Словосполучення «сімейні цінності» завжди здавалося мені порожнім означником, риторичною формулою, загальним місцем, ритуально-ідеологічним прокльоном. Таким словосполученням, за яким у промовах приховують відсутність думки, щось дуже хороше, але позбавлене конкретного сенсу.
Я міркував як історик, якому відомо про десятки історичних та регіональних форм сім’ї лише у межах християнської Європи та про перенесення/поширення уявлень про ідеальну сім’ю певного періоду на такі спільноти, як монастирські ордени, інститут військових побратимів та навіть кримінальні структури. Отже, без прив’язки до конкретного явища, міркував я, згадка словосполучення-паразиту «сімейні цінності» не може мати чіткого наповнення.
Я помилявся. Йдеться не про порожній означник, а про примітивно артикульовану або частково оприявлену істинну ідеологію політичного класу. Для пояснення своєї думки я наведу вкрай спрощену та схематичну історію постання цього політичного класу.
Неформальні структури «сімейного» типу – прості та стійкі. Вони пережили Сталіна і навіть, у певному сенсі, стали панівними. Сталін не знищував систему кланів, як стверджують його фанати. Він лише періодично знищував непідконтрольні йому клани, його власна влада багато в чому базувалася на цих неформальних структурах, а сам він називався «батьком народів». Тобто його влада репрезентувалася через метафору сімейних стосунків та мала риси патримоніального панування. Взагалі, елементи корупції (або ринку, що перебував формально поза законом) були мастилом для всього радянського механізму, що без них просто не працював. Ця тема, на жаль, слабо розроблена, зокрема у вітчизняній історіографії.
Проголошення незалежності фактично було актом регіонального партійного клану на чолі з Леонідом Кравчуком, що оцінив ризики та зиски нової кон'юнктури. Тиражування націоналізму певного штибу та відповідної риторики вже на той час відповідало інтересам цієї номенклатурної корпорації у боротьбі за перерозподіл владних повноважень із центром, а згодом – задля власної легітимації як національної еліти, серед іншого, у боротьбі з опозицією.
Далі постали міцні регіональні клани, схожі за структурою на феодальні драбини чи клієнтели. Місцевий князь представляє інтереси регіону або корпорації перед центром, центр гарантує права місцевим елітам в обмін на лояльність. Князь може мати надвірні війська і в момент кризи скористатися ними або проти центру, або проти загрози з боку іншого князя чи монарха.
Аби ілюструвати результати цього процесу у сфері ідеологічній, наведемо кілька прикладів. Першим прикладом є логічна формула, що виводить із фрагменту відомої емоційної промови Ігоря Коломойського з приводу кадрових змін в «Укртранснафті»:
«Приїхав цей новий пузатий, колишній СБУ, а я його питаю – ти де працював? Він говорить – в СБУ Луганської області. Я кажу – контрабандою ти там займався? Йди Луганську область визволяй, навіщо ти приїхав у “Транснафту”, тут все в порядку. А він в СБУ Луганської області! Крим він визволяти не хоче, Луганську область він визволяти не хоче. Він приїхав тут заробляти».
У цьому фрагменті міститься виправдальна стратегія, одна з трьох, що її артикулює цей політик і бізнесмен. Іншими двома стратегіями є теза про російських диверсантів та про розкрадання державної власності. Обидві риторичні стратегії належать до різних ідеологічних пластів (російські диверсанти – націоналізм, державна власність та її розкрадання – з радянського політичного досвіду) та, на мою думку, є способом легітимізувати свої дії за допомогою звернення до поширених уявлень аудиторії. Тобто йдеться про вибіркову апропріацію потрібної на цей момент риторики.
Інше можна сказати про виправдальну стратегію, що міститься у цитованому фрагменті. Йдеться про ідею регіональної еліти, яка володіє певною місцевістю, користає з її благ та має обов’язок цю місцевість боронити. Контрабанда у Луганській області – це те, що критикована особа втратила через свою неспроможність боронити підконтрольну позицію та територію. Гнів мовця викликає те, що людина з іншої територіальної корпорації, що втратила свою «вотчину», посягає на те, що вважається своїм, що вдалося захистити від зовнішніх сил. Отже, йдеться про уявлення, дуже близькі до уявлень середньовічної шляхти. Схожий топос можна знайти в емоційних словах Арсена Авакова у відомій розмові з колишнім грузинським президентом.
В українському суспільстві домінує ідеологія панівного класу. Ідеологія панівного класу залежить здебільшого від способів хазяйнування і панування. Головним способом панування та хазяйнування в Україні є захоплення доступу до ресурсів та експлуатація цих ресурсів певною групою осіб, певною корпорацією або кланом. Навіть коли йдеться про приватне підприємництво середньої та дрібної ланки, можна відшукати мережу неформальних зв’язків між такими підприємцями, а також між корпорацією таких підприємців та органами державної влади.
Йдеться про державу в державі, коли за фасадом демократичних процедур та інститутів діє мережа неформальних зв’язків кланово-сімейного типу, що характерно для патріархального сільського ладу, кримінальних спільнот типу мафії або для держав доби традиційних, домодерних суспільств. Державний бюджет та центральні органи влади – це та вісь, навколо якої обертаються регіональні корпорації, як колись вони оберталися довкола монарха. Регіональні «князі» розглядаються членами корпорації як виразники інтересів всього населення регіону, навіть з боку тих, що жодним чином не залучені у процес перерозподілу ресурсів.
«Почути Донбас», «почути Волинь», «Київ хоче нав’язати нам свого», «наших ображають», «донецькі вкрай знахабніли» тощо. Усе це – відлуння панівної, хоч і не артикульованої ідеології панівного класу.
Іншим прикладом того, коли політик «проговорюється» щодо власних уявлень про світ та своє місце у цьому світі, є нещодавня заява міністра соціальної політики щодо того, що українці багато їдять і мало працюють. Про що ще, крім профнепридатності, браку інтелектуальних ресурсів та совісті у пана міністра, свідчить ця формула? Про те, що панівний клас не розуміє навіть логіки інвестицій. Вони збирали там, де не сіяли, вони взагалі не вміють сіяти. Якщо їхні статки починають падати через зміну ситуації у країні та світі, через брак інвестицій та витрат бодай на амортизацію старого радянського обладнання, ці люди вважають, що у цій страшній несправедливості хтось винен, хтось невдячний, ледачий та недолугий – народ. Хтось не цінує їх, великих патріотів СВОЄЇ країни – насправді своєї, бо саме вони нею володіють. Населення цієї країни – це частина цього володіння. Наступний анекдот добре ілюструє загальне уявлення цього суспільного прошарку про економіку: аби корова менше їла і давала більше молока, її треба менше годувати і частіше доїти.
Рудименти соціальної держави – це частина патримоніального панування. Є власна сім'я, є клан (теж часто називається сім'я), є регіональний клан, є «шляхта» (хай і ворожа, але за нею визнається статус, зокрема, що її не можна аж занадто пресувати – це конвенція) і є решта країни. Решта країни – це ледачі й набридливі далекі родичі, зокрема, «хай стипендію отримують лише талановиті та працелюбні, всі ж інші – тупо бухають пиво». Всі подачки, поступки чи підкупи ці люди сприймають як велике БЛАГО, яке вони, такі добрі, дають народу, бідним та ледачим. Вони не розуміють, що стипендії та інші витрати на освіту, науку, гуманітарну інфраструктуру, медицину тощо – це інвестиції. А разом із ними цього не розуміють навіть ті громадяни, що декларують себе прихильниками принципово відмінних економічних моделей – від деяких лібералів до деяких соціалістів.
Більшість людей вважає, що за змінами риторики, яку політичний клас вибірково апропріює, коли звертається до якоїсь аудиторії, стоїть реальна зміна політичної програми чи її акцентів. Наприклад, «свідки ринку» критикують соціальну державу, якої не існує, соціалісти захищають соціальну державу, якої не існує. Риторика більшості політиків не заслуговує на особливу увагу, оскільки визначається тактичними прагматичними завдання. Ба більше, Балінт Мадяр у своїй книзі «Анатомія посткомуністичної мафіозної держави: на прикладі Угорщини» висловив твердження про те, що описаний ним режим відрізняється від інших схожих режимів тим, що намагається приховувати власний характер та механізми владарювання за фасадами різноманітної риторики чи демократичних інституцій.
Інша справа – це такі обмовки, яких припускаються або не дуже розумні політики, або вкрай емоційні політики, та словосполучення-паразити на зразок «сімейних цінностей». Вони дають нам змогу зазирнути за цей фасад і побачити краєчок істинних світоглядних моделей нашої еліти, і не тільки еліти. Сімейні цінності – це пересувати матеріальні цінності по корпоративній драбині вгору. Забрати у громадян у межах країни і передати на користь регіону та шляхти всієї країни, забрати у регіону і шляхти решти країни і надати регіональній шляхті, забрати у неї і передати клану, забрати у нього і передати сім'ї… Велика сім'я-країна з батьком-президентом та князями-олігархами чи головами обласних адміністрацій.
Це – сімейні цінності. Вони цілком традиційні. Мафія – теж сім'я, це такого роду структура, що зародилася і збереглася на Сицилії як своєрідний нащадок регіонального варіанту феодалізму.
Навіть опозиція до панівного часто приймає форму цього панівного. Опозиційні групи часто-густо приймають форму таких самих неформальних корпорацій сімейно-кланового типу. Буває й так, що сама альтернатива реальним сімейним цінностям уявляється як реалізація певних ідеальних моделей сім’ї у масштабах країни. Сам автор цих рядків нерідко протиставляє уявлення про родову честь та незаплямоване ім’я, що можна передати нащадкам до панівних наразі тенденцій вкрасти з площі мармур і покласти його у себе в сауні замість того, щоб купити мармур для площі задля прославляння своїх предків чи доброго імені та пам'яті серед співгромадян.
Тому не варто переживати за долю «сімейних цінностей» у нашій країні, тут ця ідея вкорінена міцно та глибоко й реалізована на практиці, чого не скажеш про ідею «суспільного блага». Останнє хоч і є терміном для ряду економічних та гуманітарних дисциплін, фіксується в гуглі майже у 5 разів рідше за перше.
Не варто також чекати на злам такого порядку денного від жодної політичної сили, що вдається до тиражування цього словосполучення, оскільки, радше за все, їхній суспільний проект цілком вкладається у логіку панівних суспільно-політичних відносин, наповнений цим «духом феодалізму».
Отже, секрет того, що малозмістовне словосполучення «сімейні цінності» є таким популярним, полягає у тому, що воно є органічною частиною світогляду й ідеології панівного класу та його суспільно-політичного проекту, на відміну від іншої риторики, що апропріюється та активізується вибірково і ситуативно.