Мій англомовний путівник по Родосу стверджує, що італійці, які володіли цим островом від 1912 до 1944 року, збудували на ньому за цей час більше, ніж турки – за попередні чотири століття. Совєтська пропаґанда подібно порівнювала всі здобутки СССР із показниками царської Росії 1913 року. Хоча зрозуміло, що двадцяте століття практично в усіх країнах принесло куди більше змін, ніж усі попередні разом.
На початку того століття Османська імперія занепадала, тож італійці й собі урвали від неї шматок – не такий великий, як англійці або французи, проте на свій лад унікальний: усі грецькі острови у Середземномор’ї, що належали колись староданім римлянам, як і, зрештою, багато чого іншого.
Відбудову імперії вони почали з будівництва доріг, водогонів та очисних споруд. Завдяки італійцям, на Родосі, поряд зі старовинним містом-фортецею, закладеним хрестоносцями, з’явилося цілком нове місто зі стильними конструктивістськими віллами та адміністративними будинками, з широким бульваром, пальмовими алеями, парками, стадіоном, океанаріумом, новочасною набережною і розкішним готелем, перетвореним нині на казіно. А головне – вони зайнялися розкопками, дослідженням і реставрацією пам’яток, до яких ані пригнобленим волелюбним грекам, ані їхнім турецьким гнобителям не було доти жодного діла.
Вони робили приблизно те, що австрійці й поляки роблять сьогодні у Львові: не давали старовинним спорудам остаточно розвалитися й потонути у смітті.
Серед безлічі іноземних туристів на Родосі італійців найбільше. Вони мають, здавалося б, таке саме море у себе, такі самі і навіть чистіші пляжі, такі самі і навіть нижчі ціни, проте їх тягне на східні креси – як поляків до Львова, як німців до Вроцлава, як хасидів до Умані.
Греки на Родосі роблять з італійцями бізнес – вивішують їхні прапорці, перекладають меню та реклами і навіть розмовляють деколи їхньою мовою. А проте в глибині душі вони їх недолюблюють, пригадуючи при нагоді, що «вони нас гнобили», забороняли мову і навіть офіційно йменували не греками, а «ортодоксами», себто просто православними.
Турки їх теж гнобили, і навіть відрубували голови за безневинне перебування після заходу сонця у межах старого міста. Проте це було давно. А головне, перефразовуючи популярну галицьку приказку, – турки гнобили тіло, а італійці посягали на душу.
Ми обговорюємо з дружиною цей сюжет у кав’ярні під велетенським, майже на цілу площу, деревом. З-за сусідніх столиків долинає мішанина мов – я виразно розрізняю німецьку, польську, російську та італійську.
– Геть як у Львові, – посміхається дружина. – Лише турків не вистачає.
– Будуть тобі і турки, – оптимістично кажу я.