«Всередині УПЦ МП вже почався рух за приєднання до майбутньої Помісної церкви», – заявив у свіжому інтерв'ю патріарх УПЦ КП Філарет. За його словами, дві третини єпископів УПЦ МП готові приєднатись до Помісної церкви після надання томосу. Філарет стверджує, що двері Помісної церкви будуть відчинені навіть для таких одіозних особистостей, як намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павло (Лебідь) та намісник Почаївської лаври митрополит Володимир (Мороз). «Наш принцип такий: немає наших і ваших, усі – наші», – наголошує Філарет. Судячи з його останніх заяв, він як може намагається розрядити обстановку в суспільстві, церковних та навколоцерковних колах, наелектризовану очікуванням томосу. Наскільки подібні декларації відображають реальні наміри Філарета, стверджувати важко, але зрозуміло, що радикально проросійські ієрархи УПЦ МП радше підуть на розкол з Константинополем, аніж на зближення (не кажучи про перехід!) з українською Помісною церквою. Що ж до решти, перспектива масово exodus’у з УПЦ МП видається цілком реальною. Далеко не всім її ієрархам та священикам подобається роль «релігійної опозиції», чиїми руками Москва загрібатиме жар, намагаючись дестаблізувати ситуацію в Україні. Що ж до вірних, то «міграція» під оруду Київської патріархії йде вже давно: починаючи з 2014-го, лік йде на десятки парафій, не кажучи про індивідуальні «міграції» прихожан.
Наскільки великим буде масштаб переходу кадрів УПЦ МП до Помісної церкви, покаже час. Якщо явище буде справді масовим, виникає закономірне запитання: чи зможе священство, вишколене у традиції москвоцентричного православ’я, стати органічною частиною Помісної церкви? Де гарантія, що після свого переходу до Помісної церкви «батюшки» не стануть її більш чи менш прихованим проросійським крилом? Кажучи прямо, чи не перетвориться «міграція» кадрів УПЦ МП до Помісної церкви на інвазію проросійських сил до лона української автокефалії? Чи відмовляться парафії, що переходитимуть до Помісної церкви – особливо у південних та східних областях, – від «церковнослов’янської» (читай – російської) мови богослужінь? Чи зміняться тамтешні москвоцентричні настрої на україноцентричні? На жаль, заспокійливих відповідей на всі ці запитання наразі немає. Якщо перехід до лав Помісної церкви буде швидким і масовим, годі очікувати, що після прийняття відповідного рішення та дотримання формальної процедури стануться якісь дива. Найбільшої гнучкості (принаймні попервах) слід очікувати якраз-таки від ієрархів, котрі муситимуть демонструвати лояльність новому керівництву і демонструвати прийняття нових правил гри. А от на низовому рівні інерція може бути дуже сильною – особливо в російськомовних східних та південних регіонах. Про тих, чия релігійність вичерпується освяченням кошика на Великдень, не йдеться – цій публіці, великою мірою, байдуже, до якої церкви належить найближчий храм. Набагато важче буде здійснити перехід більш-менш воцерковленим людям, яким доведеться звикати і до української мови богослужінь, і до нових ідеологічних акцентів, від яких не вільна жодна церква.
Це тільки здається, що «батюшки» мають абсолютну владу над паствою – на практиці багатьом доведеться йти на компроміси, аби не зіпсувати стосунки з прихожанами. А компроміси можуть призвести до того, що подекуди перехід до Помісної церкви буде радше формальним. Служби у таких приходах (особливо на сході та півдні України) і надалі правитимуть російською («І батюшка так звик, і ми українською не дуже розуміємо»), прихожани матимуть підвищену толерантність до УПЦ МП («Наш батюшка перейшов до Помісної церкви, їхній – ще ні, але всі ми православні люди») тощо. Щось подібне вже сталося в українській політиці, коли у 2014-му націонал-демократичні партії відчинили двері для вчорашніх «регіоналів». Як наслідок, більшість «перефарбованих» дотримуються партійної дисципліни лише в парламенті, а на місцях (знов-таки, на сході та півдні) поводяться, як і раніше, спираючись на проросійські кадри і догоджаючи місцевій проросійській публіці. Чи може щось подібне статись і в Помісній церкві? Чом би й ні. Якщо в УПЦ МП вже давно існує «проукраїнське крило» (митрополит Олександр (Драбинко) і Ко), чому б «проросійському крилу» не сформуватись у лавах Помісної церкви? Безперечно, Московська патріархія намагатиметься усіляко прив’язати до себе і вірних, і священство, погрожуючи «перекинчикам» анафемами та пекельними карами. Однак важко уявити, аби вона не спробувала інструменталізувати тих, кого втримати не вийде. Зрештою, справа не тільки в Москві – прийнявши масу учорашніх прихожан та церковних кадрів УПЦ МП, Помісна церква ризикує не так «українізувати» їх, як сама стати, дипломатично кажучи, неоднорідною.
Наскільки великий такий ризик і чим він може обернутись у майбутньому, стверджувати важко. Проте іншого історичного виходу, схоже, не існує. Теоретично, Помісна церква може не давати зеленого світла кадрам з УПЦ МП, але це буде чудовий подарунок Москві, якій у такому разі легше буде зберегти свої церковні структури в Україні. Залишаючись в лавах УПЦ МП, у них не буде іншого варіанта, окрім як радикалізуватись відповідно до вказівок згори, поступово перетворюючись на подобу секти Догнала, солдатів «російського світу» в рясах. Не треба пояснювати, що для України це буде чинник дестабілізації, а для Помісної церкви – перепона у просуванні на Східну та Південну Україну. Тож перехопити у Москви цей ресурс – стратегічно важливе завдання, взятись за яке Помісна церква просто зобов’язана – як не з гуманістичних, то з державницьких міркувань, чи просто з огляду на власні інтереси. Для цього доведеться піти на описані вище ризики. Якщо українське православ’я справді дозріло до автокефалії, Помісна церква матиме достатньо внутрішньої сили – і духовної, і організаційної, – аби «перетравити» новоприбулих, інтегрувавши їх настільки, наскільки це потрібно для збереження внутрішньої єдності. Якщо ж ні – значить, автокефалію нам видадуть авансом.