Існує феодальний лад, є рабовласницький, а в Україні маємо шоко-лад. Попри позірно приємні асоціації, шоко-лад (бо саме з дефісом правильно записувати цей тип) – се такий устрій, що приводить до шоку і виводить із ладу. Він застає зненацька та змушує мобілізувати останні зусилля. Він спокушає можливостями реформ, але вони далеко не завше виявляються реформами, та й довго жити у стані шоку неможливо. Мусить щось змінитися, бо опускаються руки, а зіниці не мають уже куди розширятись од подиву.
Після Майдану соціум очікував від нової влади рішучих реформ. Люди були готові затягнути паски, розуміючи потребу шокової терапії та наведення ладу в економіці й головах у стилі Лєшека Бальцеровича в постсоціалістичній Польщі. Бальцеровича навіть на деякий час шоко-ладу вдалося заполучити, але той не мав реального доступу до реформування, після чого умив руки.
Шоко-лад – це красива обгортка. Це гра на публіку і творення вдалого візуального образу. Це лад солодких ілюзій: безвіз вже завтра, АТО має тривати тиждень, а не місяці, канали і бізнес буде продано. Це солодка патока брехні, котра виливається на вуха вдячних слухачів, їм дають почути те, чого хочуть. Їм кажуть правильні слова і при тому правильно заломлюють руки й ефектно пускають сльозу. А тим часом АТО триває роками, безвіз постійно відкладається, а сліпий траст явно підглядає з-під пов’язки та думає, що це всі довкола сліпі і ніхто не бачить преференцій та вигідних умов, створених для бізнесу президента.
Обгортка і вміст не відповідають одне одному, од чого в людей виникає когнітивний дисонанс. Під час поїздки до Молдови мешканці маленького міста Тараклія дуже вихваляли шоколад, вироблений в їхній країні. Розповідали, що раніше охоче купували український, але тепер в ньому надто багато штучного: різних підсилювачів смаку та консервантів.
Тому шоко-лад – це ще й різні «додатки», котрі підсолоджують пілюлю, коли справи зовсім кепські. Це «продай козу» із абонентською платою за газ та «Петьо-Володіна тисяча», себто мінімалка 3200. А ще це та сама солодка брехня. А крім того – ще й купа емульгаторів. І все це неодмінно веде до накопичення проблем із здоров’ям для тих, хто на цей штучний продукт ведеться.
Шоко-лад потребує негайного втручання
Країна переживає шок на кількох рівнях: економічному, політичному, культурному, соціальному, психологічному та ін.
Культурний шок – це стрес від «культури», котру приніс зі собою режим. Пов’язаний він із тим, що люди завищили власні очікування щодо персони Порошенка, зовсім забувши про його попередній досвід у владі та бізнесі. Замість того, аби оточити себе тими лідерами думок, котрих гуртував довкола себе президент перед революцією, він зробив ставку на вінницьких та колишніх регіоналів.
Додатково культурний шок полягає ще й у тім, що, по-перше, є комунікаційний бар’єр між владою і народом. Президент заломлює руки й читає гарні промови з очима скривдженого песика, замість пояснити людям що і до чого, яка реформа на що впливатиме.
По-друге випливає із першого пункту: відбувається водночас багато реформ, але люди зовсім не розуміють, що вони для них означатимуть, тому від надлишку інформації у вигляді білого шуму, котра переважно є маніпулятивною, народ перестає вірити всім або зациклюється на якомусь одному політичному вождеві. Проте криза довіри пов’язана і з самим шоком.
І якби справа була лише в цьому та солодкій брехні, то шоко-лад Порошенка ще можна було б пережити без жахливих наслідків. Проте в країні триває війна. Вже три роки. Власне, сам шок і став реакцією на російську агресію.
Людський організм може відреагувати на шок за допомогою трьох механізмів: втечі, прийняття бою чи заціпеніння. Усі українці фактично так і відреагували: військові, волонтери, добровольці та активісти стали на захист країни, частина мешканців – просто ретирувалася чи вдає, ніби нічого не відбувається, а інші перебувають у ступорі, не знаючи, що їм робити.
З тривалістю бойових дій кількість учасників першої групи зменшується, а другої та третьої – зростає. Крім того, шок для людини, а в нашім випадку і для країни, не минає без наслідків. Він загрожує розвитком посттравматичного синдрому (ПТСР), залежностей, психосоматичних захворювань, розладу особистості та схильності до суїциду.
Влада не дуже охоче відповідає на виклики. Народ майже залишений напризволяще, тож годі сподіватися, що психологічні рани загояться швидко. Проблеми не проговорюються, не шукається шляхів до їхнього розв’язання. Як пише Дмитро Бачевський: «Отупілі від постійного стресу і зломлені люди готові на все, лише б отримати спокій. І українське суспільство поступово і цілеспрямовано ведуть до того, щоб воно погодилося на будь-який поворот подій у війні з Росією».
Схоже, влада не усвідомлює, що створення здорової атмосфери – це чи не останній шанс на хоч якийсь успіх для неї. Шоковий стан та ПТСР поглиблюють недовіру в суспільстві, саме тому в країні такий кричущий рівень несприйняття влади.
Тож завданням для неї й тих активістів, котрі ще тримаються з останніх сил в тонусі, є виведення народу із цього гнітючого стану. Передовсім потрібно створити відчуття безпеки, котре дозволить хоч трохи зняти напругу. Це можна зробити посиленням боєздатності армії, підняттям бойового духу, зменшенням панічних настроїв в суспільстві, які сіє Росія та її маріонетки, зниженням корупції і т.д.
По-друге, надати людям відчуття потрібності через участь у громадському житті та через допомогу фронту. При цьому потрібно стимулювати активність на місцях, аби максимально збільшити кількість точок, де українці можуть себе зайняти та докластися до спільної справи: від плетення маскувальних сіток до створення локальних клубів за інтересами, хай навіть курсів рукоділля.
Це допоможе збільшити кількість соціальних контактів, себто люди отримають змогу проговорити власні травми. Це по-третє.
По-четверте, в Ісландії свого часу змогли знизити рівень вживання алкоголю серед молоді, відкривши по всій країні велику кількість спортивних гуртків. Це не лише відвернуло підлітків від шкідливої звички, не тільки підняло рівень спорту в країні, позитивно вплинуло на здоров’я молодого покоління, а й об’єднало країну довкола звитяг, що послідували, як-от успіху футбольної збірної на останньому Чемпіонаті Європи.
Усе це – точки для розвитку та росту. Українцям, замученим війною та травмами, вкрай бракує цього. Без подолання шоку не буде перемоги. І невідомо, чи взагалі буде Україна.