Мирний договір, який Польща уклала з РСФРР і УСРР 18 березня 1921року у місті Ризі, наново розітнув українські землі кордоном, став трагедією для багатьох українських сімей.
Ось що розповідає Марія Василівна Зимник (Жусь) про незвичайну долю своєї родини.
Із Поничева до Яблунця залізницею
"Мої дід Федір та бабуся Мотря Джусі мешкали у селі Поничів за 5 кілометрів від міста Володимира-Волинського.
Під час Першої світової війни вони з дітьми виїхали, як біженці, до Східної Волині, на Житомирщину. Залізницею приїхали до станції Яблунець, нині Ємільчинського району. Тут і зупинились.
Згодом дідусь Федір з двома дітьми Петром і Тетяною повернулись до Поничева спродувати господарство, а бабуся Мотря теж з двома дітьми: моїм батьком Василем та тіткою Параскою залишилися у Яблунці.
Розлука
Працювати найнялася до заможних господарів, яким радянська влада незабаром міцно прикріпить ярлик куркулів, Гаврила та Пелагії Носонів.
Пізніше бабуся вирушила на Волинь забрати решту сім'ї. Вона ще не знала, що її і дітей розділить державний кордон між СРСР і Польщею.
Дід на той час ще не збув господарство та й думав про те чи не краще залишитись в Поничеві.
"Їдь, мабуть, Мотре та забирай дітей додому", – казав дід. Проте новоутворений державний кордон, за яким залишились шестирічний Василько і дванадцятирічна Параска був закритий…
Федір Джусь з дітьми Петром і Тетяною залишились у Польщі
Лише в 30-х роках батькові вдалося отримати у Барашах, тоді районному центрі, "візу" до Польщі. Діда Федора на той час вже не було в живих, а бабуся Мотря плакала і все побивалася, що залишила своїх дітей самих.
Спасіння із "татарських" Усолус
У Гаврила Носона маленьким Джусям прийшлося несолодко, значно гірше як з матір'ю спочатку. Діти недоїдали, почали дуже хворіти: у Василька загноїлися ноги.
Спасіння прийшло з Усолус. Інший "куркуль" Махтей, котрий мешкав саме в Усолусах і своїх дітей не мав, вирішив забрати малих Джусів.
Назва села "Усолуси" бере початок ще від часів татаро-монгольської навали, оскільки у татарській мові "улус" означає "плем'я", а "ус" - "розум, хитрість". Неподалік розташовано інше село - Баскаки.
Отож, це було "розумне поселення", "хитре плем'я". До наших днів дійшла назва першої в селі вулиці – Хитровка.
Переважна більшість сільських жителів – темноволосі, хоча в довколишніх селах проживають світло-русяві нащадки древлян. А ті, які мають прізвище Бордюг – від татарського "бурдюк", є досить огрядними з виду. Справжні "бурдюки".
Згодом назва набула мелодійнішого забарвлення – Усолуси.
У Махтея було добре. Махтей помив, підстриг, зодягнув Параску і Василька, посадив до столу їсти разом із сім'єю.
Коли діти виросли, Махтей купив хатину, теличку, дав по 5 золотих монет, уділив все необхідне з реманенту для ведення господарства.
Оскільки власних дітей у Махтея не було, господар одружив свого племінника з племінницею дружини, які до того жили дуже бідно і зробив своїми спадкоємцями.
Махтеєві "скарби"
Однак щастя молодят тривало недовго. Почалося розкуркулення селян і новоспечених "куркулів" вислали до Сибіру.
Очевидці пригадують, як старого, вже немічного на той час Махтея, котрий мешкав якраз навпроти Усолусівської школи, чекісти тягнули чи то до брички, чи до "воронка". Дружину, бабу Махтеїху, комуно-комсомольці вигнали з хати, а міліція забрала її у "холодну" до Барашів, тодішнього райцентру, допитувати про заховане Махтеєве золото.
Коли Параска Жусь, саме так, загубивши"Д", записав прізвище напівграмотний секретар, принесла бабі їсти до Барашів, то її, у якості заручника, замість Махтеїхи посадили у "допр".
"Вона, бабо, сидітиме, доки не віддасте золота", - сказали будівники світлого майбутнього. Довелося Махтеїсі віддати частину заощаджень, а решту, яку приховала у печі – теж хтось підгледів і поцупив.
Могилу баби Махтеїхи, яка "зав'язувала пупи їхнім дітям", вдячні Жусі доглядають і донині.
Дід Назар – більшовик, зерно з мастилом і путівка на ВДНГ
Дід Назар, батько матері Марії Василівни, з роду Канюків був більшовиком. Мав коня і десятину землі. Часто кудись їздив підводою. Казав жінці, що – по хліб. Однак хліба не привозив, а часто до хати сходились якісь незнайомі люди. Закривали фіранки і говорили про те, що скоро настане такий час, коли жити всім буде добре.
І справді, час більшовиків настав. А от щодо кращого життя…
У голодні роки Василь Жусь під пильним наглядом міліціонера працював у Яблунці на МТС біля молотарки, яку зсередини щедро змащував мастилом. Увечері він обмітав молотарку віником і приносив додому суміш мастила і зерна. Це і рятувало сім'ю від голоду.
Згодом батька преміювали путівкою у Москву, на ВДНГ, але замість батька поїхав… голова колгоспу.
"Жінко і діти! Знайте мого убивцю!.."
Якось, під час війни, партизани, котрі вже добряче допекли селян своїми продреквізиціями, увірвалися до хати Жусів і вимагали меду та інших харчів. Коли ж батько відмовився давати, поставили його до стіни і хотіли розстріляти.
"Жінко і діти! Знайте, що мене убив Барановський. Він родом із Зелениці чи Дуги, а до війни приймав у Яблунці худобу на заготівельному". Барановський знітився і батько залишився живим.
Василь Жусь
Новорічна мобілізація і взяття Берліну
Під час визволення, у січні 1944-го, батька мобілізували. На відміну від більшості новомобілізованих, котрі беззбройні, у цивільному одязі загинули у перших же боях під Коростенем і Дубно, Василя Жуся лише поранили. Після лікування у житомирському шпиталі, дійшов до Берліну.
З жахом розповідав про те, як у Берліні червоноармійці вривалися у німецькі помешкання, мордували, ґвалтували і розстрілювали, мотивуючи це "помстою за вбитих гітлерівцями".
СРСР приніс колективізацію
Нині на Волині проживають дві двоюрідні сестри Марії Василівни. Волинські родичі, котрі після війни приїздили в Усолуси, були у розпачі – у них з приєднанням до СРСР, теж розпочалася колективізація. Минуло чимало років, доки знову відновили господарство, "розжилися".