На початку 90-х років минулого століття один мудрий чоловік дуже влучно схарактеризував українське політичне середовище. З огляду на велику кількість літераторів у тодішньому українському парламенті він назвав національних демократів фантазерами. Пояснення було таким: «Якщо для політика або менеджера слово є засобом, то для літератора – метою». З того часу так і повелося: політики, які представляють романтичне крило українства, наввипередки спішать якнайвлучніше висловитися, виголосити якнайбільш пафосну промову, не дбаючи зовсім про реалізацію сказаного на практиці. Різниця між «реалістами» - червоними директорами, колишніми радянськими чиновниками і т. ін., та «романтиками» полягала в тому, що останні вважали свою місію виконаною одразу по тому, як затихав звук останнього слова промови. Тобто, різниця в тому, що після слова майже ніколи не було діла.
Безсмертний твір Миколи Куліша «Мина Мазайло», на жаль, і надалі залишається ніби дзеркальним відображенням української дійсності. І не тільки фразою знаменитої тьоті Моті, під якою й тепер багато російськомовних зі Сходу і Півдня радо підпишуться: «Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Але й іншою, не менш сакраментальною: «Ви це серйозно чи по-українському?» Так вже повелося, що українці-романтики не звикли відповідати за свої слова; байдуже чи це погрози, чи стратегічні плани на майбутнє.
Вчорашнє віче у Львові яскраво продемонструвало, що бажаючих виступити (поговорити) було майже стільки, скільки й охочих послухати. Ужитковості зі сказаного жодної. Оратори тісною стіною заюрбилися навколо бронзової постаті Тараса Шевченка і, демонструючи неймовірну вправність, пробивали собі шлях до мікрофона. Не бракувало й ультиматумів та гострих слів. Тотальну більшість мітингувальників становили сивочолі та лисі люди і тому зовсім неадекватно звучали запевнення промовців типу «молодь не допустить», «молодь не дозволить». На площі панував броунівський рух, це звичайні львів’яни, що вийшли на прохід недільного дня в центрі і заглянули подивитися коротко на патріотичну акцію, це також знайомі з телеекранів обличчя чиновників та політиків, які вдаючи одночасно і причетність до дійства і водночас, дистанціюючись від нього у затінку старих дерев. Серед чиновників часто проглядалася розгубленість: це ж якось треба і домовлятися з новим керівником області, щоб лишитися на посаді, але й проявити свій «патріотизм» вартувало б… Зміст промов був звичний, тобто жодної більш-менш реальної оцінки ситуації, а про програму конкретних дій взагалі говорити не доводиться. Поговорили, точніше кажучи, покричали…
Проте не бракувало й «реальних» пропозицій. На перше місце в конкурсі на оригінальність, як на мене, претендує заява Комітету підприємців Львівщини. Zaxid.net повідомив: «25 квітня у Львові під час віче щодо перебування в Україні Чорноморського флоту Росії представник Комітету підприємців Львівщини Ярослав Рущишин закликав громадян, яким не байдужа доля української держави, оскаржувати дії Президента Віктор Януковича щодо підписання 21 квітня 2010 року Угоди з питань перебування Чорноморського флоту в Україні у суді». Не буду заглиблюватися в юридичну казуїстику цієї пропозиції, але чи вірять члени КПЛ в реалістичність своєї пропозиції? Якщо так, то як їм до цього часу вдавалося вести свій бізнес? Чи вірить пані Ірина Фаріон в реальність своєї пропозиції фізично не допустити депутатів Верховної Ради на засідання? І хто це власне мав би зробити? Ще багато прозвучало різних оригінальних пропозицій, які напевно зацікавили б Академію оригінальних ідей (є й така установа в нашій оригінальній державі). Але не було нічого реального, людського, приземленого, утилітарного, практичного або ж просто ужиткового. Що ж це тоді було? Напевно все-таки вічне шоу «по-українському»… Продовження буде?