Про реванш проросійських сил сьогодні зрідка говорять всерйоз. Підстав для цього достатньо: КПУ була досить маргінальною задовго до її заборони, а відламки Партії регіонів, за всіма соціологічними даними, можуть розраховувати хіба що на локальні перемоги. Цілком очевидно, що 2019-й буде роком боротьби між проукраїнськими та проєвропейськими силами, тож який би владний пасьянс не склався, країна рухатиметься у правильному напрямку.
Така траєкторія української історії видається цілком природною: колективні зусилля націонал-демократичної спільноти, піком яких були акція «Україна без Кучми» та обидва Майдани, нарешті виштовхнули країну з орбіти «русского мира». Причому тепер «правильний» курс України – не примха чергової правлячої групи, а відповідь на стійкий суспільний запит. Якщо Віктор Ющенко демонстрував «самостійницькі» ідеологічні нахили ще до свого президентства, то розгледіти декомунізатора в Петрі Порошенку було неможливо навіть у 2014-му. Те саме стосується й уряду, зрештою, й у Верховній Раді патентованих націоналістів, будьмо відвертими, небагато. Однак чинна українська влада, змушена зважати на суспільні настрої, еволюціонувала до практично взірцевого націоналізму: тут тобі і декомунізація, і просування автокефалії, і решта загальновідомих пунктів. Тож, здавалося б, можна бути спокійним: проросійської влади українське суспільство просто не прийме. Але чорт, якого вигнали у двері, обов’язково спробує вскочити через вікно.
Природа невдоволення теперішньою владою зрозуміла. Та частина суспільства, котра змусила владу стати «патріотичною», вимагала не тільки правильного ідеологічного курсу, але і внутрішніх реформ. Причому українці стали більш вимогливими: погані реформаторські результати не перекрити ленінопадом, забороною російського кіно, автокефалією чи будь-якими іншими досягненнями в ідеологічній сфері. Це свідчить про зрілість цієї частини суспільства та посилення громадського руху, який хоче диктувати владі власні вимоги, а не задовольнятися подачками від панських щедрот.
Немає жодного сумніву, що наступна влада, аби отримати і зберегти суспільну підтримку, мусить демонструвати не лише патріотизм, але і здатність провадити реформи. Однак проблема в тому, що задовольнити цей мудрий запит наразі не може ніхто. Судячи з поточної ситуації, вибори 2019-го – і президентські, і парламентські – будуть змаганням збитих летунів з політичними трупами, які чи то воскресли, чи то просто забули померти. Не дивно, що проєвропейська і патріотична частина виборців перебуває зараз у розгубленому, якщо не сказати деморалізованому, стані. Наступна українська влада, якщо не трапиться якогось політичного дива, буде, звичайно, і проукраїнською, і проєвропейською, але при цьому майже гарантовано неспроможною, а тому малопопулярною.
Те, що український політикум – навіть його націонал-демократична частина – розвивається повільніше, ніж українське суспільство, – також цілком природно. Оновлюючи ідеологічний макіяж, він залишається по своїй суті пострадянським: залежним від олігархів, рентоорієнтованим, клановим тощо. Окрім гальмування поступу всієї країни, це здатне породити також політичні небезпеки. Можливо, що вже в середині 2020-х в Україні складеться ситуація, коли проєвропейська та проукраїнська частина суспільства не зможе сформувати достатньо сильне політичне представництво – просто тому, що наявні претенденти не задовольнятимуть виборців. І тоді настане зоряний момент для менш вибагливої частини соціуму, котра згуртується навколо популістських і, найімовірніше, проросійських сил. Звичайно, це будуть вже не регіонали зразка 2012 року, котрі агітуватимуть за «дружбу з Росією» та проти «гейропи». Це будуть сили, котрі експлуатуватимуть невдоволення неспроможністю влади, євроскепсис літеплих обивателів, втому від проблем на Донбасі, пересторогу перед радикальним націоналізмом та інші почуття, котрі більшою чи меншою мірою характерні для українців по лівий берег Збруча.
Грубо кажучи, найбільша небезпека для України полягає в тому, що поки одні шукатимуть собі ідеального кандидата, інші висадять у Києві власний політичний десант. Сценарії реваншу можуть бути різними, зокрема – у формі посилення впливу настільки, що українській владі доведеться йти на поступки та компроміси. Після того, як Віктор Янукович побував прем’єр-міністром при «помаранчевому» президенті, годі чомусь дивуватись. Але якщо тоді далися взнаки розколи всередині владної команди, що мала колосальний кредит довіри, то тепер не буде і того кредиту, а суспільство вибухатиме акціями протесту з будь-якого приводу.
Так патріотична, вимоглива, вдумлива і принципова частина суспільства може обіграти сама себе, відкривши дорогу не для більших патріотів та здібніших реформаторів, а для тих, хто ментально застряг у часах Кучми, а то й навіть СРСР. Наскільки такий варіант розвитку подій можливий – питання дискусійне, оскільки прогнозувати будь-що в українських реаліях – справа невдячна. Але таку загрозу, як мінімум, варто брати до уваги. Вочевидь, прогресивній частині українського суспільства слід змиритися з тим, що найближчим часом доведеться обирати не між Вашингтоном та Мойсеєм, а між тими, кого ми давно знаємо і не любимо.