Сьогодні була на нараді щодо ремонту у школі «Будокан». Заглянула в їдальню. Діти їли котлетки. Запитала, з чого вони. Рибні. Навіть здивувалася. Стільки разів чула, що діти рибу не їдять. А тут – їли.
Звісно, один обід в одній школі не розповість про всіх дітей. Але змусив мене вкотре подумати: як часто ми, дорослі, вже маємо готову відповідь, навіть не поставивши запитання.
Діти не їдять рибу. Не люблять каші. У школах несмачно годують.
А, може, варто придивитися? Що саме не їдять? Як це приготували? Чи встигла дитина поїсти? Чи взагалі скуштувала?
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleОстанніми тижнями ми всі розглядаємо фотографії шкільних обідів. І добре, що батьки та діти говорять про те, що їх не влаштовує. Бо ніхто не повинен мовчки погоджуватися на погану їжу.
Хліба з пліснявою на дитячій тарілці не може бути. Крапка.
Тут немає про що дискутувати. Ні велика кількість дітей, ні стара кухня, ні ціна продуктів цього не виправдовують. Якщо взявся годувати дітей – відповідай за те, що подаєш.
У школі №32 після перевірок призупинили роботу харчоблоку. Його мають дообстежити, усунути недоліки та переобладнати. Договір із надавачем послуг розірвано. Організовано кейтеринг, щоб діти мале добре харчування.
Такі рішення повинні мати продовження. Недостатньо закрити кухню, змінити підрядника. Треба перевірити, чи усунули причину і що дитина отримала на обід після всіх втручань.
Помилятися й не виправляти помилок – ось справжня помилка.
Випадки неналежної якості їжі, про які зараз говоримо, – поодинокі. Переносити їх на всі школи Львова було б несправедливо до людей, які щодня добре роблять свою роботу. Але й назвати випадок поодиноким та на цьому заспокоїтися ми не можемо. Для дитини, якій подали поганий обід, статистика нічого не змінює.
Тепер про масштаб.
До вересня у Львові безоплатно харчувалися близько 43,5 тисячі дітей. Із 1 вересня таке право мають близько 85 тисяч. Майже вдвічі більше.
Мета правильна. Дітям потрібен гарячий обід, батькам – підтримка. Питання в тому, як це щодня організувати. Бо дітей стало більше, а кухня залишилася тією самою. З тією самою площею, холодильниками, плитами й кількістю місць у їдальні.
Особливо це відчутно у школі, де навчається понад тисяча учнів. Треба приготувати, подати, помити посуд, прийняти наступних дітей. І зробити це так, щоб вони встигли спокійно поїсти й повернутися на урок.
Це велика реформа. Такі зміни завжди даються непросто. Десь треба змінити графік, десь додати людей, десь – обладнання. Частину рішень доводиться коригувати вже під час роботи. Але складність реформи не скасовує простого обов’язку: їжа має бути безпечною і якісною.
Не секрет, що харчоблоки у Львові не всі оновлені. Є школи, де їх відремонтували, є школи, де харчоблоки старі. Це дороговартісні ремонти і зробити їх одночасно не можливо. Приміщення їдалень та харчоблоків можуть бути старими чи невідремонтованими, але чистота там має бути ідеальна.
І тут є ще одне запитання: чи кожній школі потрібна окрема велика кухня з повним циклом приготування?
Дитині важливо отримати добрий теплий обід. А наше завдання – знайти спосіб це забезпечити.
Днями прочитала допис про шкільне харчування й фарфорові супниці. Ця деталь мені запам’яталася. Шкільна їдальня – не ресторан із зірками Мішлен. Фарфор може бути гарним. Але смачна їжа у звичайній чистій тарілці чи ланч-боксі цілком дає собі раду без нього.
Ми не вимагаємо, щоб кожна шкільна кухня вже сьогодні виглядала як після відкриття. Вимагаємо, щоб там була ідеальна чистота.
Ця вимога однакова для всіх. І для тих, хто готує у школі, і для тих, хто привозить готові страви.
До речі, у 123 зі 127 закладів харчування забезпечують зовнішні надавачі. Лише чотири організовують його самостійно. Загалом у школах міста – 68 надавачів послуг. Один із них працює із 17 школами.
Це велика відповідальність. Якщо берешся годувати дітей у сімнадцяти школах, то маєш знати, що відбувається в кожній із них. Мати достатньо людей, обладнання й можливостей. Підписаний договір цього не забезпечує автоматично.
Так само договір із надавачем послуг не звільняє школу від щоденного контролю. А місто – від обов’язку перевіряти, як усе працює.
Тому плануємо окреме засідання виконкому з ключовими надавачами послуг. Хочемо почути пояснення щодо встановлених порушень. І отримати конкретні відповіді: що виправлять, хто це зробить і до якої дати. Про виконання цих домовленостей звітуватимемо публічно.
Із юристами опрацьовуємо договори й відповідальність за неякісні послуги: штрафні санкції, відшкодування збитків, розірвання договорів у разі грубих або повторних порушень. Якість дитячого харчування – без дискусій.
Посилюємо щоденний контроль у школах і перевірки за участю працівників департаменту освіти та районних відділів, депутатів. Дивимося на весь шлях їжі: як прийняли продукти, де зберігали, як готували і що зрештою подали дитині.
У електронних щоденниках готуємо окрему кнопку для звернень і фотографій від батьків та учнів. Щоб можна було швидко повідомити про проблему й отримати відповідь.
Є в цій розмові й гроші. Цілком конкретні.
На обід учня 5–11 класів держава передбачає 60 гривень. У Львові він коштує 82. Ще 22 гривні додає місто. Це понад чверть вартості. Дофінансовуємо й харчування молодших школярів.
Одночасно маємо інші додаткові видатки на освіту. Лише виконання нових вимог щодо підвищення оплати праці потребує близько 100 мільйонів гривень додаткових міських коштів.
Підтримувати дітей і працівників освіти потрібно. Але коли держава ухвалює рішення, важливо одразу порахувати, скільки воно коштуватиме і хто за що платитиме. Обід, обладнання для його приготування, ремонт кухні – усе має свою ціну.
І ще одне: видати порцію і нагодувати дитину – не завжди те саме.
Якщо їжа залишається на тарілці, треба зрозуміти чому. Несмачно? Замало часу? Незвична страва?
Читаю: «Не давайте дітям кашу, вони її не їдять». І думаю: а чому не їдять?
Крупи мають своє місце в різноманітному харчуванні. Але й кашу можна приготувати по-різному. Значення мають смак, консистенція, з чим її подали. Ніхто не полюбить страву лише тому, що йому десять разів сказали: «Це корисно».
Завдання кухарів – приготувати так, щоб хотілося скуштувати. А наше, дорослих, – допомогти дитині знайомитися з різною їжею. Без примусу. Без сварок над тарілкою. І без поспішного висновку, що вона «такого не їсть».
Це починається й удома. Що ми готуємо, що замовляємо разом у кафе, що їмо самі. Як говоримо про їжу при дитині.
Школа може підтримувати ці звички. Родина – також. Тут нам варто бути союзниками.
Згадую ті рибні котлетки в «Будокані». Можливо, іноді дорослі переконані, що дитина чогось не їсть, значно більше, ніж сама дитина.
Отримую й багато добрих повідомлень від батьків. У новій школі в Брюховичах діти хвалять вареники. Кажуть, смачніші, ніж удома. За такими словами – щоденна робота кухарів та всіх, хто організовує обіди. І цю роботу також потрібно бачити.
Але добрі відгуки не скасовують обґрунтованих зауважень. Має бути смачний обід у кожній школі.
Тому кожне повідомлення перевіряємо. З’ясовуємо, де й коли зробили фотографію, що сталося, яку їжу подавали. Діти й батьки мають право говорити про те, що їх не влаштовує. А ми маємо розібратися і діяти.
Єдине, аби за тими фотографіями обідів не загубилася основна суть школи – освіта і просвіта. Бо школа – це ще й уроки, знання, спілкування, відкриття. Харчування налагодимо: десь потрібно трохи більше часу, десь – змінити підхід, як і в будь-якій реформі. Важливо, щоб за розмовами про те, що діти сьогодні їли, ми не забували цікавитися й тим, чого вони сьогодні навчилися.
Для мене результат простий: дитина смачно й безпечно поїла, мала час на обід і повернулася на урок. Заради цього й мають працювати всі наші рішення.