Патріарх Кіріл яскраво демонструє риси, характерні для будь-якого російського інтелігента.
Коли він говорить про загальнолюдські цінності, пріоритети Віри, моральні загрози перед людством, причини світових криз – він постає високо вченим і високо моральним інтелектуалом, слова котрого викликають повагу і солідарність.
Як тільки його висловлювання будь-яким чином торкаються української тематики (Церкви, історії, національної ідентичності) ми чуємо риторику затятого симпатика чорносотенної царської політики і закамуфльованого послідовника сталінізму.
На жаль це спільна біда всіх російських інтелектуалів, демократів, опозиціонерів та ін. Очікувати на якісь позитивні зміни у цій справі поки-що марно. Адже основою таких змін може бути лише вивчення і сприйняття правдивої історії Росії, її народу і Церкви, а також пошуки на цій базі нової, неімперської власної ідентичності. Мало надії на те, що у найближчому часі російська еліта здобудеться на такий великий подвиг во ім’я Правди.
А риторика Патріарха робить цю надію зовсім примарною.
Патріарх Кіріл є класичним представником московського цезаропапізму до якого він прагне намертво приклеїти також і українське суспільство. Багатьом здається, що у своїй внутрішній російській політиці він прагне ніби-то суттєво дистанціонувати Церкву від державного впливу. Однак ці кроки можуть бути попросту продиктовані прагненням підвищити роль і значення Церкви, а також власної персони у владній структурі російської держави.
В сучасній Росії цезаропапізм означає безбожну по своїй суті «симфонію» кліру із владою. Цей факт може викликати щире співчуття поки він є лише внутрішньо російською справою.
Однак існує загроза, що у випадку наслідування освяченого Церквою формату російських стосунків влади і народу ми також скотимося до повного народного «одобрямсу» для нашої корумпованої та злочинної владної еліти. Тобто переймаючи російські підходи, толеровані РПЦ можемо приректи власний народ і державу на перспективу глибокої суспільної деградації.
Також українцям як наслідок релігійної єдності в лоні РПЦ пропонується проявляти лояльність до імперської політики російської влади. А це означає погодитися із неоколоніальними підходами стосовно Української держави.
Така згода є повним абсурдом виходячи із позиції нашої державної незалежності.
Візит Патріарха виявив (погоджуюся із коментарями А.Юраша) відсутність у значного відсотка населення України почуття власної ідентичності – національної, державної, релігійної. Нам все ще можуть переконливо розповідати, що ми «моголи», «слав’яни» та ін. (за Т.Шевченком), вказувати як нам жити у своїй державі, що маємо думати і люди це цілком лояльно сприймають.
Очевидно, що тривале зомбування України засобами російських ЗМІ вже дало значний ефект.
Все це можна було спрогнозувати.
Але найбільш неприємно мене здивував сплеск людської агресії, який виявився ще під час підготовки візиту і постійно його супроводжує. Таке враження, що Україну з пастирською місією відвідує не один із найбільш значущих православних ієрархів, а якийсь каталізатор зла і протистояння. В пресі, інтернеті, в публічних дискусіях і на вулицях повно злоби, ядучих коментарів, взаємних звинувачень, нагнітається протистояння і нетерпимість.
Прихильники Кіріла нерідко вдаються до брудних образ і навіть погроз фізичної ліквідації інаковірних та інакомислячих.
Що ж це за дивна Церква, яка виховує у своєї пастви власне ті риси і якості, які заповів поборювати сам Христос?
Насправді період невизнання прав нашого народу на незалежну Київську Церкву може стати для нас часом благословенним. Українські християнські Церкви мають змогу формуватися і розвиватися у якнайоптимальнішому форматі, ні від кого не залежні і нікому не підпорядковані, окрім Господа і Його заповітів.
Це шанс, але це і велика відповідальність – чи зможуть українські єпископи самостійно навести лад як у взаємних стосунках, так і у своїх внутрішніх «господарствах»? Чи зможуть так очистити і вдосконалити церковне життя, щоб там зовсім не залишилося місця для ненависті, протистояння, грошолюбства та інших негідних вчинків священиків та й тих же єпископів?
Якби зуміли, якщо б змогли створити такі обставини то це справді був би гідний і найбільш перспективний шлях для українських християн. Бо створили би таким чином Київську Церкву не як формалізовану інституцію, а як істинно християнську спільноту. І тоді вже не мали би для нас такого великого значення думки та рішення ні Москви, ні Риму чи Константинополя.