Восени онлайн-архів українського неофіційного мистецтва поповниться розділом, присвяченим Львову. На сайті Ukrainian Unofficial, з’явиться «UU # Lviv», що розповість про альтернативну художню культуру Львова від «відлиги» до перебудови, тобто охопить період з кінця 1950-х до кінця 1980-х років. UU#Lviv реалізується за підтримки Українського культурного фонду.
Проект міститиме аналітичну записку, що розповість про цей період у житті неофіційного львівського мистецтва. Також на ньому викладуть 16 профілів художників – Романа Сельського, Магрит Сільській, Богдана Сороки, Зіновія Флінти, Олександри Цегельської, Карла Звіринського, Леопольда Левицького, Олександра Аксініна та інших.
Проте дослідження торкнеться не лише окремих персоналій, а й певних мистецьких середовищ, які не лише активно творила поза лещатами радянської системи, а й мали великий вплив на сучасну культуру Львова.
Куратором проекту став львівський мистецтвознавець Богдан Мисюга. Його ZAXID.NET розпитав про те, яким чином відбиралися персоналії та де проходила межа між офіційним та неофіційним мистецтвом. Адже нерідко йшла вона по творах одного і того ж митця.
«У Львові була дуже гостра конфронтація»
Архів уже має розділи по Києву. Чи існує якась суто львівська специфіка неофіційного мистецтва?
Так, існує. Мені дуже близьким є середовище шістдесятників. Я писав книжку про Опанаса Заливаху, про Галину Севрук. Але захопив і 70-ті роки. Робота над книжкою про Юрка Бойка (львівський арт-менеджер, галерист та колекціонер, – ZAXID.NET) прочинила мені світ 80-х та 90-х.
Було багато дискусій з киянами, які весь час наголошують, що розкривають дуалізм цієї доби. І їм було дуже дивно, що у Львові того дуалізму майже не було. У Львові була дуже гостра конфронтація.
Про дуалізм можемо говорити хіба після 1975 року. До того всіх, кого можна було, пересадили, Алла Горська загинула. А з 1975 року відбувається послаблення тенет, модернізм частково входить в радянську образотворчу систему. Виникає радянський модернізм. Друге закручування гайок відбувається уже у 1978 році.
Можете розповісти докладніше про вашу роботу над проектом?
В цьому проекті для мене наклалося дуже багато позитивних моментів. Я зараз працюю в трьох проектах і всі вони «працюють» на цей проект: це робота з архівами Юрка Бойка, робота з архівами Карла Звіринського, Зиновія Флінти, Олега Мінька, які не потрапили до книжки про них. Сайт дозволяє це подати ширше та в іншому форматі.
Як викладач, я стикнувся з тим, що студенти не мають жодного системного наративу по цьому періоду. Я подумав, а чому б цей проект не міг би стати таким своєрідним підручником.
На жаль, у проекті буде тільки 16 художників, немає змоги дати більше. Але формат сайту дає можливість залучити набагато більше прізвищ та долучити гіперлінки. Таким чином у читача буде можливість не просто прочитати про когось, а перейти на інші ресурси.
«Радянські звання як раз і є фальшивими маркерами для мистецтва»
У проекті наголошується, що йдеться про неофіційне мистецтво. Чи завжди вдається провести межу між ним та мистецтвом офіційним? Що саме називається неофіційним мистецтвом?
Для мене важливим є те мистецтво, яке впливало на актуальні зараз художні процеси. І часто воно не мало нічого спільного, що можна було побачити в радянський час на виставках. Ми ж знаємо, що «Евакуацію» Любомир Медвідь виставив тільки в 90-х роках, раніше вона не виставлялась. Тобто Медвідь мав як твори, які вписувались в систему, але творив і поза нею. Це і є неофіційне мистецтво.
Наприклад, «Маски» Мінька ніколи не виставлялись, вони вперше виставились десь після 1986 року. Тобто цей поділ можна знайти чи не у кожного художника. Але, звичайно, були цілком закриті для системи автори, такі як Олександр Аксінін чи Богдан Сорока.
Тож за якими критеріями відбувається поділ?
Головним критерієм є те, що йдеться про мистецтво, яке не брало участі в офіційних мистецьких процесах. Але об’єктивно для загальної історії мистецтва ці неофіційні твори є актуальнішими.
Тобто метою проекту є не тільки зміна історії мистецтва, але і зміна точки зору на ці процеси.
Напрацювання неофіційного мистецтва стали основою мистецтва радянського модернізму. Але дуже швидко радянський модернізм здебільшого перетворився на кітч.
Тобто межа проходить ще й по тому, що художники робили для себе, а що вони робили для худфонду, наприклад.
Мінько дістав заслуженого за панно, яке він робив у 70-х роках. Увійде це панно до нашого проекту? Ні. Хоча про самого Мінька ми говоритимемо. Але фальшиві маркери ми спробуємо відкинути. Як на мене, радянські звання як раз і є фальшивими маркерами для мистецтва.
Напевно, це індивідуально вирішується в кожному випадку?
Так. Наприклад, Флінта працював у контексті неофіційного мистецтва десь, мабуть, лише у 60-х роках. Але навіть у тому, що Флінта робив в рамках системи, в тому, що він виставляв офіційно, немає кітчу. Навіть його сувенірна продукція є високим мистецтвом.
Я думаю, бачу з документів та епістолярної спадщини, то дуже багато залишилось за кадром. Відомий момент – десятирічне мовчання Мінька. Але причини невідомі. Роботи 70-х років є абсолютно довершеними. Що було потім? Скоріше за все, їх сильно ламала система.
Дехто зараз каже «Та подумаєш, то просто профілактичні бесіди в КДБ». От, мабуть, варто тим, хто так говорить, було б мати хоча б одну таку бесіду. А з Міньком таких розмов було багато. Думаю, що це були просто нищівні удари по психіці, які залишається на все життя.
Тепер про Флінту. Навіть у тих творах, які ми вважаємо радянськими, є багато метафізики. Думаю, що ми Флінту ще зовсім не знаємо. Я намагатимусь інтерпретувати, відчитати цю ностальгію в його творах.
Сподіваюся, що виставка Флінти, яка триває зараз у Національному музеї, стане першим кроком до його пізнання.
«Ми взяли представників герметичних мистецьких кіл»
Мабуть, важко було обрати лише 16 імен. За яким принципом вони відбиралися?
Коли до мене звернувся «Дукат», я надіслав їм список з 40-ка художників. Вони сказали, що це нереально, вони по Києву давали лише 15-ть. Тоді я скоротив до 32-х. Потім до 18-ти. І тоді вони самі скоротили цей список до 15-ти і додали Галину Жегульську.
Тобто тепер маємо флагманів, які дають зв'язок з некласичною традицією, такі як Сельський, як Звіринський, який мав свою школу. Маємо коло Звіринського. Маємо коло Аксініна.
Тобто ми взяли представників герметичних мистецьких кіл. Також ми відкинули деяких осіб, про яких уже зроблено багато. Наприклад, Кумановського. Він є розкрученим, а натомість про Жегульську нічого немає.
Також дехто увійшов за тим принципом, що ми хотіли актуалізувати їх імена. Наприклад, той самий Сойка. Адже він був таким своєрідним осердям шістдесятників.
16 імен - це обдумана формула, але з другого боку і випадкова. Адже я був готовий щонайменше на 32 особи.
Олександр Аксінін є розкрученим художником, але, на жаль, не в нас. Його більше намагаються помістити у російський дискурс. Що треба (і чи треба) робити Львову, щоб російськомовна культура тих часів була таки частиною львівської, української, а не російської культури.
Я вважаю, що це все наша львівська культура. Вона є російськомовною тільки тому, що вона з'явилась у 70-х, під час русифікації. Я впевнений, що зараз Аксінін розмовляв би українською. То моє тверде переконання. Те, що його середовище було тотально російськомовним, це неправда. І я не вірю, що він не переходив на українську.
А от те, що його творчість стала потрібною в тільки Росії та у Києві, це є нашою проблемою. Його спадок просто ніхто не взяв, хоча його вдова планувала передати його Львову. Таким чином спадок опинився у Росії. А ми могли б мати його тут. Тоді все було б інакше.
Якою мовою з Аксініним розмовляли Пікулицький чи Шимчук, які служили з Аксініним у війську? Хіба ж то можна назвати вузьким російськомовним середовищем? Звісно, ні. Думаю, що середовище ще й штучно звужують. Насправді в житті все було набагато більш переплетеним.
На головному фото: Олег Мінько. Абстракція 5, поч. 1960-х рр. Усі твори експонуватимуться в Музеї модернізму, що відкриється наприкінці жовтня цього року.