Останнім часом переконуюся у правоті данського дивака та мислителя Сьорена К`єркегора. Ця дивна людина все життя опонувала самій собі. А змушувало його робити це загострене відчуття тривоги. Врешті-решт, досліджуючи глибини людського єства, окреслив суть людини як Тривогу. Тривогу у всіх її різновидах - від жаху й трепету, до радості, яка теж є неспокоєм. Недоступним же для не втаємниченої людини є справжнє щастя (коли людина насправді нічого не хоче), з яким знайомі хіба що буддисти.
Натомість ми хочемо. Ми хочемо звичного людського щастя. Для себе і для своїх близьких і тих, хто складає громаду, в якій ми живемо чи народ, до якого вважаємо себе причетними. Громаду та народ, з якими ми погоджуємося розділити спільну долю.
Як сягнути хоча б спокою та певності за майбутнє? І людина, і народ пробують прорватися до цієї певності. Вони шукають тих форм співіснування, які є гарантами їхнього, принаймні безпроблемного майбутнього. А цими формами є, як не банально це звучить, той устрій, який називається державою. Ну нікуди ми від неї не сховаємося. Вона дістане нас усюди. Тому розважливі народи одразу, виходячи, по можливості, з інтересів всіх громадян, прописують правила гри та співжиття.
Не буду ідеалізувати американські чи європейські правила внутрішнього розпорядку. Світ взагалі не досконалий. Однак, конституції цих спільнот - саме так - спільнот, які щодня підтверджують свою згоду жити разом і далі - забезпечують рівність шансів всіх учасників гри, яких називають громадянами.
Український народ так само хоче певності. Українці хочуть бути певними щодо свого майбутнього. Вони теж не один раз робили спроби якось більш-менш по-людськи облаштувати своє життя, але завжди наштовхувалися на якісь чудовиська, які руйнували надії.
Не буду згадувати визвольних змагань. Це історія.
Для сьогоднішніх українців було багато надій, а насправді - ілюзій, пов'язаних ще з горбачовською Перестройкой. Не справдилися - совок, так і не отримавши людського обличчя, розвалився. Комуністична номенклатура роздерибанила совок в своїх інтересах - по-суті прихватизнула чи вкрала той чи інший його шматок.
Наступну надію українці покладали на незалежну Україну - свій маленький, якщо порівнювати з СРСР, дім, в якому ми нарешті зможемо укласти своє життя так, як ми того хочемо. І щоб ніхто нам не заважав. Але і ця надія була вкрадена 1991 року все тією ж посткомуністичною номенклатурою на чолі з Леонідом Кравчуком. Незалежність вже тоді виглядала дещо кульгавою і ніяк не відповідала нашим про неї мріям.
Першою збунтувалася молодь. Однак її революція на граніті теж мало що змінила, окрім самих молодих людей. Більшість впала у безнадію і кинулася обирати "червоного", "російськомовного" "господарника" Леоніда Кучму. Як не дивно, але і він був певною надією. Не для всіх, звичайно. Я ще пам'ятаю день, коли його обрали на Західній Україні - відчуття подавленості і розпачу було виписане на лиці чи не кожного перехожого. Та Леонід Данилович вкрав надію не лише Заходу, але і Сходу. Україна Кучми стала Україною для кількох десятків сімей. Решта була виштовхнута в отхлань безнадії.
Наступною спробою стала, звичайно ж, всіма тепер запльована Помаранчева революція 2004 року. Та чи можна плювати у мрії людей? Тим більше, що плюємо самим собі в обличчя. Народ відчув, що він щось може, що він господар своєї долі. Та і цей, гідний найбільшої шани та подиву порив до справедливості було або змарновано, або ж вкрадено. Вже тоді до переможців примазувалося маса хитрунів та нездар. Можна багато сперечатися, чому так сталося. Можна багато-кого звинувачувати. Однак залишиться факт - ми далеко не до кінця використали той шанс, який самі ж і вибороли . Причому цей шанс, ця надія на початку 2005 року цвіла буйним цвітом не лише на Заході чи Центрі нашої країни, але навіть і на Сході. І це нормально - всім людям притаманне прагнення до щастя.
Я далекий від того, щоб бачити все тільки у чорних тонах. Так, життя складне. Ми часом недолугі. А часом і просто ліниві. А тут ще й дорогі недруги звідусіль, як з Заходу, так і зі Сходу підсипають солі на наші рани. Та після 2004 року Україна таки стала демократичною країною і це безсумнівний здобуток. Хоча дехто бачить у демократії по-українськи тільки хаос та безлад.
Як виявилося, демократією можна скористатися, щоб її ж і придушити. Знову бачу, як з темних закутків вилізають все ті ж та нові потвори. Доходить кінця епоха Віктора Ющенка. Бог йому суддя. Я - ні. Можу сказати тільки - непоганий чоловік.
Однак знову бачу безнадію у очах людей. Бачу сон розуму. Бачу політичну апатію. Політичних крикунів до уваги не беру - вони мають свій інтерес. Бачу тривогу, породжену безсиллям. Бачу безсилля народу. І бачу, що цим безсиллям та розпачем знову хочуть скористатися і вже надовго, якщо не назавжди усунути такий клопіткий народ від вирішення своєї долі.
Супротивники та перевертні Помаранчевої революції хочуть раз і назавжди убезпечити себе від вибриків все того ж народу. Виявлення волі народу має бути заблоковано. Для кого і для чого? Щонайперше - для тих геополітичних гравців, для яких справді незалежна Україна є більмом в оці. І це не тільки господарі Кремля, на замовлення якого стриножують народ України. Але й крамарі з Європейського Союзу, які теж ладні продати не свого коня, щоб відкупитися від бандюгана з битого шляху.
Народ втомлений - гадають наші доморощені макіавеллі. Отож, під покровом ночі, коли люди в розпуці та безнадії, можна прихватизнути чималу європейську державу на десятиліття і повністю усунути народ від вирішення своєї долі. Абсолютно потворні плани розпилу України поволі вмовляються одурманеному люду. І не без успіху. Реалізації цих планів заважає тільки ненависть любих коаліціантів один до одного. Ну не вірив я, що Юлія Тимошенко не кидане Віктора Федоровича, так само, як і в те, що він не спробує "обидить слабую женщину". Стаття писалася до їх славного розводу. Ну не в їхніх це характерах. Що й підтвердилося.
Дивлячись на це борсання мого народу у потемках відчаю знову повертаюся до К`єркегора. Він окреслив три стадії відчаю. Дещо спекулятивно перенесу ці стадії з особистості на загал.
Першою є "відчай від можливого" - ми не згідні з тією реальністю, яка нас оточує. І самими собою - ми хочемо бачити себе кращими і не можемо. Ну не є ми високими блондинами, і все тут. А так хочеться. Тому страждаємо, будуємо ілюзії і раз за разом розчаровуємося. Це типовий український синдром. Це всі наші революції і всі наші неминучі розчарування. Бо ж ми такі хороші, а все якось не так.
Другою "мужній відчай" - ми погоджуємося з тим, якими ми є. Ну добре - ми не високі блондини у чорних штиблетах. Чорт з ними - будемо такі, як ми є. І не будемо з того комплексувати. Вже які є. І дійсно, з часом відчуваємо, що ми дійсно хочемо бути самими собою. Будувати свою Україну. Хай недосконалу, кульгаву, але свою. Це відчай націоналіста. Патріота, що відчайдушно стоїть на своєму. Аж до абсурду - принципово їздить на Запорожці, а не на Фольксвагені.
Третьою стадією є "абсолютний відчай" - ми розуміємо, що Бог покинув нас, покинув Україну, що немає сенсу далі борсатися, пробувати облаштувати життя по-своєму, що нас ніхто не любить і ніхто не потребує. Це ідеальна форма відчаю для наших любих воріженьків, які готові прихистити нас в обіймах, наприклад, "матушки России". Вони зроблять все, щоб загнати нас у глухий кут цієї форми розпуки. А вона породить страх, який загонить кожного з нас у його нірку. І тоді ми перестанемо бути народом. Народом який є певною єдність, яка розбудовує своє майбутнє.
На якій стадії відчаю ми є?
Гадаю, що маємо самі дати відповідь. Кожен особисто. Відповісти на просте запитання лемківської пісні: "Що то з нами буде?"