Вони були щасливими зі своїми коханими. Мали багато мрій і планів. Та в одну мить війна, розв'язана Росією, зруйнувала все. Їхні чоловіки загинули, захищаючи Україну, а вони залишилися наодинці. І з кожним днем війни зростає кількість українців, які живуть з горем втрати.
Фотопроект «Наодинці» створено фотографинею Катериною Москалюк спільно з платформою пам'яті «Меморіал» за підтримки Warchive. У фотопроекті ми зібрали розповіді та світлини п'яти жінок з різних куточків України. Вони різного віку, професій, поглядів на життя, їх об'єднує одне велике горе для нас усіх.
Історію Єви Фіалки зі Львова розповідаємо спеціально для читачів ZAXID.NET. Побачити усі світлини фотопроtкту можна з 2 до 9 травня у ЦАДУ «Порохова Вежа» за адресою вул. Підвальна, 4. Офіційне відкриття – 2 травня о 18:00.
***
Єва Фіалка втратила чоловіка Дмитра 1 вересня 2022 року. Він загинув у бою за місто Бахмут Донецької області в складі Інтернаціонального легіону територіальної оборони. Захиснику було 39 років. У нього залишилися дружина і двоє дітей: донька народилася в 2016 році, син – у 2018-му.
«Дмитро з дитинства захоплювався футболом, був тренером молодіжних збірних – спочатку в Ізраїлі, потім в Україні. Перед війною його учні обіграли київське «Динамо» та вийшли у фінал – таке класне досягнення.
Напевно, на другий день повномасштабної війни Дмитро сказав, що піде боронити Україну. У військкоматі його не прийняли, оскільки не мав відповідних документів. Дмитро повернувся з Ізраїлю у 34 роки, і йому не потрібно було ставати на облік. У територіальну оборону була велика черга. Зрештою, йому порадили йти у «Правий сектор». Там його взяли, оскільки чоловік мав бойовий досвід.
Дмитро служив у армії Ізраїлю, брав участь у конфлікті в Південному Лівані. Він нічого не розказував, лише якісь смішні історії: як вони перелазили через паркан, щоб вийти до моря, як він їхав автостопом зустрічати Новий рік. Про нашу війну так само нічого він не говорив.
Про загибель Дмитра мені повідомив командир. Напередодні ми були з дітьми у його бабусі. Їй стало погано, викликали «швидку», ніч провели у лікарні. Я так стомилася, прийшла додому і подумала, що дуже хочу поїхати з чоловіком у відпустку. Три хвилини пройшло після цієї думки і мені подзвонили… Він загинув 1 вересня, у день, коли наша донька Ліна пішла у перший клас.
Пригадую, як ми на початку наших стосунків пішли з Дмитром у парк «Високий замок». Це був кінець березня, і почав падати мокрий сніг. Ми сиділи, пили вино і їли сир. Дмитро такий холерик був, у нього так все швидко було – швидко ходив, швидко говорив. Ходив переді мною і розказував, як ми будемо жити.
У мене все забите його речами – нічого не змогла викинути. Годинник, який йому купила, кепка, у племінниці лежить його арафатка, яку ще не встигла забрати. Ще маємо зроблені в тісті відбитки наших пальців – Дмитра, мої та сина з донькою.
Після звістки про загибель Дмитра я не знала, як дивитися в очі дітям, що їм казати. Мій емоційний стан – це суцільні гойдалки. Перший місяць я пила дуже солодкий чай та домовлялася про те, як повернути тіло Дмитра. Намагалася тримати баланс між сльозами та роботою. Досі постійно виринають спогади. Інколи дивуюся, що пам’ятаю стільки деталей. Коли прокидаюсь зранку, першу годину почуваю себе добре. Ближче до вечора біль інколи робиться нестерпним. Проте до всього звикаєш, і до болю – також.
Діти – молодці, тримаються. Ніби все гаразд, а потім в один момент їм стає дуже сумно. Днями Боря плакав дуже довго, запитував, чому наш тато загинув. У мене немає відповіді».