«Шлях крізь землю, біль і відродження»

Історія бійця «Бума», який зараз служить у 54-й ОМБр

19:43, 24 жовтня 2025

«Бум» втратив свого вітчима, коли хлопцю виповнилося 18 років. Загибель вітчима у російському полоні була болючою та довгою. Після тортур та знущань. Це знання збурило юне серце й «Бум» рішуче попрямував до ТЦК – подавати документи в ЗСУ. Потрапив в 100-ту окрему механізовану бригаду. У військовий квіток зробили запис «ВОС 100» – «Стрілець», тобто класична піхота.

«По суті піхота – це і є лінія фронту»

«У свій перший бойовий вихід, коли я опинився безпосередньо в окопі, мав розгублений та зляканий вигляд, – згадує Бум. – Навколо нас лягали снаряди 120 калібру, FPV здійснювали скиди, я не знав, як на все це реагувати та погано розумів, де саме перебуває противник».

Хлопчина оговтався від першого збентеження, почав придивлятися до старших товаришів, які не вперше потрапляли у таку скруту, прислуховуватися до їх порад. Це додало йому впевненості у свої спроможності та віру, що ситуація владнається на краще. У подальшому, перебуваючи на позиції, «Бум», як спрагла людина, вбирав в себе всі ті знання, досвід, поведінку досвідчених вояків, якими ті охоче з ним ділилися. Він навчався слухати небо та навколишній простір, за чим потрібно візуально спостерігати, яким має бути маскування, на що саме звертати увагу, як ховатися під час обстрілу та «обманювати» дрон. Він ставав командним гравцем.

«Бувало настільки страшно, що хотілося закопатися у землю й не висовувати носа назовні. Але коли по рації чув, що над тобою свій дрон, оператор бачить скритий від тебе простір, твої дії координує старший начальник – ти розумієш, що не один, що тебе не полишили напризволяще, тоді додається внутрішня впевненість, що все зможеш та все подолаєш, не приховуючи внутрішньої правди, – зізнається хлопчина. – Ти розумієш, що піхота – це і є лінія фронту. Кров стигне від викиду адреналіну, але намагаєшся бути спокійним та виважено вести стрілецький бій на знищення ворожих штурмовиків. Без піхоти немає лінії фронту, а без прикриття дронами та артилерією – немає піхоти».

«Задля якої мети ці зайди прийшли вбивати та вмирати на чужій для них землі?»

Другий бойовий вихід для невеликого на зріст та крихкого на вигляд юнака виявився для нього викликом, гідним витривалого вояка, випалюванням залишків дитинства з його підліткової психіки. Одне, коли ведеш вогонь у напрямку, де перебуває ворог і зовсім інше вперше стріляти в людину, яку бачиш, коли намагаєшся її вбити, навіть якщо вона це саме хоче зробити з тобою.

Опорний пункт, який потрібно було облаштувати, являв собою шмат лісосмуги. Тому відділення відклало в бік зброю та злагоджено взялося за лопати. Викопали та обладнали спостережні пункти, визначили сектори обстрілу, місце кожного у бойовому розрахунку. Визначили чергування чотири години на чотири. Зазвичай «двіж» на нулі починався після опівночі. Саме вночі росіяни здійснювали штурми малими піхотними групами, намагалися просочитися за першу лінію оборони, задіяти свою улюблену тактику «розвідка боєм» – відправити групу бійців у нерозвідане місце. Тобто тут російське командування діяло за настановою російських казок – «піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що».

Одна з таких груп у першу ж ніч вийшла на позицію, де на чатах перебував «Бум». Вони не очікували зіткнутися у цій лісосмузі з українськими піхотинцями, тому рухалися не занадто переймаючись скритністю. «Бум» несподівано вгледів, що напроти нього у російській формі височить його ровесник років 18-19. «Бум» взяв його на приціл, але вагався натискувати на спусковий гачок автомату, тому неголосно гукнув йому: «Здавайся!». Той, мабуть з переляку, відповів довгою автоматною чергою. Для «Бума» ця черга стала своєрідним осяянням – тут немає з ким розмовляти та відповів вогнем на подавлення. Ворожа група відкотилася назад, залегла та почала відповідати купчастою стрільбою. Оборонці попросили у командування підтримку дронами та артилерією. Два українських FPV-дрона зробили скиди і з боку ворога почулися розпачливі крики: « Командир двохсотий! Я трьохсотий! Я трьохсотий! Евакуацію! Давайте евакуацію, ми їх не візьмемо!».

«Бум» вів вогонь з автомата у якомусь напівсвідомому стані. Він розумів, що має «насипати» по нападниках, не дати їм піднятися і одночасно намагався зрозуміти, чому вони вирішили вмерти на його землі. Юнацький ламкий голос, який вигукував «я трьохсотий» боляче батожив по нервах. Він прокричав у відповідь: «Здавайся й будеш жити! Чуєш, здавайся?». І почув у відповідь пафосне та кіношне: «А ми рускіє, ми не здайомся!». Ці слова ввели хлопця у внутрішній ступор і він з відчаєм прокричав тому: «Ду-уре-ень ти! Дурень! Здайся та живи!». «Ні!», – почув істеричну відповідь.

Вже після бою оглядаючи поле з тілами російських солдат, «Бум» продовжував ставити собі питання без відповіді: «Задля якої мети ці зайди прийшли вбивати та вмирати на чужій для них землі?».

Війна має своєрідне, чорне почуття гумору – вона випробовує людську витривалість

Чергова ротація на «нуль». Бум заступив на варту. Звичайний мінометний обстріл позиції. Міна розірвалася зовсім неподалік. «Бум» за звичкою сховався у «лисячу нору» – викопаний у стінці окопу горизонтальний сховок. Почув мінометний «вихід» і снаряд потрапив прямо в бруствер окопу. Земля зсунулася та засипала окоп.

Аж під ранок, годині о п’ятій, товариші почали шукати хлопця. Юнак чув їхні голоси, щось навіть вдавалося розібрати з їхніх розмов. Гукав до них, гарячково намагаючись подати «наверх» якісь знаки про себе. Ніхто його не чув – земля поглинала людське волання про допомогу.

Хлопчина силкувався самотужки відкопатися, але всі зусилля виявлялися марними: земля та пісок осипалися, пастка тримала жертву. Він намагався кричати. Його заклики про допомогу поглиналися товстим шаром землі. Ставало важко дихати від нестачі кисню…

Відлік часу тягуче поплив повз мимовільного в'язня. Він то забувався млосною дрімотою, то повертався у свідомість. Намірився налаштувати себе до найгіршого варіанту, але думка про подібну безглузду смерть ставала все більше нестерпною для дев’ятнадцятирічного юнака. Бум не полишав спроб звільнитися. Відгрібав землю від голови туди де ноги. Хай на міліметри, але просувався до звільнення. Він вважав, що занадто молодий, щоб бути живцем похованим, тому продовжував боротися за власну надію на майбутнє. Руки й тіло наливалися втомою. Паузи бездіяльності ставали довшими. Дихалося все важче та важче. На третій день «полону» зовні пішов дощ. Земля, що затуляла вихід до свободи промокла та осіла. До зовнішнього простору залишався тонкий перестінок, але сили подолати його вже не було. Легені судомно шукали повітря. Бум намагався майже не дихати, щоб розтягнути запас кисню у замкнутому просторі. Стримував панічні прояви, хоч це зусилля контролю давалося невимовно тяжко. Час від часу до нього долинали звуки бою. Коли хтось проходив повз його могилу, кричав. Кричав коротко, щоб і подати сигнал про себе, й не витрачати даремно кисень. Було марно. Він розумів, що почути його було майже неможливо.

Настала ніч четвертої доби. Він вже бачив невірні просвіти крізь земляний насип, але став настільки слабким, що не зміг навіть розширити вихід. Знову хлопці минали його. Він відчував вібрацію землі від людських кроків, чув їх тиху говірку. Слабким голосом гукнув. Без надії, так на всяк випадок, за звичкою. Вони зупинилися. Почали дослухатися. Він знову озвався. Повернулися.

– «Ваня, ти?» – невимовно здивований голос зверху.

– «Я, я, я! Викопайте, викопайте, викопайте мене, прошу!» – полинула від нього у відповідь мольба.

Його ухопили за одяг та потягнули на божій світ. Від свіжого повітря запаморочилося в голові. Наринула безмежна радість, що живий, врятований. Тут холодним окропом обпікає думка: «А раптом, окупанти? Живим не дамся!», – тверде, як скеля рішення. Пальці нащупують кільце Ф-1.

– «Вань, не дуркуй, свої», – почув українською.

Почули його побратими випадково, так би мовити «з примхи долі». Десь там смерть отримала від свого вищого командування вказівку – цьому бійцю вмирати ще не на часі.

Почули його побратими випадково

Коли «Бум» повернувся у розташування підрозділу командир роти обійняв хлопчину та промовив: «Звісно чудово, що ти живий, але шкода, що не змогли знайти тебе відразу. І позицію обходили декілька разів, і поблизу шукали. І дрон запускали, але дронами молоді та недосвідчені обліт зробили, але передбачити, що ти можеш бути там присипаний не змогли. Війна має своєрідне, чорне почуття гумору — вона випробовує людську витривалість».

Засідку вони не побачили, а в ста метрах попереду руху почули москальський говір

Кожен вихід «Бума» на позиції додавав юнакові впевненості у собі. Він перестав лякатися кожного вибуху. Навчився розрізняти по звуку калібр випущеного снаряду, куди саме він летить, наскільки далеко розірвався. Долучався до смертельного квесту у «перегони» та «хованки» з ворожими дронами. Підсвідомо завжди був насторожі, навіть коли працювала своя артилерія по передньому краю й ворогу у цей час було не до них. Але разом з тим у нерви в’їлося постійне відчуття внутрішньої тривоги та очікування небезпеки. Однак досвід, що набувався, давав знання та впевненість у собі, формував тактику дій під час бойових виходів, робив з нього, як кажуть у війську, «рекса» – професійного вояка.

Буму доручили здійснити заміну людей «на нулі». Задача вкрай відповідальна й небезпечна. Саме під час заходу та виходу груп на позиції існує найбільша ймовірність бути виявленим ворожою розвідкою та потрапити під щільне вогневе ураження. До того ж саме в цей час відбувалася ротація підрозділів, тому з Бумом пішов майор зі штабу батальйону, щоб особисто здійснити рекогносцировку. Поки дві групи бійців покращували «інженерку» опорника, офіцер встиг визначити напрямки, сектори та орієнтири для стрільби, ділянки місцевості для наступного мінування підходів тощо.

По «сіряку» почали готуватися на вихід

«Тим же шляхом, що заходили, не підемо. Нас виявили й кинули туди “касетку”, тобто чекають, – розмірковував Бум, роздивляючись разом з офіцером топографічну карту, що розстелили на землі. – Є ще польова дорога, але вона замінована. Цим маршрутом, – вказівний палець юнака прокреслив звивину по намальованому рельєфу, – виходила попередня група. До бабки ворожити не ходи – тут нас чекає засідка».

– «Ось ця рідка “зеленка” – вона і на деякій відстані від ворожих позицій, і, все ж таки, не відкрите поле?» – запитав офіцер у «Бума», плямкою світла від ліхтарика позначивши визначений квадрат.

– «Як варіант підходить, кращого не бачу», – погодився «Бум» і встав обтрушуючи штани на колінах.

Засідку вони не побачили, а в ста метрах попереду руху почули москальський говір. Група зупинилася. «Бум» подумки почав прораховувати різні варіанти, як непомітно обійти заслон та вибратися без бою з халепи. Однак розрив 120-мм снаряда в 100 метрах від групи нав’язав свій алгоритм дій. Бійці кинулися врозтіч. Один з них побіг ближче до дороги й зачепив розтяжку. Бум почув вибух та згодом крик, що той трьохсотий. Долаючи страх, «Бум» «відліпився» від землі й підбіг до пораненого. Наклав турнікети й відтягнув побратима у відносно безпечніше місце. Надійшла команда зібратися разом. Офіцер описав ситуацію: «Ті, що були в засідці, рухаються прямо на нас. Готуємося прийняти бій. Розосереджуємося, щоб під час артобстрілу чи скиду зменшити вірогідність наших втрат».

«Вань, – звернувся офіцер до «Бума». – Твоя точка той горбочок», – указав пальцем на висоту.

Піднімаючись по схилу височини, хлопчина ненароком наступив на ПФМ-1 «Пелюстку» – протипіхотну фугасну міну. Він одночасно почув та побачив з-під себе вибух, але усвідомити що сталося не встиг, тому намагався продовжувати рух і – чомусь не зміг спертися на праву ногу. Він впав обличчям у жорстку траву, по напрямку руху. Неподалік скинутий з дрону вибухнув 40-мм осколковий гранатометний постріл ВОГ-25, який тільки додав хаосу в юнацьку голову.

– «Я 300!», – прокричав у простір з нотками розпачу в голосі «Бум».

– «Наклади турнікет!», – почув команду офіцера.

Голос старшого допоміг «Буму» повернутися з туманної абстракції у реальність. Юнак швидко та максимально високо, під самий пах, наклав турнікет на праву ногу.

Здійснивши коротку перебіжку, біля Бума впав офіцер. Оглянув поранену ногу.

– «Так, Ваньок, більша частина ноги ціла. Наклади нижче», – і протягнув йому турнікет.

Бум перехопив ногу нижче коліна, але верхній турнікет не послабив. І долучився до стрілецького бою. Відпрацьовував за напрямком стрільби скупими по два-три патрона чергами. Під час паузи встиг оглянути пораненого побратима, якого до цього рятував та з яким у парі вів бій. Той був нашпигований осколками гранати, що різдвяний пиріг родзинками, але критичної крововтрати не мав.

– «Дякую, друже», – прохрипів той пересохлим горлом.

– «Тримаємось», – тільки і відповів «Бум», знову втиснувши приклад у плече.

Надійшла повітряна FPV-допомога й під градом скидів росіяни вимушені були відкотитися назад. По рації наказали виходити до точки евакуації, де вже чекали медики. При підтримці побратимів, повзком Бум почав відхід. По них запрацювали ворожі міномети, до яких доєдналася артилерія. Однак відбулися без втрат. Єдиними пораненими у групі виявилися «Бум» та його побратим.

Юнакові довелося ухвалити непросте рішення – зберегти ногу, чи ампутувати

Евакуаційний автомобіль доправив хлопців до стабпункту. Далі місто Дружківка, де зробили рентгенівський знімок пошкодженої ноги «Бума». Звідти військовий шпиталь у Дніпрі та три дні під крапельницею. Наступним і заключним медичним закладом стала Черкаська обласна лікарня. Саме в ній юнакові довелося ухвалити непросте рішення – зберегти ногу, чи ампутувати.

«В Черкасах до мене підійшов лікар та й каже: “Ну що, сьогодні робимо першу хірургічну обробку?”. Я відповів, що завжди готовий. Наступного ранку, під час обходу мій лікар показав на смартфоні знімки моїх ран. Неприємне видовище, особливо коли розумієш, що це твої: “Дивись, у чому складність з твоїм пораненням: ми маємо заживити рани, щоб уникнути загнивання та зараження”. Лікар сказав, що потрібно вирішити, що далі з нею робити: підлікувати та залишити, тоді я фізично матиму ногу, яка не функціонує, або – ампутація. Сказав, що стану на протез, буду ходити, навіть бігати. Це вже буде залежати від мене», – пригадав «Бум».

«Після цієї розмови мені ніяк не вдавалося заснути — голову не полишали думки, як я буду без ноги, з обрубком. Для мене це вважалося, як невеличкий особистий кінець світу. Телефоную односельцю, який також втратив ногу на Донбасі у 2014 році, але у нього ситуація гірша – вище коліна. Він заспокоює, аргументує, що моє положення краще, тому адаптація до протезу має пройти легше та й функціонал ноги буде кращим», – додає «Бум».

Два місяці операцій та відновлення без протезу. І тільки місяць знадобився «Буму», щоб опанувати імпортний протез та, дійсно, почати бігати. Надзвичайну віру в те, що все в його житті налагодиться хлопчина отримував від батьків та нареченої. Дівчина не просто підтримала його словом – у березні вони побралися.

«Почувався, як Мауглі у джунглях – самотній та покинутий напризволяще»

По справжньому важким випробуванням для «Бума» виявилася не втрата кінцівки, а психологічна адаптація. Період нескінченої роботи з психологами та психотерапевтами, часті прокапування у лікарні. Він звик, як він каже «цинкувати», тобто відслідковувати навколо себе простір на 360 градусів на будь-яку активність, адже це була безпека його життя на фронті. Будь-який різкий звук, швидкий проїзд автівки, людська метушня викликали рефлекторні реакції як на небезпеку – він присідав, групувався, сторожко озирався, підсвідомо шукав зброю. Галюцинації взагалі стали звичним явищем для нього – «накривало» вдома й у громадському місці серед людей. Він міг раптом опинитися в центрі стрілецького бою, серед вибухів, в оточенні розкиданих «Пелюстків», що немає куди ступити. Тоді «Бум» вкривався потом, притискався до землі, серце починало гупати, очі шукали, де перебуває ворог, мозок вибудовував тактику дій. З цього стану зазвичай його виводила дружина. Він приходив до тями в її ласкавих обіймах, чуючи її м’який голос та заспокійливі слова, зміст яких непевно пробивався до його розгубленої свідомості. Хлопчина повертався до реальності, але його тіло продовжувало калатати, як під час пропасниці. Дійсність та ілюзорність в його голові намагалися розійтися по різних куткам.

Особливо важкими були ночі з кошмарними сновидіннями, в яких поряд з ним продовжували вести бій загиблі побратими. Сни, в яких він знову й знову вбивав тих ворогів, котрих по справжньому вже знищив на фронті. Сни, в яких намагалися вбити його. Він просипався у страху, з тремором у тілі, починав заїкатися та боявся заснути знову.

Особливо важкими були ночі з кошмарними сновидіннями

«Почувався, як Мауглі у джунглях – самотній та покинутий напризволяще», – невесело посміхається й м’язи його обличчя кам’яніють від спогадів.

А ще – постійно думками повертався до бойового побратима, друга. У взводі «Бум» був наймолодшим бійцем і декому з товаришів годився у сини. Під час відбиття одного з штурмів вони разом тримали оборону, як від російських піхотинців, так і від російських дронів. В критичний момент, коли ворожі штурмовики впритул підібралися до позиції «Бума», сорокарічний побратим викрив себе автоматним вогнем та відволік росіян на себе. Вже після боя важко поранений він вмер практично на руках «Бума». І останніми словами побратима були: «Ваня, бережи себе. Ти ще занадто молодий, щоб вмирати».

«Батько, чуєш, ми це зробили. Ми це зробили!»

З «Бумом» працювали досвідчені фахівці з психології. Їх допомога мала тимчасовий характер. Хвилі «безумства» наполегливо поверталися знову й знову. Неоціненною у його психологічному відновленні виявилася підтримка дружини. Саме разом з нею вони повертали свідомість у стабільний стан. А ще фізичні заняття з університетським тренером. Однак вирішальним фактором психологічного відновлення стало повернення «Бума» в лави бойової бригади. Він звертався до різних військових частин, але коли зазначав, що він на протезі, то отримував відмову. І тільки у 54-й ОМБр один з командирів батальйону після особистої співбесіди погодився взяти хлопчину. Офіцер та солдат знайшли спільну мову, як два піхотинці, котрі знають, що таке «нуль» на власному досвіді. «Бума» зарахували до підрозділу БпЛА дронарем. Юнак знову знайшов себе у війську.

«Бум» щиро вірить у нашу перемогу й планує своє мирне життя у якості вчителя з фізичного виховання – планує закінчити навчання в університеті. Також його кличуть інструктором у навчальний центр.

«Коли дізнаюся, що війна закінчиться нашою перемогою, я просто подивлюся у небо і промовлю: “Батько, чуєш, ми це зробили. Ми це зробили!”» – ділиться потаємними мріями юнак.