Одразу за брамою Ємільчинського кладовища - дві могили під державними прапорами з написами "Героям слава". Судячи з табличок, коли я закінчив місцеву школу, один із них туди лише збирався. Я його не пригадую. Другий молодший за мене лише на два роки. Але його я чомусь не пригадую теж.
Гадаю, кожен із цих двох хвацьких бійців на схованих вінками фотографіях із радістю погодився б мати мій вік, мою лисину, моє черево і мій артеріальний тиск - проте жити. Однак вони - не живуть. Хоча, подейкують, тут не проблема відкосити або й просто втекти від призову. Вони - не тікали, я так розумію. Ні тут, ні на фронті. Не знаю, що ще додати, щоб без пафосу.
P.S.В цілому з мешканців району на обороні Батьківщини загинуло сім чоловік. На тлі статистики - дрібниці, на тлі життя - сім всесвітів, десь так.
P.P.S. Житомирська 95-та тут реально вважається героями, навіть без пропаганди. Ледь не вони одні і стримали агресора... й насправді ТАК І МАЄ БУТИ. Хай мій край пишається 95-ю, а інший край - 93-ю, а ще хтось 80-ю і т. д. Цей народ і досі не вміє захищати краіну - але кожен помре за свій край. Хоча, звичайно, краще нехай за наш край помре наш ворог. Усупереч власній натурі я, людина мирна й боягузлива, щиро сподіваюся, що кожен із загиблих земляків відправив до пекла не одного строітєля русского міра...
Спіть, хлопці. Усі там будемо - але не всі через Почесну Браму.