Мене досі бентежать сумніви: якою справжньою метою керувалися автори псевдо документального фільму «Секрети Бандери», що вчора увечері з'явився в етері «1+1»? Вони хотіли нагадати вже призабуті радянські міфи про провідника ОУН, чи в стилі жовтої преси намагалися виставити про людське око стандартний набір вад типового українського політика – схильність до подружньої зради, звичка половинити надані для політичної діяльності кошти, невтримний популізм, тощо?
Але мене найбільше вразила схильність «плюсів» вибірково підходити до фактологічної аргументації. Так, у першій частині фільму, де автори мають намір довести тісну співпрацю Степана Бандери з Абвером, вони як на істину в останній інстанції посилаються на свідчення полковника Ервіна Штольца, схопленого у 45-му році радянськими спецслужбами. А вже наприкінці фільму, коли йдеться про Нюрнберзький процес, на якому представники СРСР хотіли кинути камінь в бік провідника ОУН, скориставшись при цьому начебто свідченнями того ж Е.Штольца, автори, як і судді трибуналу, ставлять під сумнів ці «свідчення», що були отримані не в результаті відкритого допиту офіцера Абверу, а надійшли до суду у вигляді машинописних стенограм начебто показів. Але якщо Нюрнберзький трибунал відкинув покази Штольца, заготовлені в НКВД, як вельми сумнівні (у частині співпраці Бандери з нацистами), то чому на тих же самих підставах не поставити під сумнів й інші «факти», отримані зі слів Штольца. Адже радянська пропагандистська кампанії дискредитації Бандери не обмежувалася Нюрнберзьким процесом???
З огляду на нашу нинішню ситуацію – це теж саме, що визнавати Надію Савченко «навідницею» когось при загибелі російських журналістів-терористів, але в той же самий час сприймати як доконаний факт те, що в момент, коли вато-преса потрапила під обстріл Савченко вже була захоплена у заручники й вивезена на територію Росії.
Вже не кажу про силу силенну тверджень, які грунтуються виключно на припущеннях авторів як то, наприклад, про вишкіл, який міг проходити Бандера під керівництвом офіцерів Абверу у Гданській політехніці. Або ж про «абсолютно незначну» роль ОУН в організації та боротьбі УПА. І це при тому, що автори тут же визнають командира УПА Романа Шухевича одним з провідників ОУН!?. А далі, щодо ролі Шухевича. Автор справедливо називають генерал-хорунжого «Чупринку» (цей позивний у фільмі не згадується) очільником боротьбі УПА на українських теренах і бідкаються, мовляв: «Чому вся слава дісталася Бандері?»…
Але ж, друзі, в історії завжди на чільні місця виходять організатори державницьких націонал-визвольних проектів, а не польові командири, котрі вели збройну боротьбу. Запитайте у нинішніх керівників ПАР, хто такий Нельсон Мандела, а хто стояв за повстанням в Соуето, чому цих людей не часто згадують? Саму подібну постановку питання сприймуть за прояв історичного нігілізму чи навіть ідіотизму. До речі, чому у фільмі жодним словом не згадали про Третій великий збір ОУН з матеріалів якого якраз і стає зрозумілою реальна роль Бандери в українських національно-визвольних змаганнях.
Але на «плюсах» зробили вигляд, що про таку подію ніби то не чули… Утім, для мене тиха «анти бандерівщина» (в сенсі приниження ролі Степана Бандери в українській історії) не дивина, адже ще з середини 90-х пам’ятаю нинішнього генпродюсера «1+1» як затятого українофоба, котрий усіх проукраїнськи налаштованих політиків та журналістів називав не інакше, як «національно стурбованими»…