ZAXID.NET провів черговий інтелектуальний семінар, результати якого ми пропонуємо Вашій увазі. Нашим гостям ми запропонували до обговорення цікаву, на наш погляд, тему: що таке міська культура? Яким вийшло обговорення – судити нашим читачам.
Ігор Балинський, шеф-редактор ZAXID.NET:
- Ми розпочинаємо черговий семінар ZAXID.NET, який умовно назвали «Що таке міська культура?». Учасниками семінару є мистецтвознавець, заступник міського голови з гуманітарних питань Василь Косів; професор журналістики Борис Потятиник; доктор філософії, академічний директор Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові Тарік Сіріл Амар; головний редактор Інтернет-видання «ПРОЗА» Анатолій Ульянов (Київ); арт-директор фестивалю АРТРАУТ Ростислав Соколовський; головний редактор культурологічного журналу «ШО» Олександр Кабанов (Київ); академічний координатор Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові Софія Дяк.
Тож розпочнемо обговорення того, чим є сьогодні міська культура і що її формує?
Борис Потятиник:
- Я людина, близька до медіа. Через цю призму спробую розглядати міську культуру. Засадничо я вважаю, що міська культура формується двома близнюками, двома індивідуальними близнюками і протилежностями. Водночас це і мейнстрім-медіа (масова, скажімо, періодика і медіа з усією різноманітністю) і комунікація андеґраунду. Так, принаймні, було впродовж останніх 150 років. Так є і зараз. Інша справа, що масові медіа змінюються. В цьому сенсі цікаво говорити не про інтелектуальні тексти, інтелектуальну періодику, бо дуже мало текстів говорять про масову періодику. 150 років тому у Штатах зародилася пенні-прес. Це був суто урбаністичний елемент, бо вони виходили з того, що мегаполіси під час індустріалізації почали приймати величезну кількість народу, який після сьомої-восьмої години мав вільний час, щоб піти на концерт і почитати, що важливо, газету за один пенні. Не елітарну, а масову газету, яку роздавали хлопчики, гукаючи на вулицях Нью-Йорка. Потім це перейшло у Європу, потім - в Україну. Газета за один пенні, або «все сенсации в одной газете», як це була газета «Киевские ведомости» у дев'яностих роках, як львівський «Експрес». Це дуже важливий елемент міської культури - масова періодика. Зрозуміло, що потім стали масовими радіо, телебачення, Інтернет. Я вважаю, що не тільки CD, а й музичні файли, якими люди обмінюються, це одночасно і групова комунікація - перекидають з плеєра на плеєр, з іншого боку, це і масова комунікація. Тобто масова комунікація і андеґраунд - ці дві речі великою мірою формують міську культуру, але про них у текстах про міську культуру говорять мало, інколи нічого. Говорять про архітектуру мистецтво, але не про ці речі.
Василь Косів:
- Я теж говоритиму через призму медіа, це дуже добре підмічено... Міська культура - це та культура, де видно і де чути маленьких, або взагалі окремих особистостей. Це можуть бути національні меншини, можуть бути якісь субкультури, можуть бути жанри, які не є поширені. Тут також можна згадати Америку. Саме поняття міська культура дуже часто асоціюється з культурою афроамериканців, культурою хіп-хопу, культурою графіті. Отже, чимось таким, що не є поширено загалом. Натомість власне у сільській культурі, точніше «неміській» культурі, є загальноприйнята думка, яку видно, а якусь окрему думку в ній, не видно.
Тобто є якесь дуже насичене середовище, в якому дуже легко про щось дізнатися, показати себе, навіть якщо ти не є загальноприйнятим чи толерованим владаю, іншими чинниками. Отже, плюралізм і можливість побачити іншого, побачити маленького - це міська культура.
Анатолій Ульянов:
- Медиа вообще, как мне кажется, формируют не только городскую культуру, а вообще сознание современного человека. На самом деле современный человек - это и есть такой продукт медиа. Это не новая мысль. Приход к телечеловечеству наступил, и я бы не очень связывал это именно с городской культурой, потому что медиа пропитывают всю страну, где есть хоть маленькая радиоточка, там люди уже превращаются в роботов.
Меня вопрос как-то смутил - что такое городская культура? Здесь прозвучало много поэзии по этому поводу. Но, как мне кажется, это кристально понятно. Городская культура - это культура, которая рождается в городе, пропитывается его энергиями. По-сути, можно сказать, что это территориально-энергетическое явление. Вопрос, на самом деле, не столько в глобальном - что есть городская культура? Мне интересно, чем отличаются разные городские культуры на территории Украины.
Ігор Балинський:
- Ми уявляємо собі у Львові міську культуру як культуру глянцевої листівки початку 20-го століття. У нас усі кав'ярні стилізовані під кінець 19 - початок 20 століття. Чому міська культура сучасного Львова є спробою копіювати львівську міську культуру того часу?
Анатолій Ульянов:
- Мне кажется, что вы не правы, когда говорите, что это 19 век, Львов... Это поверхностное восприятие Львова. Потому что одно дело - здание, визуальная декорация, а другое - люди. Какие бы денежные, информационные ограничения не были перед городом, все равно, каждый человек, живущий здесь, так или иначе формируется под воздействием современных энергий. От того, что там есть брукивка, он не становится менее техногенным, чем человек, живущий на железных плитках в Киеве. Поэтому мне кажется, что это поверхностное восприятие того, как формируется городская культура.
Борис Потятиник:
- Я з цим погоджуюся цілком, тому що мода на ретро - це лише мода і, скажімо, імідж міста, який формує себе як якусь тяглість у часі. З цим пов'язана обгортка, під якою доволі бурхливі різноманітні течії.
Василь Косів:
- У будинку, де сьогодні є «Світ кави», не було кав'ярні раніше, тобто це не є продовження традицій. Але це не значить, що у 21 столітті, якщо б там зробити сучасну кав'ярню, то був би такий успіх, як зараз. Справді, було б найбільш очікуваним зробити таку кав'ярню, яка б давала враження, що вона там завжди була, наче там століттями пахло кавою. За цим сюди їдуть і це тут отримують.
Анатолій Ульянов:
- Мне кажется, что особенно интересно станет во Львове тогда, когда здесь начнется борьба старого Львова и новых вливаний техно. Мне кажется, что этот союз будет очень интересным. Если, скажем, взять Париж, мы видим там Триумфальною арку, дальше - современную арку, там начинается Дефанс, современные районы Парижа. Они вместе смыкаются. Мне кажется, что союз современного и старого Парижа - вот он интересен. Мне кажется, что любые технологии, если подойти к этому со вкусом, они только дополнят Львов.
Тарік Сіріл Амар:
- У розрізі міської культури ми маємо проблему з пострадянською культурою. Про пострадянську культуру ми майже нічого не знаємо, окрім того, що вона уже не є радянською, і що вона має характеристики, які унаслідувала з радянського часу. Пострадянська культура існує у Львові разом із ностальгією за Габсбурзькою імперією, в цьому є проблема, бо ностальгія - це сурогат. Я розумію, що потрібно створити бренд, і це може мати своє місце, але ностальгія, як складник міської культури, цього недостатньо.
Анатолій Ульянов:
- Мне кажется, что это немножко неправильно, потому что передовицу городской культуры формируют люди молодые, а люди молодые не склонны к какой-либо ностальгии. Что касается ностальгии старшего поколения по поводу Советского Союза, например, то мне кажется, что давление других идей, которые идут в эту страну, идей, в том числе либеральных, там технологии такие, что они эту ностальгию повылавливают, дождутся смерти тех людей, которые ее разделяют, и город будет обновлен. Поэтому боятся особенно ностальгии, которая как-нибудь неконструктивно повлияет на городскую культуру, не надо. Все будет двигаться вперед, это неизменный процесс и, оглядываясь назад, все равно человек будет идти вперед. Он уже не вернется в прошлое.
Борис Потятиник:
- Сьогодні у Львові відчутна тенденція комерціалізувати ностальгію. Поки що Габсбурзьку. Можливо, і з радянською так ще буде, як сталося колись у Кракові.
Василь Косів:
- Як і всюди. Все, що надається комерціалізації, воно комерціалізується, і так буде, і це є нормально.
Ігор Балинський:
- Що сьогодні визначає міську культуру таких міст, як Львів, міст центральноєвропейських, міст, які мають свою історію, і вона є іншою від історії сучасних міст-мегаполісів?
Борис Потятиник:
- Якщо в сенсі медіа, то радіостанції, які народ слухає у корках, яких не так багато, як у Києві, але достатньо. І радіостанції ці посідають провідне місце серед формальних усталених медіа. Телебачення я би на останнє місце поставив, особливо львівське телебачення. Що стосується преси, то це найбільш відомі «Експрес», «Поступ» з усіма його трансформаціями, «Високий замок», хоча він і поступається через певною мірою політизованістю видання, яке робиться дуже слабими силами, проте традиційно його передплачують. Я би так цю ієрархію побудував: неформально формалізовані радіостанції, преса, телебачення.
Ростислав Соколовський:
- А стоит ли акцентировать внимание на львовских газетах как на информаторе культуры, в котором культуре отделяется минимальное место, а 99% статей пишутся непрофессионалами. Что может из этого получиться, и стоит ли на это обращать внимание?
Софія Дяк:
- Є одна річ, яка називається остання колонка газети, яка називається культура. Але є така річ, як культура читання газети. Ми додаємо попередні усі полоси і складається щось таке, як у місті читають щоденну газету. В скількох містах України більш-менш представлена щоденна преса, в Україні немає щоденної преси...
Анатолій Ульянов:
- Я хочу сказать, что мы вот сейчас немножко затонули труп. На самом деле ежедневные газеты по всему миру начинают переживать последние свои времена. Потому что сейчас у каждого дяди Васи из любой страны уже есть подключение к Интернету. Интернет представляет новости скорее, вот в чем суть ежедневной газеты - что ты быстро получаешь информацию. Я думаю, что газеты вообще не будут сохраняться, останутся журналы. Поэтому зачем говорить о влиянии газет на городскую культуру, если умрут через пару лет?
Софія Дяк:
- Якщо спуститися у Нью-Йоркське метро і подивитися, як люди читають газети, то вони не читають новини, у тому числі це стосується і щоденних газет.
Анатолій Ульянов:
- Ежедневная газета ориентирована на новости, все остальное, это формат еженедельника. Или вы думаете, что каждый день газета будет продуцировать вдумчивые, интеллектуальные тексты. Не этим занимается ежедневная газета.
Борис Потятиник:
- У перспективі найближчих п'яти років значення газети буде дедалі меншати, але слід враховувати, що Львів - це навіть не Київ. З п'яти мільйонів користувачів Інтернету в Україні - половину є в Києві. У Львові кількість користувачів не дійшла критичної маси, після якої починається вибуховий розвиток комунікацій Інтернету.
Василь Косів:
- Зараз йдеться не про зміст газети, а про проведення часу за читанням газети. Інтернет - це добре на роботі чи вдома. А в місті людина сідає в кафе, відкриває газету і читає. Це стосується проведення вільного часу. У нас деякі люди можуть у вільний час виїжджати за місто, їдуть копати картоплю, інші йдуть щось послухати, подивитися і теж читають газету. Це є та форма подачі інформації, яка є цікавою у місті.
Борис Потятиник:
- Я би погодився, що через чотири-п'ять років, може, навіть і швидше, люди у кав'ярнях будуть сидіти з комп'ютерами і читатимуть Інтернет.
Олександр Кабанов:
- Как мне кажется, все вопросы, связанные с городской культурой, это вопросы индивидуального характера, как витамины. На самом деле, не какие-то массы, группы, СМИ формируют культурный слой, а формируют те или иные поэты, прозаики, музыканты, художники, которые работают не на что-то, какую-то культуру, и не на Львовскую область или Украину. Работают чисто на самого себя: получилось произведение или не получилось? И вот рано или поздно поэт, художник, музыкант, они встречаются где-то, вокруг чего-то, и формируется культурное пространство. Вот это пространство и являться точкой приложения местных СМИ. Не СМИ формируют культуру, они информируют, из чего возникло культурное сообщество, которое собирает вокруг себя все больше людей, потребителей и так далее и тому подобное. Но всегда были попытки (и во времена царской России, и во времена Ивана Грозного, и в советские времена) каким-то образом руководить всем этим, направлять, стимулировать или вводить в жесткие рамки, как во времена Сталина, обозначать. Тут уже вопрос сопротивляемости материала - насколько львовскому поэту Остапу Сливинскому необходимы законы или сами масс-медиа?
Здесь проблема в чем? Вот в Америке, Германии есть фонды, государство не занимается напрямую стимулированием той или иной культуры. Просто есть фонд общественный, который дает Андруховичу или Ульянову грант. У нас же государство всегда стимулировало культуру, Союзы писателей остались... Я не говорю, что они плохие или хорошие.
Печально, что исчезают книжные магазины, что нет сети книг «Украинская книга. Если брать человеческие отношения с государством, то должна быть национальная программа, которая бы заключалась в создании сети украинских клубов «Украинская книга», состоящих из места, где можно читать стихи, и нормального книжного магазина, в котором бы продавались книги не по принципу языка, а по принципу качественной книги. Качественной книги на русском, украинском.. И вот эти центры, они и публиковали бы местных авторов. В России есть такие клубы - «Пироги», «ОГИ», созданные лет пять назад, которые находят интересных авторов, музыкантов, которые представляют площадки для их выступлений и выдают их книги, продают книги и платят им гонорары. Это, как мне кажется, порождает городскую культуру. Я надеюсь, что дяденьки, которые идут в Верховную Раду, у них станет сил разработать такую программу.
Анатолій Ульянов:
- Мне кажется, что тут немножко речь не о том, что медиа формируют культуру, они в любом случае влияют на сознание человека. Тут приходишь к тому, что ты говоришь - от индивида начинается культура. Но факт в том, что его-то уже сформировали, тот контекст, в котором он живет, и в том числе те медиа, которые на него транслируются. Ведь, хотим мы этого или нет, но с помощью медиа мы видим, как культура разделяется на сегменты рынка, ми видим, как на нее наползает такая сетка с ценниками. Поэтому отвергать влияние медиа...
Борис Потятиник:
- У нас виник дуже цікавий інтелектуальний конфлікт. Я би означив його як дві тенденції. Одна тенденція - медіацентрична. Ця традиція йде від Маклюена, може ще раніше. Вони вважали, що від того, яким є медіум (телебачення, Інтернет), залежить комунікативний і культурний ландшафт. Це медіацентричний підхід. Олександр Кабанов є прихильником радикального підходу, який би я назвав антропоцентричним: все залежить від того, хто авторитети, культові постаті, персонажі. Я насправді не знаю, яка тенденція має більше під собою підстав.
Олександр Кабанов:
- Вопрос насколько это будет аргументировано, серьезно и на каком уровне это будет. Если на уровне ежедневной газеты - опять же вопрос, какие ежедневные газеты. Есть замечательные ежедневные газеты, я беру сейчас украинское пространство, в которых работают достаточно серьезные люди. Газета «24» и прочие. Я не хочу там заниматься рекламой газет. Есть такие газеты. Вопрос, если брать Львов конкретно, то тут забито газетами разными. Здесь, скорее всего, информированность - то, что произошло. Я редко читал в ежедневных газетах, и сама концепция газет не позволяет публиковать большие статьи и большой анализ. Жизнь ежедневной газеты мимолетна. Другой вопрос - есть ли журналы, на уровне журнала «Критика», на уровне советских, которые били толстые литературные, философские, журналы, которые привлекали бы молодежь, оживляли культурное пространство. Журналы, в которых публиковались публицистика, стихи, не новость, а анализ происходящих событий, литературных, музыкальных фестивалей с комментарием участников, зрителей. Вот это другой вопрос.
Борис Потятиник:
- Я намагаюсь згадати якісь львівські видання такого типу. На гадку приходять хіба старий «Поступ», часопис «Ї». Але в них наклад є обмежений.
Анатолій Ульянов:
- Мне кажется, что Львову нужно сначала себе сказать, что мы больше не являемся культурной столицей. Это осознание может вызвать протестную энергию на это суждение. Миф арт-Львова, старый миф, его надо сейчас модернизировать и создавать контркиевский миф. Ни в коем случае не наследовать, ни один из регионов не должен наследовать тип построения столичной арт-среды. Интересно будет тогда, когда мы будем иметь в Украине абсолютно разные и по характеру, и по собственной мифологии арт-пространства. Этот миф, что Львов самый главный центр культуры Украины, немножко расслабил культурных деятелей здесь. Вроде уже на Олимпе, некуда дальше идти. Пока этот сон происходил, другие регионы (тот же Харьков, раньше нельзя было представить, что там какая-то культура) Львов пустил вперед. Сейчас надо свои позиции снова радикально, агрессивно завоевывать и очерчивать не по киевскому плану.
Олександр Кабанов:
- Позиции должны быть креативными, идеи, в том числе экономического плана, они тоже должны быть креативными. Культура - это та же конкуренция между разными фирмами: фирма «Львов», фирма «Киев», фирма «Одесса», фирма «Харьков»... Довлатов говорил, что упадок - процесс более постоянный, чем прогресс. Постоянно падает гривна, постоянно загнивает культура. Если ми будем делать конкретные, резкие креативные шаги, мы наконец-то получим украинский роман, наконец-то нам дадут Нобелевскую премию, я условно говорю, наконец-то появятся пять-десять хороших писателей-фантастов, которые будут писать на украинском языке, которые будут писать популярную литературу.
Василь Косів:
- Криза - це добре, тому що криза стимулює, змушує думати і творчо мислити. Проблема в тому, що якщо й були ресурси у влади, вона завжди їх розподіляла. Їх треба було розподілити. Але як розподіляти? Завжди були якісь критерії, хто кращий, хто гірший. Які критерії? Заслужений, народний, знову ця історія від царської Росії - заслужив. У нас до сьогодні звання заслужений дає Секретаріат Президента, так ніби Секретаріат визначає, хто є хто в мистецтві. Відповіддю влади Львова на ситуацію з розподіленням, стало те, що ми велику частину не розподіляли, а надали через гранти й отримали несподівані позитивні результати.
Ігор Балинський:
- На минулому семінарі ZAXID.NET «Львів як місто» прозвучала теза, що раніше до Львова їздили в Оперу, в ресторани і в борделі. Тобто Львів був містом розваг. Сьогодні ж до нас їдуть за ностальгією, передусім ностальгією за польським Львовом...
Василь Косів:
- Нам багато до чого треба дійти, до того, що було до війни. Ми навіть ковзанку ставимо на площі Ринок ніби вперше, хоча до війни їх було п'ять з різними способами ковзання. Львів - це було місто розваг, місто проведення вільного часу. Ми говоримо, що заробляти гроші краще у Києві, але тут їх можна тратити. Ми повинні зробити такий культурний продукт, щоб можна було їх тратити тут. Необхідне велике меню, з якого можна постійно вибирати: заходиш, скажімо, в майбутній туристично-інформаційний центр на площі Ринок і дивишся, що тут можна на завтра, на тиждень ще залишитися. Коли буде таке меню, яке не випустить людину, тоді ми зможемо дати відповідь Києву чи іншим містам, де люди заробляють.