Можна зрозуміти, як від такого заголовка починає крутити і коробити певні категорії людей. Причому не тільки за кордоном, а передусім в Україні. Здавалося б, цілий світ визнав неймовірні лідерські якості президента України. Його чесність і відданість ідеалам свободи та демократії. Його надзвичайно важливу роль в організації відсічі російському агресору та неймовірні зусилля команди, яка надзвичайно професійно працює на внутрішньому й зовнішньому фронтах, на передовій і в тилу. Для них нічого не означає, що за короткий час на посаді президента, і до того ж усупереч діям різного роду «опозиції», Зеленському вдалося максимально «зшити» антагонізовані попередниками регіони. Якщо не обʼєднати, то принаймні замирити українців, не спекулюючи гострими історичними темами та мовним питанням.
Зменшити корупцію й розпочати масштабне будівництво доріг. Налагодити дружні відносини з найближчими і, як виявилося, стратегічно важливими сусідами. Встояти і не зламатися, не підписавши «Мінськ-3», який би остаточно позбавив Україну самостійності й суверенітету. Оголосити справжню війну олігархату і не спокуситися на його «щедрі» пропозиції. Виявляється, що для людей зі старої кланово-олігархічної системи абсолютно не важливо, що Зеленського оголошують людиною року, найбільш впливовим політиком на планеті, нагороджують найвищими орденами іноземних держав. Навіть навпаки, видно, як кожне позитивне слово про президента Зеленського буквально бісить інформаційну обслугу політичних та олігархічних кланів. З якою ненавистю сиплються прокльони не тільки на Зеленського, але й на тих, хто посмів обʼєктивно й неупереджено оцінити ситуацію.
Але зараз настав такий час, коли не треба боятися безкінечних інвектив і ритуальних прокльонів на свою адресу, а просто задатися питанням: кого і за що досі бісить політик і президент Зеленський? На перше місце з-поміж ненависників Зеленського, звичайно, треба поставити Росію і путінський режим. Саме Зеленський виявився їм не по зубах. Не пішов на співпрацю, не піддався корупційним пропозиціям, не злякався особистих погроз, не дозволив імплементувати старі Мінські домовленості і навіть не думав капітулювати. Показово, що навіть в українському політикумі знаходяться такі, що висувають взаємозаперечні версії. То звинувачують Зеленського у причетності до розпалювання війни через непоступливість, то висувають просто нікчемні версії про домовленості з Патрушевим про війну. Подекуди здається, що цим політтехнологам бракує здорового глузду, а ще точніше – совісті. Цікаво, а яким був би фінал для України, якби президент вирішив поступитися територіями, людьми і суверенітетом? Спокійно спостерігали б, як Росія планомірно, при мовчазній згоді «стурбованого» Заходу, поглинає Україну? І все заради сакраментального «а ми казали»?
Щодо Росії, то їй направду є чому ненавидіти Зеленського. По-перше, за розгром російської пʼятої колони у вигляді ОПЗЖ й арешт Медведчука. По-друге, за відсторонення від управління державою давно корумпованих російським режимом політичних еліт. Які десятиліттями були «у справі» і на гачку в російських ФСБ та ГРУ. І, по-третє, за швидке створення нової міжнародної проукраїнської коаліції. Після реалізації цих трьох важливих аспектів, Україна не просто заявила про свою субʼєктність, вона показала, що й надалі до останнього боронитиме свій суверенітет.
Надзвичайно важливим моментом в історії зміни позиції Заходу щодо України виявилася особиста некорумпованість президента Зеленського. Своєю поставою та критичним підходом до команди, що показала часта ротація кадрів, він продемонстрував Заходу, що Україну можна і треба підтримувати. Від недавньої «втоми від України» не лишилося і сліду. Правда, внутрішня українська опозиція не лінується і всіляко намагається кинути західним недоброзичливцям України рятівне коло у вигляді звинувачень у «великому крадівництві» або в нагнітанні атмосфери навколо інспірованого ворогами «ваґнергейту».
Не вийшло. А багатьом західним лідерам навіть довелося показати своє справжнє лице. Довелося Меркель, Шольцу, Макрону, Орбану та іншим щоразу видумувати нові пояснення, чому вони й надалі ведуть спільний бізнес з країною-агресором. Німці змушені були остаточно вбити своє спільне з Путіним дітище – «Північний потік-2». Були примушені погодитися на вивід з російського ринку своїх фірм-гігантів. Значною мірою тут свою роль відіграв не тільки тиск з боку США, але й безапеляційні звернення Зеленського з критикою поведінки західних лідерів. Тільки після цього західний світ почав не на словах, а на ділі показувати свою відданість принципам міжнародного права, демократії, правам людини та загальнолюдським цінностям. Ми всі стали свідками, наскільки болючим і повільним виявився для Заходу цей процес. Хоча й надалі західні політики тільки й чекають послаблення позицій України, щоб запропонувати «компроміс» коштом відмови від окупованих територій та відновити свої бізнес-оборудки з Путіним.
Звернення Зеленського до парламентів світу стали звертанням до народів цих країн. Його прості і проникливі слова миттєво потрапляють у ціль. Вони викликають у населення захоплення й повагу типом нового політика, а водночас лякають їхні традиційні політичні еліти. Саме звичайні громадяни по цілому світу стали сприймати українського лідера як здорову альтернативу протухлій політичній системі, яка зацементувала на десятиліття усталені ієрархії державно-політичних еліт. Світ дозрів до того, що зашкарублий істеблішмент потрібно докорінно змінювати. Що час цинічної real politic, на щастя, добігає кінця. Саме в популярності полягає сила Зеленського у світі. Він стає прикладом для наслідування, але водночас викликає неймовірну заздрість, а подекуди й ненависть з боку традиційних політиків. Усе це неодмінно породжує спротив старих еліт. І навіть спротив старих систем. Тому що сила – це не тільки вплив, але й зворотний тиск.
Негласна солідарність традиційних еліт за збереження старого порядку і себе в ньому часто проявляється у зволіканні окремих держав із підтримкою й допомогою для України. Проблема статусу Зеленського в тому, що він має підтримку в масах, але рішення ухвалюють еліти. Тому видно, що опір чинять не тільки корумповані елементи системи, але й істеблішмент. Адже приклад Зеленського – загроза старим елітам. Тому й хапаються за кожну слабину, кожен навіть надуманий промах. Подібні переміни потребують часу, якого Зеленський і Україна мають обмаль. Оскільки симпатики Зеленського в різних країнах можуть висловити своє ставлення до чинної влади тільки на виборах, то зміни відбудуться, але розтягнуться в часі.
Інша справа – це критика всередині країни. Як правило, це критика з боку так званої опозиції. Критикують за військово-тактичні промахи, за неможливість розвʼязати блокаду «Азовсталі». І хоча подібна критика дивним чином «випаровується», коли ситуація завдяки успішним діям команди виправляється, осад постійно залишається. Подібна «критика» має характер організованої кампанії для того, щоб збити популярність особисто Зеленського. На жаль, доводиться констатувати, що роблять це політичні противники з вузькопартійних міркувань. Хоча й пояснюють свою поведінку нібито вболіванням за Україну і бажанням не допустити узурпації влади та зупиненням авторитарних тенденцій з боку чинного президента.
Що сильнішою стає підтримка Зеленського з боку громадян країни, то цинічнішими стають атаки на нього політичних опонентів. Для яких абсолютно не важить, як їхні дії позначаться на позиціях України. Їх не зупиняє ні війна, ні можливе зволікання через організовані ними скандали надання Україні так необхідної високоточної зброї. Вони спритно маніпулюють, називаючи політичними переслідуваннями спроби притягнути до відповідальності навіть за статтею за державну зраду. Кажуть, що слідство «не на часі». А як можна вести війну з ворогом, не виявивши і не покаравши ворожої мережі?
Раніше вони погрожували повстанням і падінням рейтингу Зеленського. Тепер, коли особистий рейтинг Зеленського сягає 90%, намагаються вбити клин між ним і ЗСУ. Видумують якусь політичну конкуренцію Залужного і Зеленського. Причому маніпулятивно намагаються позиціонувати Залужного ближчим до опозиції, ніби забуваючи, що Залужний – член команди Зеленського. Насправді все це марна справа. Холостий хід і даремне витрачання часу й ресурсів. Тому що Залужний не захоче і не зможе скласти конкуренцію Зеленському на наступних президентських виборах. По-перше, тому, що він військовий, а після перемоги статус героя, що виграв війну, не варто буде девальвувати політичними розборками. По-друге, Залужний – однодумець Зеленського і йому не потрібні підкилимні війни з опозицією. По-третє, Петро Порошенко до останнього захоче залишатися лідером опозиції. Бо для нього це можливість уникнути справедливого суду. Здається, вже навіть дітям зрозуміло, що коли б Зеленський мав лихі наміри і за будь-яку ціну хотів обратися ще раз президентом України, то кращого за Порошенка конкурента йому було б годі й бажати. Тому він продовжив би гру у владу та нібито опозицію. Але Зеленський понад усе бажає перемоги Україні. Тому відкидає політичні порахунки, щоб не розбурхувати ще більші чвари в суспільстві. І в цьому також полягає його неймовірна сила.