Свіжі рейтинги кандидатів в президенти говорять про те, що телевізор досі непереможний. Ілюзії про те, що інтернет підвищить критичність мислення, надасть доступ до різних джерел інформації і тому подібне, залишилися мріями. Такими ж, як мрії про те, що паровий двигун ліквідує класову нерівність.
А тут ще й «Нові лідери» підняли планку на небачену висоту. Досі перед виборами запускали якісь кволі інтернет-проекти з обговоренням і «голосуванням» за своїх кандидатів, там навіть точилися якісь «баталії». Але все це бурління, як правило, не виходило за межі родинних зв’язків і вузького кола друзів «майбутніх депутатів». Продюсери з ICTV Віктора Пінчука зробили геніальний маркетинговий хід, надавши телевізійний майданчик для широкого кола бажаючих. Тим самим поставили соціальні зв’язки «нових облич» на службу власному телеканалу. Навіщо платити за просування проекту, якщо це робитимуть сотні «молодих талантів»? Для чого утримувати партію і розкручувати «спікерів», якщо є готові народні улюбленці?
Про сам проект, про Льовочкіна, Пінчука і про те, що старий кінь в образі нового лідера борозни не зіпсує, вже написано чимало. Але корінь проблеми не в цьому конкретному проекті. І навіть не в тому, яким боком тим «новим лідерам» прийти до влади, якщо лише партії є суб’єктами виборів? Може їх для сільських рад готують? Або хтось далекоглядний вже реєструє партію «Нові лідери», щоб ніхто не вкрав ідею? Зеленський же зареєстрував «Слугу народу», хоч на вибори і не збирається, то й іншим можна.
Це лише ілюстрація. Адже є закони жанру, в даному випадку – розважального. І за законами розважального жанру в нас куватиметься нова політична еліта. На додачу до Зеленського, Вакарчука і Поплавського. А що потрібно для розваги? Проста ідея, гарна подача, легкі рішення, мотиваційний ролик та віра в себе. Це вже навіть не махровий популізм від Юлі Володимирівни, це «зважені та щасливі» з новим реквізитом.
На емоційному рівні багато українців вже давно живе в телевізорі. Така собі внутрішня еміграція для тих, хто хотів, але не емігрував по-справжньому. Адже там дійсно цікавіше. Телевізійні негаразди в рази перевищують власні проблеми. А ще там показують те життя, якого більшість ніколи не досягне в реальному житті. І все це без докладання навіть мінімальних зусиль, просто натискаючи кнопки на пульті. Окрім того, телевізор є у всіх, на відміну від роботи, грошей і розуму.
Від «Лебединого озера» український телеглядач пройшов тривалу еволюцію. З часів, коли Вероніка Кастро і «Менти» були окремо, а політика – окремо. І аж до теперішнього суцільного карнавалу, в якому важко відрізнити співаючого депутата від співака, котрий голосує. Політичні ток-шоу теж еволюціонували: вигравє не той кандидат, який розумніший, а той, який більше запам’ятався. В ідеалі – такий, щоб на його тлі виборець міг відчути себе як мінімум провінційним мислителем.
В минулому залишилися ті часи, коли в першу п’ятірку виборчого списку рекрутували «зірок». І навіть впізнавані медіа-герої (типу Дмитра Добродомова) вже не в тренді. Зараз артисти самі стали політиками, бо яка, в дідька, різниця? Більше того, телеканали витіснили політичні партії, а їхні власники – цілі установчі з’їзди з президіями. І якщо, згідно з елементарною логікою, партії мали б реагувати на реальний порядок денний, то телевізор сам формує струнку віртуальну картинку оточуючого світу. Ставить питання, загострює проблеми, дає відповіді й пропонує героїв-рятівників. В чистому вигляді це можна побачити на прикладі Вадима Рабіновича: чоловік просто сидить в своїй студії і говорить. А рейтинг росте.
Тим більше, що технологія відпрацьована вже давно, а «народ просить». Спочатку він співпереживав багатим, котрі теж плакали, потім голосував за Віталіка Козловського, котрий так гарно співав українською мовою про маму. Тепер теж треба перейнятися і віддати свій голос, просто цього разу – на виборчій дільниці. А чом би й ні?
Єдина проблема – «це» неможливо буде вимкнути кнопкою. І переключити канал на інший уряд теж не вдасться. Вся надія на продюсерів і власників телеканалів, що вони втримають свої творіння в рамках пристойності. Але, як ми розуміємо, вона мінімальна.