ШкОда ПРиБЮТу

16:25, 3 вересня 2010

Зазвичай підбивати політичні підсумки літа немає особливого сенсу. Парламентські канікули, відпустки, моря, сонячна активність. «Сезон оґуркови» – як називають цей безінформаційний час наші польські колеги. Проте в Україні це літо було безпрецедентно політично активним. Ухвалення й переухвалення виборчого законодавства, стрімкі зміни електоральних преференцій, намагання владних сил виправити падіння рейтингу за рахунок нарощування адмінресурсних м’язів та атаки на незалежну пресу…

Мимоволі пригадуються події минулорічного літа, котре теж не було надміру безінформаційним. Пригадуєте, як в телевізорі показалося сумне обличчя Юлії Тимошенко з її знаменитим «всьо прапала». Тоді, щиро скажу, мені стало трохи шкода нашу «вічну революціонерку». Стало прикро, що Партія регіонів та БЮТ розсварилися на завершальній стадії перемовин. І не так важливо, хто саме доклав своєї руки до того, щоб дитя трансдніпрянського компромісу так і не народилося. Факт залишається фактом: «великої коаліції» в Україні створити не вдалося й уже найближчим часом навряд чи вдасться.

З іншого боку, я можу підписатися під кожним словом критиків цього дикого симбіозу ПРиБЮТу. І щодо спроби узурпації влади, й щодо намагання написати Конституцію під власні інтереси, й щодо дерибану України між двома кланами.

Так, все правильно. Але не варто забувати й про те, що політика – це мистецтво можливого. А іншої можливості, аби протидіяти узурпації влади в державі одним кланом, просто не було. І тут абсолютно не важливо, в якому готелі ввечері сьомого лютого звитяжно пили б шампанське, а де з горя впивалися б горілкою – в «ІнтерКонтиненталі» чи в «Хайяті». Наступні дії нового власника найкрутішого в державі мандату, хто б ним не став, були б приблизно однаковими й ґрунтувалися б головним чином на використанні коліна. 

Тому «договірняк» між двома найбільшими політичними силами країни й перехід de-facto на двопартійну систему міг би стати найкращим виходом з тодішньої політичної кризи. Але чомусь всі тоді почали так затято клясти двопартійну систему, як якесь найбільше зло на землі. Так ніби не було позитивних прикладів у США, Великобританії чи ФРН часів Аденауера. Хоча, зрештою, можна було зрозуміти обурення тих політиків, хто опинявся за бортом цього катамарану. З другого боку, це б змусило їх будувати новий, надійний і конкурентноздатний корабель для бурхливого політичного моря. Можливо хоча б це посприяло нарешті чіткішій політичній структуризації.

Наука політологія, описуючи двопартійну систему,  характеризує її як таку, що найбільше сприяє інтеграції суспільства. Адже кожна з двох політсил намагається викупити електоральні душі в свого конкурента, що автоматично змушує її бути гнучкою, мислити глобальніше, не прив’язувати свою ідеологію до певної території, інтенсивно розвиватися. Багатопартійна ж структура підштовхує кожну партію до закріплення в своїх електоральних фортецях, що, відповідно, призводить до удільної розпорошеності й зашореності на первинній ідеології. Зрештою, що ми нині реально маємо в Україні? De-facto – однопартійну систему.

Далеко не найгіршим варіантом, як на мене, було й заплановане ПРиБЮТом перенесення виборів президента у парламент. Принаймні в простого виборця нарешті зникла б ілюзія, що він самостійно обирає собі лідера як найкращого з-поміж найкращих. Більшість європейських країн залагоджують справи з визначенням найвладніших осіб у своїх законодавчих органах. Бо раз виборці вже довірили своїм депутатам вирішення справ політичних, то чому б не покласти на них і цю функцію. Якщо ж зробити екстраполяцію на українські реалії, то цю думку можна було б сформулювати так: раз вже Тимошенко і Януковича переважна більшість мешканців країни вважає своїми кумирами, то хай вони між собою й домовляються, а потім і пильнують один за одним, як опонент виконує свою частину угоди.

А тепер, коли опозиція фактично знищена, слідкувати за донецьким дерибаном уже й немає кому. «Слідкувати має народ!» – скажуть мені невиправні ентузіасти. Santa simplicitas.

Я ніколи не вірив у заклики про необхідність передачі реальної влади народові, про народний контроль, про вагоме слово народу. Вся ця демагогія авантюристів, спрямована виключно на те, щоб, приспавши народну пильність, обкрутивши той самий народ навколо пальця, захопити всю необмежену владу над тим же народом. Так було в Росії в 1917-му, в Німеччині в 1933-му, на Кубі, в Кампучії тощо.

Насправді ж вся влада має ґрунтуватися на законі. Так, народ теж зможе долучитися до управління державою, але в міру розвитку громадянського суспільства. І не варто намагатися бігти попереду паротяга. Розчавить і не зауважить.