Реального обговорення таких речей немає, зате є істерично-інфантильні месиджі мовою рекламного бізнесу, аби швидше впарити споживачам цю туфту. Усі хвалять один одного, бо так легше жити в середовищі плінтусних френдів.
Відшуміло. Відгуділо. Злізло. І присіло. Майже місяць інетна публіка клавоплескає «Потьомкінським селам» Тимофія Гавриліва. Трохи менше піпла відписалось на «До редакції і читачів» Юрка Прохаська. В хід пішли навіть судові залякування від анонімно-наївних юристочок. Під ніками кожна душа - суперменка.
Ці підкрісельні твори в ареалах перекладачів були б не настільки цікавими, якби не ще одна стаття Прохаська, в контексті якої зрозуміло, що 2-ві вищезгадані статті - лише симптоматичні прояви діяльності міфічної вовчанки, в колапсі якої опинились деякі мистецькі середовища України та особливо львівська їх сегрегація.
Мелодраматична сповідь Юрка Прохаська «Весняна Res Publica» так і не фінішувала трансагресією. Зашифроване в абстрактну форму покаяння обламалось останнім абзацом з ескапізмом в ілюзії якогось міфічного «публічного завдання». Підтримка такого заклику Прохаська свідчила б про те, що він не один і що хоч хтось хелпне йому нести той тягар.
Але підтримки не буде. Тому так розгортати текст 26 абзаців і так зарізати усе втечею назад, в теплі сімейні обійми - не так вже й складно та й занадто часто такі випадки відбуваються. В контексті клановості українських культурних кіл такі квазібунти майже завжди закінчуються безрезультатно.
Єдиним плюсом може бути лише те, що Прохасько принаймні рипнувся кудись по той бік, навіть у письмовому варіанті. Хоча ще більшим його мінусом є те, що він розвернувся за абзац до фінішу. З іншого боку, тепер він знає (усвідомлює) свої межі і принаймні не побоявся публічно (хоча й у зашифрованому варіанті) то виявити.
І це не інтуїція, як здається деяким коментаторкам, які завжди готові незамуленими оченятками альпійських корівок мукати на свого кумира. Як колись казав Шерлок Холмс: «Небезпечно позбавляти тьолок їх ілюзій. Це те ж, що забирати в тигриці її дитинча».
Це не інтуїція, час якої вже давно минув. Це вже зараз. Це тупик. Не десь за кілометр, а тут - перед носом. При уважному читанні тексту «Весняна Res Publica» його ключові слова можуть бігати в такому діапазоні: розгубленість, розчарування, ненадійність, компроміси, зужиті думки, скаліченість, голизна, жалюгідність, відчай, втрата сенсу, відчуття провини, страх, слабкість, розбитість, тривога, зрада, самообман.
Добиває увесь цей акваріум речення «замало було тих, які покладалися на здоровий глузд більше, ніж на хоровод панівних настроїв». Добиває і катафотить, що це щось більше, ніж депресія Прохаська, криза середнього віку, особисті проблеми чи море інших варіантів.
Який ж хоровод панівних настроїв в сучасній українській культурі, представником якої і є Юрко Прохасько (інакше взагалі для чого написаний його текст)?
Для цього багато бігати не треба. Про то писалось і пишеться мільйонами разів. Суцільний рекламний пазітів та соплі конформізму. Починаючи від лицемірного бажання горе-патріарха Андруховича померти за Україну на Майдані та повну слабкість його останніх творів. Транзитуючи через відсутність нормальної критики псевдо-шедеврів Матіос (напевне через її брата в СБУ та дружбу з Катериною Ющенко). Та продовжуючи перелік через самообманні інтерв'ю Вакарчука, в яких той пафосно говорить про складність та успіх альбому «Вночі», хоча саме цей альбом ще більше підкреслив його вторинність, як музиканта, та безсилля, як поета.
І якщо собі таке дозволяють так звані «центрові постаті» з кола панівних настроїв, то що тоді писати про інших звьозд літератури, музики, кіно, театру, перекладу ітеде, які також на видноті зі своїми талантами.
З останніх «шедеврів», варто лише згадати бездарний в квадраті переклад «Поштамту» Буковські мовою Ірини Калинець від Стронговського. Де в цьому випадку перекладацькі дуелі над таким перекладом, за який треба руки і ноги відривати? Чи та ж перевантажена щирим плагіатом на альбомі «The Sixth Turtle» група Далай Лама, яка ще більш щиріше вважає, що вона там щось експериментує з музикою? Переспівування Ніною Матвієнко репертуару ВіаГри на диску Хресної дороги для молоді - це ще неортодоксальніше, ніж Код да Вінчі.
Реального обговорення таких речей немає, зате є істерично-інфантильні месиджі мовою рекламного бізнесу, аби швидше впарити споживачам цю туфту. Усі хвалять один одного, бо так легше жити і не рипатись в середовищі плінтусних френдів.
Мистці і мисткині з хороводів панівних настроїв завжди протиставляють свою духовну чистоту так званому політичному бруду, хоча вони не менше від політиків заляпані у кумівство, клановість, дурість та маразм. Те, як роздаються будь-які мистецькі нагороди, багато пояснювати не треба. Кланова приналежність вирішує все + бабло + секс.
Самообман і самознищення - незаборонені Конституцією. Панівні настрої прогнозовано вперлись в пустоту. Фанатки можуть писати дисертації на тему « Тексти Юрка Прохаська - як дзеркало української інтелігенції».
Слухайте Die Prinzen «Küssen Verboten»