Сьогодні Львів і Україна сумує за великим сподвижником Борисом Возницьким. Нас покинула надзвичайна Людина, яка зробила неоціненний внесок у розвиток культури.
Немає вже серед нас пана Бориса Возницького, але залишилось те, що він зробив - дуже багато зробив для нас, за що Йому щира дяка і уклін. Мені пощастило колись взяти інтерв'ю в пана Бориса, в якому він наголошував, що без культури ніколи не буде розвиненої економіки. Пам'ятаймо про нього!
Пане Борисе, у якому віці Ви зрозуміли, що є художником і мистецтво стане невід’ємною частиною Вашого життя? Чи хтось допоміг Вам у цьому?
Важко сказати, з якого віку. Закінчивши початкову школу в селі Нагірне на Рівненщині, де я народився, продовжив навчання у польській школі міста Дубно. Серед учнів було тільки двоє українців – я та ще один хлопець, тож ми відмовилися відвідувати заняття з релігії. Директор школи дозволив нам під час цих занять ходити до церкви. Ми ж цей час проводили у Дубненському замку – шукали підземні ходи, де Тарас Бульба з Андрієм мав справу… Потім під час служби в армії, що тривала сім років, я познайомився з Сергієм Родіоновим, який вмів малювати. Біля нього і вчився я цього мистецтва. Повернувшись з армії у 24 роки, хотів піти працювати, але батьки наполягли, що мушу далі вчитися. Мати, побачивши, як вміло перемальовую, вирішила, що я – художник. Батько з’ясував, що у Львові є художнє училище…Закінчив я його з відзнакою, проте зрозумів, що художника з мене не вийде – бракувало особливого дару бачити художньо речі. Тому я вирішив іти на мистецтвознавство і після училища вступив у Ленінградську академію на факультет історії і теорії мистецтва.
- На основі яких колекцій було засновано Галерею мистецтв і скільки експонатів є в ній зараз?
Спочатку я два роки працював у Музеї українського мистецтва заступником директора, потім мене насильно перевели у Картинну галерею – тимчасово виконувати обов’язки директора. І так воно триваює вже 41-й рік. На той час вважалося, що після Ермітажу і Московського музею Львівська картинна галерея має найгарнішу і найкращу збірку європейського мистецтва. Коли я прийшов на роботу, вона містила 11 тисяч експонатів, зараз – 58 тисяч. Протягом сорока років ми, рятуючи національне мистецтво, збільшили збірку вчетверо. Коли поляки виїхали, залишилися порожні костели. У 60-70-их інтенсивно закривали церкви, робили склади. Тоді ми проводили експедиції – рятували цінності, кі могли лежать будь-де – у кущах, на дахах. Часто говорять, «совєти» почали робити музеї у церквах. Але це був такий акт інтелігенції, щоб рятувати церкви. Адже тоді багато пам’яток просто нищили, палили. Саме протягом тих років ми привезли ті сорок тисяч речей. З них дуже цінними вважаємо 12 тисяч, вартість яких складає 4,2 мільярда доларів. Але справа не в грошах, а в тому, що ці речі врятовані. Коли ми це все почали звозити, то з’явилася потреба в додаткових музеях. Найстрашнішим тоді був Олеський замок. У радянські часи неписаним законом вважалося, що музей –це експонати на 40 відсотків з минулого і на 60% - з радянського часу. Одеський замок під цей закон ніяк не підпадав – там усе старе. Були скандали, але мене не рухали. Тодішнє начальство вважало мене першим радянським мистецтвознавцем, мені вірили, запрошували на виставки, аби зробити оцінку. Нам вдалося відкрити в Одеському замку Музей українського мистецтва XIV – XVIII століть. Щоправда, у дворі мусив стояти Лєнін з табличкою – «мистецтво належить народові». Потім ми відкрили Музей книги «Русалка Дністровая», у Підлиссі – Музей Маркіяна Шашкевича, почали замки брати. Зараз у нас більше двадцяти об’єктів, з яких ми створили «Золоту підкову України», де проводимо роботи і готуємо центр для європейського туризму.
- Які з мистецьких знахідок були і є для вас найціннішими?
Вони всі цінні. Можна відзначити збірку української скульптури (2,5 тисяч одиниць), у якій сорок робіт Іоана Георга Пінзеля. Це найвідоміший скульптор, який працював на наших землях. Досі невідомо, звідки він родом. З окремих творів – це ікона «Львівська Богоматір» XIV століття. Ця ікона зникла, потім з’ясувалося, що її зберігали в галицьких родинах після закриття Вірменського собору. Це найстаріша львівська ікона (з 1362 року).
Скажіть, будь-ласка, як наша музейна справа презентується в контексті світової ?
Бачите, матеріальна культура України зараз перебуває у досить сумному стані. У XXстолітті в Україні знищили п’тнадцять тисяч церков – 80 відсотків української національної спадщини. Рятувати культурні цінності почав ще митрополит Шептицький, відкривши музей ікон. Львівська Ставропігія також створила такий музей, цим займалося і Товариство імені Тараса Шевченка. Наша збірка ікон представляє стародавнє українське мистецтво всієї України, бо на Сході немає жодної ікони XVI –все було знищено за радянських часів. Але навіть зараз багато людей не розуміють, що треба берегти те, що є. Залишилось у нас п’ятнадцять замків в Україні. Свого часу Орест Мацюк зробив каталог, у якому представлено близько п’яти тисяч оборонних споруд. Україна є найбільшою країною, яка оборонялася.
А як зараз справи з відновленням замків? Чи сприяють вам у цьому?
Ніби почали сприяти. Два роки зовсім нічого не давали. У Києві півроку розглядали пропозиції Львова про виділення коштів на пам’ятки архітектури. Тепер гроші ніби перераховують, але літо закінчується, все треба робити, дахи відкриті. Вирішили скеровувати студентів вузів України на практику в замки. У Золочеві працює двадцять студентів із Києва, у Підгірцях – з Житомира, в Олеську, Свіржі – зі Львова. Але й студенти тепер не такі, як колись.
Чи є такі збірки в Галереї, яких ніхто не бачив?
Галерея виставляє всього шість відсотків, а дев’яносто чотири люди не бачать. Це майбутнє тих збірок. Зараз у Європі будують величезні музеї, а виставляти немає чого. А у нас тільки львівська барокова скульптура налічує дві тисячі експонатів – і її треба показати. Є рішення про створення Музею визвольної боротьби, тільки з приміщенням не визначилися. Україна – це єдина країна в Європі, де немає музею техніки – ніби в нас не було літаків, трамваїв, машин. У Мексиці, наприклад, музей техніки займає 40 га. А Львів же має відкриття всесвітнього значення – лазерні промені, космос тощо.
Тобто маємо великий потенціал, та бракує коштів і ще чогось…
Коштів немає, а також зацікавлення. Вважається, що основне – це економіка. Але без культури економіки ніколи не буде. Чому зараз у прибалтійських країнах економіка піднялася, чому в Польщі не так, як у нас? Бо там люди культурні… Під Золочівським замком є підземне джерело. Ми надумали зробити так, аби люди могли там святити воду. І от підійшли двоє людей і висловили свою думку, що може статися з тим, що ми робимо. Старенька жінка каже: «Тут святили воду двісті років до радянського часу. Добре, що ви тут щось робите». А старший чоловік: «Ви робите, але це не для наших людей, бо вони можуть усе знищити». Студенти біля колодязя встановили фігури Христа і Самаритянки – свої дипломні роботи. А от колишній польський віце-прем’єр Коротков, який вважається найкращим фінансистом в Європі, приїхавши до Львова, був просто захоплений нашими пам’ятками. Якось я йому сказав, що потрібно грошей на реставрацію великої картини (10 на 8 метрів) – «Битва під Парканами» (1692 рік). Через якийсь час дзвонить мені додому, щоб повідомити, що гроші відіслано – дві тисячі доларів ( а я говорив про тисячу). Тобто польський міністр розуміє важливість того, що потрібно робити.
-Чи Ви співпрацюєте з музеями інших країн?
- Я маю контакти зі всіма музеями світу, але найбільше ми співпрацюємо з польськими. Мусимо самі якось заробляти. Нещодавно ми відправили виставку «Шедеври польського мистецтва Львівської галереї мистецтв», яка побувала у п’яти музеях Польщі. За це ми отримаємо десять тисяч доларів. Даємо одну велику картину, за яку беремо десятки тисяч доларів. Адже держава нам виділяє лише на зарплату й енергоносії.
-Як ви оцінюєте сучасне українське мистецтво, наскільки воно представлене у Галереї?
- Нам передали Палац Потоцьких – завдяки цьому розширюємо Галерею. Хочемо зробити там експозицію українського мистецтва XIV-XVIII століть на фоні мистецтва Франції, Голландії, Італії. А в Галереї залишилося мистецтво XIX-XXI століть. За Василя Куйбіди продавали художникам майстерні, а за це брали картини. Таким чином маємо більше тисячі прекрасних речей. Ця збірка буде представляти Львів кінця XX – початку XXI століття. Вже десять років ми нічого не купуємо, і може статися так, що скоро будемо шукати твори львівських митців в Англії, Німеччині. Наші художники там працюють, продають картини і повертаються сюди. Основні проблеми сучасного мистецтва, на мою думку, спричиняє глобалізація. У зв’язку з об’єднанням Європи ми загубимо національне мистецтво, бо воно стає міжнародним. Із сучасним мистецтвом складно, але воно є. Так сталося, що у Золочівському замку є Китайський палац – ми створюємо там музей східних скульптур: шумери, Вавилон, Єгипет, Китай, Японія, Індія, Індонезія, ісламські країни. На цьому фоні хочемо показати, що собою представляла Україна. До нас таки більше Схід доходив – про це говорить одяг, «оселедці», зброя, килими, ткацтво. В одній залі плануємо показати українців, які щось зробили для Сходу. Роксолана, Михайло Боїм – він поїхав у Китай і став першим дослідником фауни, флори і медицини цієї країни, написав книжки, які зараз зберігаються у Ватикані, Голландії. Боїм настільки був популярним у Китаї, що коли на них посунули маньчжури, то останній імператор Мінг направив Михайла Боїща шукати допомоги допомоги в Європі. Олег Кульчицький, який заснував першу кав’ярню в Європі. На початку XIX століття був такий Вацлав Жевуцький з Підгорецького замку, який захопився Сходом, поїхав до диких арабських племен, заклав там школи, медицину. Королева Англії спеціально їздила дивитися, що він там робить, бо чутки про нього розповзлися усією Європою. Там він отримав звання еміра, тобто святого. Потім повернувся у Підгорецький замок, загубив перстень, який ми тепер знайшли, назвав себе Вінчеславом Ревухою, зібрав козаків, подався на Поділля і зник. Василь Єрошенко, який у п’ять років втратив зір, згодом об’їздив увесь Схід, вивчив 22 мови і став одним із чотирьох класиків японської літератури. За радянських часів повернувся в Україну, помер у бідності. А величезний архів, який він привіз, спалили.
-Як ви бачите вирішення проблеми реставрації старої частини Львова?
- У Львові завжди були з цим проблеми. Звісно, якщо починати щось будувати, треба дотримуватися певних правил збереження існуючого архітектурного ландшафту.
-Що Вам додає енергії, сили і приносить радість?
- Я вже багато років працюю без вихідних. Увесь вільний час, як правило, проводжу у замках. Переконаний, що нація, яка хоче мати майбутнє, мусить знати свою історію і з пошаною ставитися до власної культури.
(31 липня 2003р «Україна і час»)