4 червня виповнилося 12 років, відколи Марвін Химейєр, зварювальник з Колорадо, прославився на весь світ. Для мільйонів фанатів Химейєр став героєм, який пішов в атаку проти свавілля корпорацій та знеособленої Системи. Його ім’я миттєво увійшло до західної поп-культури і стало десь між Доном Кіхотом та Бетменом. Українці, які за 25 років незалежності влаштували три революції, сприймають Химейєра за свого. А українські політики, свідомо чи ні, також намагаються за найменшої нагоди вилізти на бульдозера і піти в атаку проти світового зла.
Історія подвигу
Для початку пригадаймо, що ж сталося 4 червня 2004 року у маленькому містечку Гренбі, штат Колорадо. Все почалося у 2001-му, коли корпорація Mountain Park почала викуповувати земельні ділянки для розширення цементного заводу. Марвін Химейєр відмовився і ув'язався у виснажливу боротьбу з акулою капіталізму та місцевою адміністрацією. Зрештою завод почали будувати в обхід ділянки Химейєра, створивши для нього чималі труднощі.
Кінець кінцем йому урвався терпець. Розуміючи своє безнадійне становище, Химейєр обшив бульдозера бронею і 4 червня атакував будівлі заводу та офіси адміністрації Гренбі, а потім покінчив життя самогубством. Це – героїчна версія подій, що лягла в основу легенди про «війну Марвіна». Американська екзотика легко увійшла в резонанс з вібраціями української душі. Ще б пак – наша історія переповнена отакими Марвінами. Зі століття в століття вони повставали і повставали проти могутніх ворогів, поповнюючи пантеон героїчних покійників.
Донкіхотство стало головною моделлю політичної поведінки українця (за винятком, звісно ж, пристосуванства). Дмитро Донцов і його духовні наступники досі щиро ототожнюють себе з Доном Кіхотом, але і нещирі «системні» політики шукають собі бодай якогось вітряка. Бо найкращий спосіб зробити політичну кар’єру в Україні – видряпатись на бульдозера і проїхати хоч кілька метрів у напрямку світового зла. А потім можна просто віддатись натовпу, який, кліпаючи вологими очима, внесе героя до парламенту.
Згорів сарай, гори і хата
Проблема в тому, що штурм вітряків не має жодного стосунку до державного будівництва. І якщо до пустощів пристаркуватого ідальго можна ставитися з поблажливим замилуванням, то бульдозер в руках Химейєра має набагато гірші наслідки. «Війна Марвіна» закінчилася тим, що містечко з населенням 2200 осіб зазнало збитків на $7 млн (на той час – чималі гроші). Якби «герою» вдалося знищити ще й завод, місто втратило б основне джерело податкових вливань до бюджету. До речі, Химейєр планував зруйнувати ще й місцеву католицьку церкву, яка не мала жодного стосунку до земельної суперечки.
Можливо, Химейєр захищав священне для кожного американця право на власність від рейдерів? Знов-таки ні. Свого часу він придбав земельну ділянку за $42 тис., і завод запропонував йому гідну компенсацію. У відповідь Марвін заломив ціну у $250 тис., а потім – у цілий мільйон доларів. Тобто «герой» почав шантажувати і завод, і місто. Зрештою він таки продав свою майстерню іншій компанії, але витратив гроші на підготовку своєї помсти. Тож у сухому підсумку ми маємо не героїчний чин, а самовбивчу боротьбу за принципом «згорів сарай – гори і хата».
Приблизно так поводиться більшість українських політиків. Якщо чинна влада коїть «зраду», треба шукати бульдозера. Популісти лише закликають до цього, а щирі радикали готові кидати гранати під парламентом і погрожувати військовим переворотом. А про наслідки для держави всі вони думають не більше, ніж Химейєр – про економіку Гренбі чи Дон Кіхот – про об’єми змеленого борошна у Ламанчі. Тому опорою стабільності в Україні залишаються політики-пристосуванці, яким більше подобаються дорогі іномарки, а не броньовані бульдозери.
Історія хвороби
Саме ця безвідповідальність зводить нанівець усі героїчні потуги українського суспільства. Щойно наша земля народжує героя, його доводиться брати під нагляд СБУ, інакше він, керуючись абсолютно щирим патріотизмом, може рознести державу на друзки. Причина, звісно, не в тому, що в герої у нас ідуть слабкі на розум – навпаки, жертовність вабить передусім інтелектуалів. Проблема в тому, що модель Марвіна Химейєра не передбачає відповідальності за наслідки власного звитяжного чину.
Століття бездержавності деформували поведінку і найгірших, і найкращих українців. Перші навчилися віртуозно плазувати і пристосовуватись до будь-яких обставин, а другі – лупати скалу, не зважаючи ні на які обставини, навіть на загрозу обвалу. Причина проста – бездержавність ніколи не давала нашим героям змоги насолодитися плодами своєї праці. Відповідальність дістається разом з перемогою, а переможеним залишається або померти, або мріяти на еміграції. Якби Химейєр планував і далі жити у Гренбі, ніякого погрому не було б. Але якщо в твоїх планах – нагеройствувати і застрелитись, про наслідки можна не думати.
Українці лише зараз отримали таку-сяку змогу впливати на власну долю. Але нові патерни політичної поведінки ще не сформувалися. Горизонт планування наших звитяжців закінчується раніше, ніж настане їхня перемога – вони і досі підсвідомо готуються до поразки, після якої відповідальність за Україну нестимуть кляті воріженьки. Це стосується і вічних аутсайдерів політичного процесу, і значної частини старих політичних гравців, які можуть не бути героями, але залишаються українцями.
Тож українське суспільство сьогодні перебуває в дуже дивному перехідному стані. Ніби Химейєра зупинили, витягли з бульдозера і призначили міським головою Гренбі – і тепер він, ошелешений, мусить переглянути всю свою життєву стратегію. Так і українці, які з молоком матері всотали приклад, як треба вмирати за Україну, тепер мусять жити заради неї. До цієї думки доведеться звикати, бо іншого виходу у нас просто нема.