Німецька газета Die Zeit (15.09.2022) знову порушила питання про поставки Німеччиною важкого озброєння для України, особливо після нашого успішного наступу на Харківщині. Приводом стала промова міністерки оборони Крістіне Ламбрехт перед Німецьким товариством міжнародних відносин (Deutschen Gesellschaft für Auswärtige Politik) 13 вересня про політику безпеки Німеччини. Щодо України, то слова міністерки можна було б охарактеризувати таким токсичним висловом – «старі пісні про головне». За винятком одного пункту, про який буде нижче. За інформацією з різних джерел (зрозуміло, медійних) на сьогодні ситуація з постачанням важкого озброєння для України виглядає так. Дві партії («Союз 90/Зелені» і ліберали FDP) зі «світлофорної коаліції» тиснуть на есдеків (СДПН) з вимогою поставити Україні «Мардери» і «Леопарди». Причому якщо «зелені» давно і послідовно дотримуються цієї позиції, то серед «лібералів» лише голова Комітету оборони Бундестагу Марі-Аґнес Штрак-Ціммерманн до цього була прихильницею такого кроку. Але нещодавно і лідер «лібералів» Крíстіан Лінднер (ну, це той, хто в лютому нашому послу Андрію Мельнику заявив, що Київ захоплять за 72 години) змінив свою позицію і навіть вимовив сакраментальні слова: «Україна має перемогти!» Уявляю, як йому це важко далося! Але якщо твоя партія стрімко втрачає голоси виборців, а сам ти став об’єктом «порше-скандалу», то чого лише не скажеш. Зрозуміло, що «так» поставкам зброї каже й опозиція (ХДС/ХСС), чий лідер Фрідріх Мерц намагається набирати бали, бо після виборів у Північному Райні-Вестфалії йому дихають у спину молоді однопартійці з т. зв. «слім-генерації» (наприклад, Гендрік Вюст).
Виявляється, що противниками постачання важкого озброєння для України є лише есдеки. Крім того, що до цієї партії належить канцлер Олаф Шольц, важливу роль у цьому рішенні відіграє його однопартійка міністерка оборони Ламбрехт. Загалом їхні аргументи виглядають так:
1. Німеччина і так здійснює достатні поставки зброї для України. Нещодавно канцлер навіть заявив, що перемога ЗСУ на Харківщині багато в чому була зумовлена німецьким важким озброєнням, уже наданим Україні.
2. Німеччина здійснює т. зв. «кільцеві поставки», які передбачають постачання східноєвропейськими союзниками колишнього радянського озброєння Україні, а Німеччина поставляє їм новітнє озброєння.
3. Запаси Бундесверу практично «вичерпані», і це не дозволяє збільшити поставки Україні, оскільки інакше Німеччина не зможе виконувати свої зобов’язання перед партнерами з НАТО.
4. Згідно з нібито досягнутими домовленостями з країнами-партнерами постачальниками зброї Німеччина не може самостійно постачати Україні броньовані машини і танки.
Нарешті, є й останній аргумент, який дедалі менше звучить у політичному просторі, але доволі сильно в медійному: небажання урядових кіл поглиблювати ескалацію «конфлікту» в Україні і страх переростання війни в європейську, а також окремі заяви в урядових кулуарах про те, що через корупцію в Україні ця зброя може опинитися на «чорному ринку».
У німецьких медіа вже давно або ж поставили під сумнів, або ж розвінчали ці аргументи. Насамперед мовиться про те, що за обсягом поставленого Україні летального і важкого озброєння Німеччина давно пасе задніх і її випереджають навіть східноєвропейські країни. Нещодавно німецькі журналісти іронічно запропонували шкалу для виміру від «0» до «100» (максимальна цифра – уявні поставки Україні ядерної зброї), за якою Німеччина ледве підтяглась до цифри «25» з поставками зенітних установок «Гепард», а до «37» вона підтягнеться лише після подолання «червоної лінії» з поставками «Леопардів» (Der Spiegel, 14.09.2022). Про скандал з т. зв. «кільцевими поставками» багато говорити не будемо, лише зазначимо, що східноєвропейські партнери, які передали своє колишнє радянське озброєння Україні, неодноразово висловлювали своє обурення тим, що Німеччина або затримує їх, або ухиляється. До слова, ще одним аргументом проти поставок Україні важкого озброєння натівських стандартів для німецьких урядовців є те, що українцям треба довгий час їх опановувати. Але, як твердять німецькі ЗМІ, навіть ті танки Т-72, які Польща передала Україні, лише зовні є радянськими і вже перероблені під натівські стандарти. Тут без коментарів, оскільки це знають лише наші танкісти ЗСУ.
Питання про «вичерпність» запасів Бундесверу – риторичне. За офіційними даними, на 1990 р. у Бундесвері налічувалося 2125 танків «Леопард-2», а станом на 2022-й – 350. З огляду ситуацію з гаубицями PzH 2000, невідомо, скільки із цих «Леопардів-2» у бойовому стані. Ну що ж, це вітання від Ґергарда Шрьодера й Анґели Меркель, які своїми спільними зусиллями проводили «пацифістську» політику і роззброювали Бундесвер. Щодо заяви Крістіне Ламбрехт про необхідність дотримуватися оборонних зобов’язань перед країнами НАТО, то ця лінія оборони есдеків руйнується. Канцлеру тільки за останні тижні вже двічі сказали американські союзники: «Занадто мало, занадто пізно!». Генсек НАТО Єнс Столтенберґ нещодавно заявив, що поразка в Україні буде небезпечнішою, ніж неукомплектовані арсенали НАТО. «Зрештою, свободу захищають саме в Україні, а не в танково-гаубичній школі в Idar-Oberstein чи на території заводу Rheinmetall».
Ось тут і час поговорити про те, що прозвучало під час обговорення доповіді Крістіне Ламбрехт. Колись уже згадуваний мною Генеральний інспектор Бундесверу Ебергард Цорн заявив, що запорукою успіху ЗСУ в наступі на Харківщині був тактичний вишкіл солдатів, а тому потрібно «інтернаціоналізувати» військові навчання наших воїнів. Інакше кажучи, приєднатися до вже тривалої програми підготовки тисячі наших воїнів, які проводяться у Великій Британії. Сміливий крок!
Тріщить по швах ще один аргумент есдеків про те, що передача Україні танків можлива лише за згодою партнерів. В принципі, його достовірність уже давно викликала сумніви в німецьких оглядачів, які розцінювали це лише як елемент відвертого затягування у вирішенні питання. А тут на днях нова амбасадорка США в Німеччині Емі Ґутман (Amy Gutman) спочатку дипломатично натякнула, що Німеччина «має надати (Україні) якомога більше підтримки», а потім уже на офіційній сторінці посольства США в Берліні у Twitter можна було прочитати: «Рішення про тип допомоги в кінцевому підсумку залежить від кожної країни».
Питання, як довго зможуть есдеки витримувати внутрішній і зовнішній тиск, а також зміну настроїв у німецькому суспільстві після нашого наступу на Харківщині, поки що залишається відкритим. Ніхто не знімає з порядку денного серйозні економічні проблеми після зменшення поставок газу з Росії. Ця тема активно торпедується «лівими» і проросійською AfD, які мають багато прихильників у «нових німецьких землях» – Східній Німеччині. Заклики до мітингів і масових акцій є абсолютною небезпекою для уряду, а особливо для СДПН, яка втрачає свій електорат. На мій погляд, економічні питання занадто перебільшуються, оскільки потужна економічна держава має достатній потенціал для подолання кризи. Зрештою, яка ще країна світу може майже безкоштовно (9-євровий місячний проїзний квиток) протягом літніх місяців катати своїх громадян громадським транспортом і регіональними залізницями?!
Позиція есдеків щодо постачання важкого озброєння Україні зумовлена переважно ідеологічним і психологічним духом всередині самої партії. «Русофільство» її політичних лідерів передане у спадок від Ostpolitik її колишнього лідера і канцлера Віллі Брандта. У контексті загальної розрядки 70-х років ХХ ст. вона була дійсно успішною, оскільки змогла вибудувати систему безпеки по осі «захід-схід». Практично беззастережно вона проводилась і його наступниками, а для есдеків стала своєрідною «священною коровою», що породило самовпевнене переконання в тому, що вони все роблять правильно. Завдяки зовнішньополітичному раднику Брандта Егонові Бару вона стала консервативною і перетворилась на Realpolitik. Наприклад, з 1982 р., коли канцлером став християнський демократ Гельмут Коль, СДПН проводила самостійну зовнішню політику («партнерство у сфері безпеки»), а провідні політики-есдеки фактично обмежилися переговорами з лідерами комуністичної партії та держави, ігнорували рухи за громадянські права, які посилалися на положення Гельсінського акту про права людини, і сприймали як руйнівний фактор масовий рух, зокрема польську «Солідарність». Ті підходи, які практикувалися щодо колишнього СРСР, були перенесені на Російську Федерацію з 90-х років ХХ ст. Некритичний підхід до Ostpolitik призвів до того, що забули (або ж зробили вигляд, що забули) ледве не головне – найважливішим мотивом для Брандта було вирішення «німецько-німецького питання», тобто існування ФРН і НДР та Західного Берліна, а сама Східна Європа і СРСР виступали лише засобом, без якого це питання неможливо було вирішити.
Укоріненість ідей Брандта ми спостерігали і спостерігаємо як серед політиків партії старшого покоління, так і серед їхніх молодших колег. Про одіозну фігуру Шрьодера, якого, до речі, так і не виключили з партії, говорити немає потреби. Нинішній федеральний президент Франк-Вальтер Штайнмаєр говорить про те, що вони зробили помилки в Ostpolitik, бо не дослухалися до занепокоєння партнерів зі Східної Європи. «Я помилявся… був наївним», – посипає голову попелом колишній прем’єр-міністр Бранденбурга Матіас Платцек (Matthias Platzeck), який з 2014-го очолював «Німецько-російський форум», завжди виступав за сильніше сприйняття російських інтересів, неодноразово звинувачував Захід у невігластві та зарозумілості щодо Росії, критикував розширення НАТО на схід, а також санкції Заходу проти Росії після анексії Криму, територію Східної Європи вважав сферою інтересів Росії тощо. Саме він у 2017-му опосередковано порівняв дислокацію вояків Бундесверу в Литві з кампанією Гітлера на Сході та закликав до «політики порозуміння» з Росією (Taz.de). Але наскільки ці слова є щирими у політиків?
Нещодавно 33-річний генеральний секретар СДПН Кевін Кюнерт (Kevin Kühnert), якого німецькі журналісти охрестили «блудне Twitter-дитя», заявив, що Німеччина не може поставляти танків Україні, оскільки це суперечить традиціям повоєнної зовнішньої політики Німеччини. А перед цим від нього почули: «...ми не хочемо заохочувати Росію діяти абсолютно ірраціонально й атакувати інші держави». На що німецькі журналісти поставили запитання: «А нападати на Україну під приводом всіляких нісенітниць типу “України не існує” – це раціонально?». Молоде покоління есдеків не відчуває своєї провини, зате гарно засвоїло ідеологічні партійні постулати. Зрештою, вже самі німецькі оглядачі шукають причини того, чому Німеччина не поставляє танки в Україну в історії. «Шольц боїться іміджу німецького танка в Східній Європі. Це психологічне гальмування, яке він не може подолати», – написала Berliner Morgenpost (13.09.2022). Звичайно, ми не знаємо достеменно, про що Шольц нещодавно розмовляв з президентом Росії, оскільки маємо лише офіційну інформацію. Імовірно, що канцлер відчув і психологічний тиск. Нагадаємо, що нещодавно посол Росії в Берліні застерігав, що Німеччина не має морального права поставляти танки на схід Європи після німецьких злочинів Другої світової війни. Щось подібне ми чули і від інших кремлівських речників.
Провідний німецький історик Гайнріх Ауґуст Вінклер (Heinrich August Winkler), до речі, близький до соціал-демократів, відкрито говорить про необхідність докорінно змінити Ostpolitik. Тому і сподіватися на поставки важкого озброєння від Німеччини ми зможемо лише тільки тоді, коли есдеки не на словах, а на ділі подолають власні страхи і сумніви. Якщо Німеччина і прощається з Росією, то найповільніше це роблять німецькі соціал-демократи.