Літаки мають щонайменше дві переваги над поїздами: по-перше, з них не вийдеш по дорозі і в них не діють мобільні телефони, а тому можеш на декілька годин забути про стрес; а по-друге, окрім безплатної їжі там дають ще й безплатно чтиво у вигляді газет і журналів (якщо це, звичайно, не Wizzair). Минулого вікенду я багато літав, як українськими, так й неукраїнськими літаками, а тому багато начитався, до того ж різними мовами. Зрозуміло, головною темою була перемога Барака Обами.
Перше, що кидається в очі, то це очевидна різниця між «нашою» та «їхньою» пресою. Різниця настільки ж очевидна, наскільки ж і застрашаюча: в українській пресі практично нема аналітичних статей на цю тему. Те, що в нашому випадку можна з примруженням ока назвати аналітикою, є простими оповідями хто, коли і чому. До прикладу: Віталій Кулик у «Комерсанті» обговорює можливий вплив перемоги Обами на Україну. Робить він, однак, це приблизно так само, як колись американські совєтологи визначали політику Кремля на основі того, в якому порядку Політбюро виходило на Мавзолей під час московських парадів. Подібно, його аналіз зводиться до розгляду того, хто є найближчими дорадниками нового американського президента із зовнішньої політики. Оскільки окрім батька і сина Бжезінських серед них немає відвертих українських лобістів, то Кулик погоджується з думкою московського коментатора, що Україна не потрапляє навіть у десятку пріоритетів зовнішньої політики Обами.
Натомість британські та європейські газети пишуть що інше: про мужність Обами і про його велику візію нової Америки в новому світі, про відкриття ним Інтернету як засобу виборчої агітації, про безпрецедентне пробудження інтересу до політики в американської молоді, про те, як йому вдалося виграти завдяки фінансовій підтримці виборців - коротко кажучи - про безпрецедентний характер його перемоги. Його порівнюють із Рузвельтом і Черчілем - двома лідерами, які вивели західний світ із глибокої кризи а навіть загрози знищення. Ба більше: журнал Economist надрукував карту, як би голосували його читачі, коли б брали участь в американських виборах. Окрім Алжиру, Конго та Іраку, решту - включно з Україною та Росією - голосували би точно так, як проголосувала Америка. Зрозуміло, що читачі Economist є специфічною групою: це, переважно, освічений середній клас, що виконує роль своєрідного кістяка політичної стабільності та економічного добробуту в кожній країні.
Розходження між «нашою» та «їхньою» пресою навіює думку про долю кольорових революцій. Сьогодні в Україні про Помаранчеву революцію чи Революцію троянд стараються не згадувати. А якщо згадують, то хіба з іронією та сарказмом. Подібно, українська якісна преса набрала цинічного тону - іншого, аніж чотири роки тому. Тоді вона писала про пробудження громадської активності, про небачену досі солідарність і красу мирного спротиву, про появу довіри до влади та владних інституцій - тобто про те все, що пише зараз західна преса про вибори американські.
Про американські вибори як про революцією, а тим більше кольорову, можна говорити з огляду на фігуру самого Обами. Це була кольорова революція не лише тому, що вперше чорношкірий став американським президентом - але й з огляду на те, як йому за такий короткий час вдалося завоювати симпатії Америки і всього світу. Але як би ми не назвали американські вибори, їх мораль досить проста: людський капітал важливіший за фінансовий. Чи, вірніше: була би добра ідея, гроші завжди знайдуться.
У зв'язку з цим пригадую собі розмови, які два тижні тому мав у Києві з тими, хто стоїть при владі і при бізнесу. Тема розмов одна й та сама: вихід з політичної кризи. Є щонайменше два середовища, які цих змін хочуть особливо сильно і які готові заради них зорганізовуватися: це бізнес вищої середньої руки і молодші політики. Обом набридла зв'язка великих політиків та олігархів, й обидва готові сказати «досить». Тільки що вони не готові почати між діяти разом. Бізнесмени не мають стільки грошей, як олігархи. Але вони готові об'єднати свої капітали на перспективного молодого політика чи політиків, якщо такі знайдуться. Молоді ж політики бояться вийти у вільне плавання. Бо, у помсту, їм відріжуть доступ до фінансових потоків, а тим самим поставлять хрест на політичній кар'єрі. Деякі з них навіть готові шукати альтернативні фінанси, але свідомі того, що потім їм доведеться ці гроші «відробляти» і «відбивати».
Перемога Обами вчить можливості неможливого. Якщо українці й розчарувалися у своїй Помаранчевій революції, то хай їм послужить прикладом американська Шоколадна: у сучасних виборах можна перемагати завдяки таким альтернативним засобам, як, до прикладу, Інтернет та гроші виборців.
Особисто я сприйняв вчора відставку Арсенія Яценюка досить позитивно. Якщо не помиляюся, його покарали за відмову ввійти у список пропрезидентських сил на майбутніх виборах. А тим самим йому зробили велику послугу: як вільний політик, він може зібрати голоси тих категорій виборців, котрі розчарувався в кожній українській політичній силі, але які хочуть жити у нормальній (У)країні. В першу чергу, молодих і середнього класу.
Проблема України є значною мірою проблема генераційна. Вже зараз в Україні маємо покоління молодих людей, які за своїми поглядами, цінностями, способом поведінки є ближчими до своїх західних ровесників, аніж до старших українців. За законами біології, це покоління через 10-20 років перейме на себе владу в політиці та бізнесі - а тому зможе успішніше зінтегрувати Україну в зовнішній світ. Треба, однак, щоб воно за ці роки дійшло до власного голосу і відучилося говорити під диктовку старших. Сучасна політична й економічна криза відкриває для цього добру нагоду.
Не треба бути великим пророком, щоб передбачити: ця криза перемеле до основи український бізнес й українську політику. За які п'ять років ми не впізнаємо сучасну українську сцену - так само як зараз ми уже почали забувати імена тих, хто був при владі п'ять років тому. Хто почне уже зараз формувати нові політичні проекти й пропонувати нові ідеї, має кращі шанси виграти завтра.