Із самого початку власної президентської каденції Володимир Зеленський не відзначався прихильністю до демократичних процедур та чітких правил. Можна згадати сумнівні з точки зору Конституції дострокові парламентські вибори влітку 2019-го, призначення на різноманітні посади «своїх», показові «наганяї» чиновникам у дусі «вийди звідси, розбійник», тиск на опозиційні політичні сили, намагання домінувати в медіапросторі та чимало іншого. Така собі «сильна рука», яка (начебто) нарешті прийшла навести лад.
Такий образ вельми відповідав бажанням значної кількості українців. І річ навіть не в сумнозвісному серіалі «Слуга народу», де зіграний Зеленським персонаж розстрілював депутатів у парламенті, щоб «був порядок». Витоки уявлень про такого типу «сильну руку» сягають щонайменше ХІХ століття з наївною вірою мільйонів селян у «доброго царя/цісаря», який приборкає сваволю чиновників/панів, роздасть усім землю і влаштує всезагальне щастя. Свої варіації такі прагнення мали в радянський час.
Не варто забувати й те, що донедавна найпопулярнішим зарубіжним лідером серед українців був білоруський диктатор Лукашенко – влаштований ним «порядок» з низькими цінами й рівними дорогами в устах декого з наших співгромадян звучав як сучасна реінкарнація «ковбаси по 2.20». Тож нічого нового під українським сонцем – чимало з нас все ще вірить у чарівника, який помахом чарівної палички в одну мить перетворить гарбуз на чарівну карету.
Майже два роки повномасштабного російського вторгнення призвели до ще більшої концентрації влади в руках президента та його Офісу. Ні для кого не є секретом, що всі ключові рішення, зокрема й щодо питань дуже далеких від сфери його повноважень, приймають в Офісі президента. Кого на яку посаду призначити, а кого звільнити, про що і як говорити в медіа, за які рішення голосувати в парламенті – усе це вирішують не ті, хто мав би відповідно до своїх посад і компетенції, а панове Єрмак, Татаров та компанія.
Американський журналіст Саймон Шустер у своїй новій книзі про Володимира Зеленського і початки російського наступу описує, як утворився телемарафон «Єдині новини» – просто неймовірний для влади шанс створити інформаційну монополію. Зокрема, автор згадує як тодішній заступник голови ОП Кирило Тимошенко прямо вказував редакторам що і як висвітлювати.
Мабуть, ніде концентрація влади в руках Банкової не помітна так, як на прикладі деградації ролі Верховної Ради. Упродовж трьох десятиліть незалежності парламент був вкрай далеким від досконалості, та все ж місцем, де існували різні точки зору і мала місце політична конкуренція (хоча іноді її методи й цілі учасників були вельми сумніві). Зрештою, саме рішення законодавчого органу влади зіграли ключову роль і у вирішенні кризи часів Помаранчевої революції (так звана Конституційна реформа), і під час Революції гідності, коли ВР усунула втікача Януковича.
Нині ж парламент втратив будь-яку самостійну роль. Хоча монобільшості «Слуги народу» часто не вдається самостійно зібрати голоси для певних голосувань (бо є там і совісні та професійні люди), ОПЗЖ чи низка олігархічних груп завжди прийдуть на допомогу. Нечисленну опозицію ж навмисне марґіналізують, обмежуючи їй, поміж іншого, можливість брати участь у закордонних відрядженнях. А недавно спікер Стефанчук – покірний виконавець розпоряджень Офісу президента – видав документ у радянському дусі, згідно з яким усі депутати повинні під час закордонних відряджень (якщо їх туди, звісно, пустять) говорити й діяти строго в рамках отриманих наперед інструкцій. Одне слово, жодної критики «лінії партії», бо більше у відрядження не поїдеш. Також Україна стала ледь не першою країною, яка порушила ключовий принцип формування парламентських делегацій у ПАРЄ – пропорційне представництво усіх парламентських фракцій, кожна з яких сама обирає власних делегатів. Волею спікера (хоча насправді зрозуміло, що указ прийшов з вищих інстанцій) фракції українського парламенту тепер такої можливості позбавлені.
Теоретично можна знайти пояснення і виправдання таких кроків з концентрації влади. При повномасштабному вторгненні ворога часто немає часу на всі демократичні процедури, цензура необхідна для боротьби з ворожою пропагандою і задля просування власної позиції, критика влади опозицією може вносити сум’яття в ряди наших союзників на міжнародній арені й затримувати фінансову і військову допомогу та багато-багато іншого. От тільки влада численними недемократичними й корупційними кроками сама чудово з цим «справляється».
Історія знає чимало прикладів, коли у кризовий момент саме «сильна рука» виявлялась доречною й ефективною. Навіть у Великій Британії часів Другої світової війни діяла потужна цензура, а повноваження прем’єр-міністра Вінстона Черчилля були нечуваними як для мирних часів. Хоча порівняння Зеленського з Черчиллем певний час було в моді, та зараз воно остаточно скомпрометоване. Бо що далі, то очевидніше, що наш президент і його оточення – це аж ніяк не британська політична еліта 80-річної давності. Хай і з надвеликими повноваженнями, але Черчилль очолював уряд воєнного часу, де, крім представників правлячої Консервативної партії, на ключових посадах були й представники лейбористської опозиції. Критика дій уряду й особисто прем’єра не була табу. Ба більше, під час війни Черчиллю навіть висували вотум недовіри в парламенті (хоч і безуспішно).
Черчилль здатен був сприймати критику. На тлі цього інший епізод з книги Шустера творить особливий контраст. Уже згаданий Кирило Тимошенко неодноразово дзвонив до редакторів каналів – учасників телемарафону – і звинувачував у тому, що той чи інший сюжет засмутив президента.
Черчилль чи інші сильні лідери, котрі в минулому ефективно використовували великі повноваження, мали одну спільну рису – вони не боялись відповідальності. Чинна ж українська влада на чолі з президентом – це еталонна боязнь відповідальності й пов’язаного із цим падіння електоральних симпатій. А на додачу – ревність до тих, хто цю відповідальність готовий брати. Наприклад, генерала Залужного. Можна згадати обіцянки Зеленським «шашликів на травневі свята» у час, коли західні партнери попереджали про неминуче вторгнення. Саймон Шустер пише, що перед вторгненням Зеленський відкинув пропозиції Залужного щодо укріплення кордонів і мобілізації резервів, щоб уникнути паніки. Скількох тисяч життів українців коштувала боязнь президента взяти на себе відповідальність – питання зі страшною відповіддю.
Найсвіжіший та найболючіший приклад – закон про мобілізацію. Провал урядового законопроєкту, який не дійшов навіть до сесійної зали – до болю зразковий приклад страху перед відповідальністю і втратою рейтингів. Посилення мобілізації – крок вимушений і неминучий, якщо Україна хоче перемогти у війні. Цей крок дуже непопулярний серед багатьох українців, зокрема тих, кому «експерти» телемарафону спочатку обіцяли кінець війни за 2-3 тижні, а потім бліцкриг влітку 2023-го.
Прийняття закону про мобілізацію мало би продемонструвати таку важливу для країни єдність політичного і військового керівництва та здатність політиків йти на непопулярні, проте життєво необхідні кроки. Натомість спочатку Банкова руками нардепки Безуглої накидається на Залужного, а тепер з усіх сил спихає відповідальність за мобілізацію на військових, зокрема вустами Давида Арахамії. Зі слів останнього випливає, що це погані військові написали ще більш поганий законопроєкт, за що їм політики вже висказали своє «фе». Хоча автором законопроєкту був уряд. Сам Верховний головнокомандувач Володимир Зеленський з усіх сил уникає розмов про непопулярні питання, зокрема мобілізацію. Рейтинги понад усе. Тому доводиться військовому командуванню не зосереджуватися на захисті країни від ворога, а додатково виконувати роботу замість безвідповідальних політиків.
Теоретично Володимир Зеленський міг стати тим прикладом «сильної руки», який, хай і ціною бодай частини демократичності, повів країну і народ до нових звершень – як Черчилль, Наполеон і чимало інших видатних діячів минулого. Але коли розвіявся оманливий дим зачарованих вражень від гарних виступів Зеленського по світу, виявилось, що якщо з нього і вийде Наполеон, то хіба такий, якого він власноруч зіграв у фільмі «Ржевський проти Наполеона» – слабка пародія, яка не має нічого спільного з оригіналом. Тому в часи, коли від здатності лідера брати на себе відповідальність залежить доля всього українського, замість якісного ривка вперед завдяки вольовим і правильним рішенням маємо справу з диктатурою безвідповідальності.