітив, систематизував і описав існуючу в людському середовищі технологію, за допомогою якої можна підняти з «помийного бака громадського презирства», відмити і законодавчо закріпити будь-які чужі суспільству ідеї.
Коротко опишу цю технологію. На шляху від «смітника» до законодавчого органу країни огидна ідея проходить кілька стадій. На першій вона вважається «немислимою»: занадто радикально, жахливо... Тут важливо усунути табу на обговорення того чи іншого явища, домогтися буденності щодо відповідної дискусії. Поступово те, що перебувало на слуху, стає важливою загальнолюдською темою.
Потім настає друга стадія. ідея стає «прийнятною», тому що неприйнятне підміняють емоційно-нейтральним евфемізмом. Негативна сторона затушовується. Суспільству підсвідомо, на прикладах історичних особистостей і подій, підносять допустимість явища, яке просувається: «А чому б і ні? Так було тисячу років тому... »
На стадії третій ідея перетворюється в «розумну». Це робиться за допомогою розчленування її на частини. По кожній частині висловлюється безліч різних точок зору, які оголошують цілком респектабельні фахівці різного профілю. Так у суспільній свідомості створюється штучне поле бою. Люди звичайні, але небайдужі до порушеної проблеми отримують статус радикальних ненависників. Водночас знаходиться чимало журналістів і вчених, які будуть доводити, що обговорюване явище є цілком нормальним і природним.
Так ідея доходить до четвертої стадії, на якій вона стає «популярною». Її пов'язують з відомими особами, котрі не викликають відторгнення у населення. Таких прикладів в Україні чимало. Особи значущі, цікаві... Думка про реальну присутність цієї проблеми закріплюється в суспільній свідомості.
Ну, і нарешті ідея з «популярної» переходить в розряд «політичних». На цій, п'ятій, стадії її заперечення проголошується порушенням прав людини. Відбувається впровадження у свідомість громадян негативного ставлення до заперечення цього явища. Ідея, яка раніше здавалася чужою, «прикріплюється» до інших важливих для суспільства проблем, що вимагають політичного і/або юридичного врегулювання. При цьому суть проблеми буде презентована суспільству як необхідність захисту «меншини», яка нібито перебуває під загрозою...
Все це не так уже й складно «приміряти» на проблему існування ЛГБТ-спільноти в країні з традиційними цінностями, якою є Україна.
У літературі «вікно Овертона» називають технологією «знищення людяності». Не беруся судити, наскільки це правильно. Та й важливо інше: цій технології послідовного перетворення неприйнятних ідей і явищ у повсякденну буденність, виявляється, можна цілком успішно протистояти. Прийоми для цього також добре описані у спеціальній літературі, тому розкручувати «вікно можливостей» у зворотний бік у цьому матеріалі не стану.
Але хто в Україні, більшості громадян якої чужа ідея одностатевих сексуальних відносин, має протистояти її натиску? Найменше – державні органи. Якщо їхня активність у цьому питанні буде надмірною, то Європа може відсахнутися від України. Тому основну ініціативу в цьому питанні варто виявляти громадянським структурам.
Влаштовувати гоніння на представників ЛГБТ-спільнот – невелика заслуга. Якщо той же «Правий сектор» та інші націоналістичні організації справді піклуються про збереження в країні традиційних цінностей, то будьте ласкаві попрацювати, шановні добродії. Вивчайте проблему, вникати в неї глибше. Створюйте спеціальні фонди. Проводьте тематичні фестивалі, культурні заходи та інформаційні кампанії... Розкручуйте «вікно Овертона» в інший бік. І все обов'язково вийде!
А бійками і провокаціями навколо фестивалів та маршів ЛГТБ нічого хорошого домогтися не можна, вони лише привертають увагу до заходів спільноти і згуртовують людей з нетрадиційною орієнтацією. Крім того, скандали навколо заходів ЛГТБ підривають імідж країни в очах європейської громадськості, виставляють Україну такою собі парією, з якою краще не знатися. Так може виникнути ще одна серйозна перешкода на шляху до Європи...
Звісно, і держапарат України не має стояти осторонь у цьому питанні. Чиновники повинні шукати розумні компроміси з ЛГБТ-спільнотою в питаннях проведення публічних заходів, а не просто забороняти. Але головна турбота держави щодо цієї теми – створення такого громадського порядку, коли фізичні посягання на ЛГБТ-активістів стали б просто неможливими. Такі інциденти правоохоронцям не варто спускати на гальмах, як це сталося у Львові. Безкарність провокує недалеких людей на загострення ситуації.
Поєднання «заходів» громадського та державного впливу на динаміку процесів у питаннях нетрадиційної «любові» з часом позбавить її ореолу заборонності, зніме зайві тертя в суспільстві. І поступово життя саме розставить усе на свої місця.