Цьогорічний Каннський фестиваль багатий на байопіки. «Особливий погляд» відкрився фільмом Матьє Амальріка «Барбара», який присвячений видатній французькій співачці та актрисі Барбарі. А в основному конкурси показали картину Мішеля Хазанавічуса «Розгніваній» (за попередніми даними у прокати вона має називатись «Молодий Годар») про кохання режисера Жана-Люка Годара та письменниці Анн Вяземскі.
Обидва фільми не лише розповідають про культових для французької, та й світової, культури, осіб, а і є насамперед кіно про кіно.
Фільм з секретом
Амальрік зняв фільм про те, як знімається фільм про Барбару. Актриса, що має зіграти її роль (Жанна Балібар) готується, переглядаючи численні записи інтерв’ю та концертів, знімається, переживає бурхливий роман...
Часом важко провести межу між нею та її героїнею. Режисер намагається розмежувати актрису та її персонаж, обробляючи зображення та стилізуючи його під старе кіно. Але він же і заплутує глядача, наприклад, ставлячи поряд у кадрі бобінний магнітофон та сучасний ноутбук.
Матьє Амальрік
У Амальріка, який є і сам без перебільшення видатним актором, виходить не так дослідження творчості та життя Барбари, як дослідження самої природи акторської гри, існування на сцені та поза нею. У підсумку виходить така собі кінематографічна коробочка із секретом: відкриваєш, а там ще одна схованка, а за нею - подвійне дно.
Годар гнівається
- Ми будемо знімати кіно без сценаріїв, без акторів...
- І без глядачів?
Такий діалог звучить в новому фільмі Мішеля Хазанавічуса про Годара та його роман із Анн Вяземскі.
Свого часу Мішель Хазанавічус здобув всесвітню славу та «Оскар» завдяки стилізації німого кіно «Артист», милій та вишуканій штучці.
З Годаром вийшло складніше. Почати хоча б з того, що фільму пророчили стати найбільшим провалом у конкурсі. Не вийшло. Навіть якщо журі залишить картину «Розгніваний» без нагород, провалу все одно не буде: фільм сподобався і публіці, і критикам.
Луї Гаррель
Головну роль зіграв Луї Гаррель, дитина «нової хвилі» в прямому сенсі цього слова: його батько, режисер Філіпп Гаррель, своїм натхненником та вчителем завжди вважав саме Годара.
«Спочатку мені було страшно братися за цю роль, адже Годар - ікона цього часу, ікона французького кіно. Проте коли я прочитав сценарій, я зрозумів, що Мішель запропонував гру на тему Годара», - розповів Луї.
Фільм справді є насамперед кіноманською грою, міксом жанрів. Стилізатор та кіноман Хазанавічус знімає не так байопік, як фантазії на теми «нової хвилі», на теми революції 1968 року (саме тоді відбувається дія картини, обмежена кількома місяцями). І, треба сказати, його погляд на ці події є іронічним. Для нього Годар, звичайно, ікона, але це зовсім не значить, що він не може бути об’єктом для жартів.
Мішель Хазанавічус з виконавицею ролі Анн Вяземскі Стесі Мартін
Особливістю цього фільму є те, що більшість акторів мали змогу поспілкуватись зі своїми героями. Годар, звичайно, знову не пішов на контакт (як і у випадку з фільмом Аньєс Варда). Проте сприймати персонажів фільму як реальних, досі живих людей, не варто. Вони є учасниками карколомної гри на тему кіно, кохання та революції.
Для «дитини “нової хвилі"» Луї Гарреля роль Годара на піку слави є однією з найкращих у кар'єрі. Можна вважати, що з'явився претендент на «Золоту пальмову гілку» за найкращу чоловічу роль. Крім того, враховуючи те, що Годар вперто ігнорує Каннський фестиваль, таким чином можна відзначити одним махом і «анфан террібль» французького кіно.
Текст та фото: Катерина Сліпченко, Канни