Слідкувати за політичним ток-шоу «Шустер Live» з особистого інтересу я перестав іще декілька років тому, а сьогодні переглядаю його уже виключно з професійного обов’язку. І не можу позбутися враження, що сам Савік Шустер до свого шоу особистий інтерес теж уже давно втратив.
Наразі останній випуск телепрограми, 4 березня, продемонстрував занепад цього медіа-продукту у всій його сумнівній красі. І не тому, що під час ефіру трапилося щось особливе – якраз навпаки, за ті п’ять з перервами годин, що він тривав, не сталося абсолютно нічого, на що варто було б звернути увагу. Саме ця повна відсутність гідної згадування події, фрази чи думки, залишила після перегляду неприємний післясмак безнадійної затхлості.
Що ми побачили 4 березня? Тих самих людей у студії, які щотижня силкуються давати свої «авторитетні» коментарі з будь-якого приводу і яким насправді уже давно нічого сказати. Ми знову вислухали хоч нерідко й бурхливі по формі, але абсолютно вихолощені і стерильні по суті репліки Вадима Колесніченка, Юрія Мірошниченка, Геннадія Москаля, Анатолія Гриценка, Валентина Наливайченка, Вадима Карасьова, Андрія Іллєнка, Олександри Кужель та інших – репліки настільки передбачувані, що інформаційні служби могли б запросто відписувати новини з «Шустера», навіть його не переглядаючи.
Ми побачили все того самого невмотивованого ведучого і його удаване незадоволення поведінкою ним же запрошених в надцятий раз гостей. Далебі, важко уявити собі глядача, в якого бодай на підсвідомому рівні не виникне сигнал «Не вірю!», коли Шустер скептично кидає до Геннадія Москаля: «Ви хочете сказати щось по суті? Ну спробуйте…» чи закликає Андрія Іллєнка не реагувати на слова Колесніченка про Ірину Фаріон, бо хіба ж можна повірити в те, що він заздалегідь не знав, якою буде поведінка кожного із ветеранів його ж телешоу?
Про брак, чи, може, навіть нехіть до креативу з боку творчого колективу «Шустер Live» годі уже й говорити. Теми випуску, таке враження, сформовані протягом 15 хвилин «на коліні» під час обідньої кави, і ведучий не має жодного уявлення, куди він хоче їх привести, які тези і антитези він може запропонувати, яких експертів до їх обговорення можна запросити, окрім Колесніченка, Москаля і компанії. «Компетентність» гостей у студії в питаннях, які суто формально є темами випуску, притягується за вуха, наскільки це взагалі можливо, і жоден із них не відмовляється від коментаря, посилаючись на власну некомпетентність…
Єдиним реальним гаслом усього п’ятничного шоу видавалося сакраментальне «Show must go on!» - тільки не надривне, з глибини душі, як у Мерк’юрі, а натужне, з глибини кишені. Так, бо з кожним випуском враження, що Шустер просто відробляє свої гроші, виказуючи при цьому рівно стільки ж ентузіазму, скільки раб на панщині, лише посилюється.
Колись, коли Савік Шустер лише з’явився на українському телебаченні, його політичні ток-шоу справді були на рівень вищими від усього, що в цьому жанрі пропонувалося українському телеглядачу раніше. Команда Шустера для українського медіа-простору дійсно була вищоліговою. Однак тепер з нею трапилося те, що обов’язково трапляється з усіма командами, в яких не змінюються виконавці, вичерпується творче натхнення і зникає бачення своєї місії – вона скотилася до зони вильоту в першу лігу.
Звичайно, як і лідер будь-якої іншої команди, Савік Шустер іще сьогодні зміг би провести необхідні заміни у стартовому складі, запровадити нові моделі «гри» і запросити нових, цікавих фахівців – але на те, що він це справді здатен зробити, уже не схоже. Замість нього це, мабуть, уже зробить хтось інший у зовсім іншому політичному ток-шоу, яке цікаво буде дивитися навіть попри нецікавість української політичної арени як такої.