«Схильні до зради» – такий запис у своїх особових справах отримали понад двадцять тисяч військовослужбовців і правоохоронців, котрі зрадили Україну і залишились в Криму, підтримавши окупантів. Багатьох із цих військовиків відправили служити у віддалені точки Росії, воювати на Кавказ, до них ставляться з презирством і зневагою. Як би не вислужувалися: били, катували і знущались з людей новоспечені працівники ФСБ і МВД, для своїх нових колег вони все одно зрадники.
І це правильно. Якщо ти хочеш побудувати сильну систему, на яку не можна вплинути ззовні, то маєш розуміти, хто може потенційно зрадити. Окупувавши Крим завдяки зрадникам, Росія боїться його втратити через них же. Тому розпорошує по країні, звільняє, ускладнює просування по службі.
Але не тільки військовики винні в окупації. Доклались і наші політики, що теж свого часу зрадили. Правда, до них у нас так чомусь не ставляться. І давно забулося, що ключові рішення приймали саме політики, а не військовослужбовці. Проте зараз не про це.
25 жовтня ми знову будемо обирати команди «патріотів», «професіоналів», «господарників» та «нові обличчя». Мало звертаючи увагу на біографії кандидатів, не цікавлячись їхнім минулим, попередніми рішеннями та уподобаннями.
Чомусь так виходить, що якщо депутат місцевої ради не отримує заробітної плати, то люди вважають його неважливим. А ті не забувають кожного разу нагадати, що тратять свій «дорогоцінний час» і працюють на громадських засадах. Але забувають додати, що своїми рішеннями розподіляють гроші платників податків. Це мільйони, інколи й мільярди гривень. Ми ж працюємо, платимо податки, а хто і що з тими коштами робить – не звертаємо уваги, якщо це не Верховна Рада.
Тепер роль місцевих обранців не менш важлива, ніж делегованих у Верховну Раду. Освіта, соціальна сфера, інфраструктура, програми розвитку, культура, спорт – це і не тільки це тепер залежатиме від волі депутатів місцевих рад.
У часи виборчої кампанії заходить мова про часту зміну кандидатами і депутатами політичних партій. У тих же знаходяться десятки виправдань. Політична доцільність, на місцях політика не є важлива, головне – господарка, ідеологія може бути в Києві, а тут дороги, ЖКГ і транспорт; змінив партію, бо нова проєвропейська, або можу розв’язати проблеми тільки в цій команді – перелік найпоширеніших виправдань зміни політичної сили чи проєкту.
Якщо сильно притиснути, то додаються ще два аргументи зі світової історії – про Дональда Трампа та Вінстона Черчилля. Але це радше винятки, тому не потрібно подавати їх як світову тенденцію зміни партій та ідеологій, прикриваючи свої переходи з партії в партію.
Зі стартом кожної виборчої кампанії розпочинається велика міграція кандидатів у депутати. І нітрохи не важлива ідеологія, хто керівник партії та джерела фінансування. Головний критерій для вибору партії – прохідне місце у списку. Тут і народжується зрада. Не фейкова, не карикатурна, до якої ми звикли за останні шість років, а реальна.
Перший і найпростіший рівень зради – це зрада своїх партійних босів. Коли формується список, то кожна сторона бере на себе якісь зобов’язання. Кандидати шукають, хто попросить менше, а дасть більше. Тому за першої ж нагоди перестрибує на краще місце. Але зрадив раз, зрадить і вдруге. Новим босам треба бути готовими до ситуації, коли навіть провівши десятки депутатів у місцеву раду, можна не сформувати коаліцію і не отримати посади секретаря.
Другий момент, і він найважливіший – кандидат клянеться вірою і правдою служити партії, під її брендом виходить до людей, просить про підтримку, навіть розказує про якусь ідеологію. Але в разі невдачі міняє партію чи проєкт і знову йде до людей. Тільки з іншими тезами і новими обіцянками. Інколи депутати обираються, але вичерпують ресурс політичного бренду та шукають інший. І тут не тільки зрада попередніх цінностей, але й небажання розвивати свою партію. А якщо немає останнього, то звідки взятися бажанню розвивати громаду? Так в «ощадливому» режимі й пурхатиме з квітки на квітку.
Партії та депутати на місцях часто говорять про відсутність ідеології та її неважливість на рівні місцевих виборів, що непрямо нібито дає їм певне право міняти бренди, перейменовуватись і переходити від проєкту до проєкту. Але це далеко не так.
Класичними ідеологіями партії користуються тільки для позиціонування себе в Європі та світі, а також для красивого слова. В Україні замість ідеологій партійці послуговуються світоглядними цінностями власника чи керівництва партії.
Для прикладу, оновлена «Самопоміч» з гаслом «свої» – це велика кількість працівників Львівської міської ради та супутніх структур. «За майбутнє» – забезпечені і багаті люди (на рівні і країни, і громади), що головним пріоритетом у житті ставлять заробляння грошей і бачать світ тільки крізь призму зелених купюр. «ЄС» – більшість це пристосуванці, котрі прикриваються патріотизмом. А про свою участь у корупційних схемах разом з Партією регіонів, НРУ чи «Батьківщиною» не хочуть згадувати.
Лідери партій чи кандидати на міського голову збирають довкола себе людей, яких вважають духовними соратниками, котрі послуговуються однаковими цінностями. У нас і надалі орієнтуються на лідерів партій, всеукраїнських чи локальних. Саме вони подобаються електорату і під їхні погляди гуртуються люди, які й стануть яскравими представниками лідера в окремій громаді.
Але цінності не треба сприймати тільки як щось прекрасне і величне. Вони можуть бути і досить утилітарними. І на ці примітивні кліше люди на місцевих виборах реагують досить добре. Наприклад, що краще: господарник, котрий хоч і вкраде, але поставить лавку, чи візіонер, котрий напише круту програму розвитку на роки вперед.
І саме з такого ставлення народжується спрощення політики, коли ідеологією стає лавочка або ліхтар у сквері. Відповідно перехід від партії до партії депутата чи кандидата не вважається чимось поганим, а сприймається як «політична доцільність», бо тільки так він зможе поставити новий ліхтар та залатати ями в нашому дворі.
З таким підходом ніхто не застрахований від того, що сьогоднішній яскравий націоналіст завтра стане членом партії олігарха, кандидат у депутати від ліберальної партії через пів року стане великим прихильником консерваторів.
Завжди існує ризик, що обраний депутат впродовж каденції може стати чужим для нас за цінностями та світоглядом. Партії платять за виборчу кампанію свого нового члена, а через рік він уже може голосувати в унісон з недавніми головними суперниками.
Тому перед голосуванням за кандидата чи партію, яка складається з політичних перебіжчиків, запитайте себе: чому так сталося?