У 2003 році вийшла книга «Україна – не Росія», де автором вказаний Леонід Кучма. Солідний «пухлий» том, оформлений у найкращих традиціях жанру – Данілич у краватці та білій сорочці збирає польові квіти й усміхається. З тих часів технології пішли вперед, в інтернеті запанували соціальні мережі та відеоролики. Відгриміли два Майдани, а до школи пішли діти, що народилися уже під час війни з Росією. А процес повторювання мантри «Україна – не Росія» триває.
Нещодавно спіймав себе не думці, наскільки абсурдним виглядає весь цей масив текстів і відео збоку. Змінюються формати і способи подачі, якісь акценти не так виставляються, рівень агресії регулюється. Але суть заняття з 2003 року не змінилася – довести росіянам (і самим собі), що ми – не вони.
Тепер замість запобігливого тону (майже через «перепрошую») в тренді інший стиль розмови. «Порвала», «запалало», «за порєбріком горять пукани» і так далі. Безліч лідерів думок зробили собі ім’я, а дехто навіть і політичну кар’єру, на тому, що напівпрофесійно займались «підпалом вати». Причому, на мою суб’єктивну думку (як завжди, не хочу нікого образити), багато борців із ватниками самі «щойно звідти». З унікальним досвідом, свіжими емоціями та ґрунтовним знанням справи. Так і проситься наостанок: «хочеш перемогти вату – думай як вата».
Котрий рік уже дивимося на потворний уроборос: росіяни розказують нам, що ми – це неправильні вони, а борці з росіянами спростовують їхні безкінечні аргументи. Не дають один одному засумувати.
Аудиторію, яка споживає такий продукт, можна зрозуміти. Аудиторія рве якісь там «узи» і дивиться, як це зробили ті, хто нібито «порвав». Але ж є й автори контенту. Невже вони не розуміють, що це сумнівна терапія? Як заміна сигарет айкосами чи самогону – пивом. Кинув пити, а в бар тепер ходжу, щоб посміятися з тих, хто не кинув?
Звідси випливає інша проблема – постійно артикулюється російська точка зору. А як інакше, якщо вся суть українського контенту – реакція на російський? Тому Росію нам подають як щось вічне і незаперечне, само собою зрозуміле, з чим слід змиритися і з чим треба рахуватися. А Україна, відповідно, повинна постійно доводити своє право на існування (чим і займаються «зірки розмовного жанру»). Наші ЛОМи (теж калька, до речі – і слова, і самого явища) героїчно грають у ці імперські піддавки, виправдовують наше існування.
Дехто говорить, що це ідеологія. Я б назвав це способом думання, а це набагато серйозніше. Москва регулярно запускає всілякі прогнози на кшталт «Амєріке – кірдик», ЄС от-от розпадеться і тому подібне. Українські блогери відповідають, що сама Росія розвалиться, як «Тисячолітній Рейх». Розумієте, це їхній світ? Світ територіальної експансії, імперії, «величия» і «можем повторить». А ми тут яким боком? Ми ж задекларували бажання приєднатися до цивілізованого світу, з правами людини, суверенітетом держави над своєю територією і правилами міждержавних відносин.
Тим більше, що кожну історію можна описати і як героїчну, і як ганебну. У кожної ситуації є дві сторони, а спроби «переманіпулювати» цими сторонами у змаганні з Росією – це сумнівне заняття. Освоєння Дикого Заходу чи винищення індіанців? Повернення Землі Обіцяної чи сегрегація палестинців? Скидання Монгольського ярма чи боротьба за ординську спадщину? Це вічні теми, і якщо йдеться тільки про можливість випускати ролики на ютубі – тоді безробіття українським ЛОМам не грозить іще дуже довго.
А логічно поміркувавши, вартувало б просто відкинути вбік гору штучних російських конструктів. Тим більше, що російська пропаганда плодить їх з космічною швидкістю. Між іншим, ще Леніну приписують фразу про те, що один дурень може поставити стільки дурних запитань, що й тисяча мудреців не зможуть відповісти. Ми (українське суспільство) – є. У нас є свій спосіб життя, своя територія, своя історія і своє уявлення про майбутнє. Функціонують соціальні моделі, далеко не ідеальні, але точно не гірші за російські. А щоб нав’язати нам інші моделі, потрібно буде подолати наш опір. Все просто. Звичайна позиція дорослих людей, яких уже не питають «ким ти хочеш стати, коли виростеш?».
Є ще один нюанс у цій коломийці. Якщо сперечаються два дурні, то будь-який притомний суб’єкт вирішить, що їм краще не заважати. Вартувало б уникати суперечок з російськими пропагандистами на їхньому полі хоча б із цієї причини.
P.S. ЄСівця та ведучого популярного «вата-шоу» Андрія Карпова («Андрія Полтаву») обрали секретарем Полтавської міської ради завдяки голосам не лише «патріотичних сил», але й тої ж таки «вати». Пан Карпов виявився розумним чоловіком і відразу пояснив, що не треба плутати господарку міста і політику. Тобто роки спілкування в чат-рулетках, де він висміював такий «моральний дальтонізм» росіян, не минули марно.
Нам же залишається вірити, що правий був Дж. Р. Р. Толкін, коли писав, що світло все одно не перестає бути світлом, а темрява – темрявою. Навіть якщо ситуація складна і майже безнадійна. Хоча, може, він просто не знав про Полтавську міськраду, тому зберігав такі ілюзії.