«Скарбничка історій»

«Скарбничка історій» – це захоплива пригодницька повість, а ще – чудовий посібник з написання не менш захопливих історій з практичними порадами і завданнями. Це поєдналося в одній книжці відомого українського письменника Володимира Аренєва, який і розкриває власні творчі секрети початківцям.

Разом із Урсулою та її незвичайним другом можна не лише поринути у небезпечні пригоди, а й дізнатись, як працює сюжет, як вигадати персонажа і як щодня знаходити час на творчість. Все це письменник розповідає легко, з гумором та яскравими прикладами з власного досвіду, нагадуючи, що творчість – це не лише кропітка праця, а й справжнє задоволення. Додають книзі цкавості й ілюстрації Олександра та Наталії Ком‘яхових.

Пропонуємо уривок з книги, яка як раз готується до друку у «Видавництві Старого Лева».

***

Урсула чує голоси

Правду сказати, Урсула навіть не уявляла, скільки в бабусі друзів та учнів. А якби уявляла, певно, ще більше переживала б стосовно власного дарунка: чи ж інші його не затьмарять?

Перші підозри з’явилися, коли Урсула з батьками приїхала до заміського будиночка, в якому жила бабуся, – і виявилося, що там, у вітальні, сидить за старовинним дубовим столом сила-силенна народу.

Тобто Урсула, звісно, знала, що її бабуся – відома поетка, сценаристка і перекладачка; що вона володіє дев’ятьма мовами, багато подорожувала, кілька років жила за кордоном, а з подорожей завжди привозила різні артефакти, сувеніри та трофеї.

Але якою б видатною не була твоя бабуся чи твої батьки, всі їхні здобутки й звитяги видаються тобі буденними, звичними. Адже так було завжди, іншими ти своїх близьких і не пам’ятаєш.

А тут – серед численних гостей із різних країн – Урсула усвідомила собі це все й аж знітилася. Скарбничка здалася їй простенькою й не вартою бабусиної уваги, просто дріб’язковою.

Втім – попри розкішну колекцію артефактів, які кілька разів намагався придбати Британський музей, – кожному дарункові бабуся раділа абсолютно щиро. Вона тут-таки вдягла строкату безрукавку, що її власноруч зв’язала пані Мойра, з допомогою близнюків Костянтина і Мефодія повісила на стіну портрет, який надіслав давній приятель, африканський патріарх фон Бафута-молодший, а китайські ліхтарики, що їх привіз синьйор Поло, повісила на ялинку.

Побачивши ж Урсулину скарбничку, бабуся сплеснула руками й обійняла онуку міцно-міцно.

– Це так мило з твого боку, люба моя! – сказала бабуся.

Вона поставила скарбничку на полицю зі своїми нагородами, на чільне місце. І всім, хто згодом приходив, казала: «От, подивіться, що подарувала мені Урсула!».

Усі дивилися й дивувалися.

Вночі Урсула дочекалася, поки гості та бабуся заснуть, і пішла до бібліотеки. Завтра вона з батьками вирушала на канікули у гори – але не думки про майбутню подорож заважали Урсулі спати.

Так уже сталося, що, даруючи скарбничку, Урсула не попередила бабусю про обіцянку, яку дала панові у смарагдовому плащі. Зрештою, це було би не дуже ґречно: якщо приносиш людині подарунок, значить, вона може робити із ним що завгодно. Інакше – хіба це подарунок?

З іншого боку – чи можна наражати бабусю на небезпеку порушити слово, хай би навіть його давала не вона сама, а Урсула?

З цієї складної етичної ситуації Урсула бачила лише один вихід. Щоправда, вона трохи вагалася. Її обережність та чемність радили не поспішати і як слід обміркувати все ще раз. Її цікавість вимагала негайно діяти.

Чи треба казати, хто переміг?

І от – Урсула зняла скарбничку з полиці, присіла біля вікна й, приклавши до вуха, легенько потрусила. Ясна річ, вона нічого не почула – як і попередні тринадцять разів, коли вона (ще вдома) трусила скарбничку, простукувала її ззовні й навіть обережно опускала у воду. Більше того, оскільки скарбничка дуже переконливо імітувала книжку, Урсула переписала назву з корінця й спробувала заґуґлити. Щоразу смартфон підвисав, один раз перезавантажився, а потім самотужки запустив дивну старезну гру під назвою «Принц Персії» і тут-таки розрядився в нуль. Урсула поставила його заряджатися і зробила очевидний висновок: є тільки один доступний спосіб дізнатися, що саме у скарбничці.

А дізнатися тепер вона мусила: якщо щось настільки старанно намагаються приховати, значить, воно або цінне, або небезпечне. Логічно ж, правда?

От тільки вдома часу в неї не лишалося: повернулися батьки і треба було вирушати в гості до бабусі. Тепер в Урсули був останній шанс знешкодити власний подарунок. Чи принаймні задовольнити свою цікавість.

Вона делікатно підважила пальцем масивну розпливчасту печатку і спробувала її відколупнути.

Печатка – як Урсула й передбачала – не піддалася. Навряд чи це було пов’язано із візерунком, прорізаним на ній: якісь концентричні кола, щось на кшталт зірки, а ще літери чи то грецького, чи то шумерського алфавіту і малюнок пташки.

Та жоден візерунок – навіть позначений пташкою – не працює так надійно, як клей. А те, що приклеєно, можна й відділити.

На щастя, в бабусиній бібліотеці поряд із гербаріями, бумерангом, бойовими масками та колекцією використаних квитків на концерти «Блек саббат» висів старовинний кинджал. Його подарував бабусі один актор, коли та була у Новій Зеландії. Актор той дуже боявся павуків, а бабуся – анітрохи, тож одного дня вона врятувала пана Мартіна від двох птахоїдів (а переляканих птахоїдів – від нього). Павуки бабусі нічим не віддячили, а от пан актор звідкись добув цей кинджал.

Тепер Урсула зняла кинджал, витягла з піхов і взялася обережно зрізати печатку.

На мить Урсулі здалося, що руни на лезі ледь помітно спалахнули, а потім печатка тріснула й розвалилася на три великі фрагменти. Урсула завбачливо поклала їх до кишені, щоб не загубити.

Під печаткою була вузька чорна риска. Урсула навіть здивувалася: крізь таку не кожну монетку проштовхнеш. Вона ще раз потрусила скарбничку, потім навіщось принюхалася. Їй здалося, що зсередини ледь відчутно тягне кухнею. Точніше – підгорілими млинцями.

Урсула вирішила, що пан у смарагдовому плащі просто пожартував з неї. Він напевно знав, як складно втриматися від того, щоб не зазирнути туди, куди тебе попросили не зазирати.

Тепер лишалося тільки приклеїти печатку назад, повернути скарбничку на полицю і йти спати. Завтра їй із батьками треба було рано їхати до аеропорту, а в літаках Урсулі геть не спалося, і потім вона цілий день ходила похмура.

Вона підвелася, повісила кинджал між бумерангом та скам’янілим черепом велетенського лінивця. І тоді побачила, як зі скарбнички витікає дим.

Кілька секунд Урсула розгублено дивилася на нього – а дим тим часом ставав дедалі густішим, із чорного перетворився вже на червоний і запах мав такий, наче хтось поклав на пательню старого черевика.

Щоб не турбувати сон бабусі та батьків, Урсула крадькома гайнула на кухню за рушником, обмотала ним скарбничку і винесла у двір. А там – витрусила з рушника просто у найбільшу кучугуру.

Кучугура зашипіла, з ями, яку пропалила в ньому скарбничка, сипонуло бурштиновими іскрами.

Урсула подумки втішила себе тим, що рано чи пізно хендмейдівський набір закладок і настільна лампа у формі яструба виринуть із безвісті – і це хоч трош­ки зменшить бабусине розчарування.

Обережність та чемність зловтішно нагадали їй про те, що вони ж попереджали.

А цікавість запропонувала хоч подивитись, що там зі скарбничкою. Зрештою, може, вона відкрилася? І щось же там, усередині, мало призвести до таких дешевих спецефектів...

Ще в Урсули було погане передчуття, але його го­лос пролунав якось невиразно.

Бо саме в цей момент чийсь інший голос сказав:

– Що тут взагалі коїться?!

Мiж харизматичним неуком та похмурим профi, або Створюємо цiкавого персонажа

Існує безліч способів створити цікавого персонажа. Всі вони по-своєму вдалі. Але деякі надто громіздкі, з ними краще пра­цювати, коли осягнеш ази.

Тож почнемо з азів.

Зосередимося на трьох основних ха­рактеристиках.

1. Зовнішність і взаємини з іншими

У кожній з характеристик ми можемо назвати два полюси, дві крайнощі. У цьо­му випадку: вкрай привабливий чи вкрай бридкий. Першим захоплюються буквально всі, від другого – втікають.

Звісно ж, між цими полюсами є чимало варіацій, наприклад:

• персонаж правабливий, але з однією огидною рисою (красунчик, що любить длубатися пальцем в носі);

• персонаж абсолютно сірий і посередній (з цих виходять розвідники й іншопланетні хижаки, які маскуються під людей і на них же полюють);

• потворний, але з добрим серцем (добрий троль на ім'я Шрек).

Зауваж: тут ідеться не тільки про зов­нішність персонажа, а й про те, як він по­водиться з іншими. Хтось може бути ха­ризматичним, але користуватися цим і маніпулювати іншими. Хтось – зі спо­твореним тілом, однак вкрай емпатичний і глибоко переживатиме страждання інших як свої.

2. Активність

Знову дві крайнощі: пасивний чи актив­ний. Лінько, який воліє з ранку до ночі не вставати з дивана, чи вічний блукалець, не­втомний активіст.

Звісно ж, і тут усе не обмежується тіль­ки двома полюсами. Наприклад, це може бути:

• слимак-перевертень, який щоночі перетворюється на гепарда і полює на кроли­ків, що вдень погризли його улюблене листячко;

• славнозвісний детектив з Бейкер-стріт, який то буває нестримним, то немов запа­дає в летаргію й тільки читає газети та ін­коли грає на скрипці;

• стара досвідчена акула, яка охоче по­лювала б і далі без перепочинку, та просто мусить уповільнитися, бо роки вже не ті, а ще – застудилася у Мальстрьомі і відто­ді страждає від ревматизму.

Зауваж: як і зовнішність, активність чи пасивність самі по собі – не пози­тивні і не негативні ознаки. Наприклад, хтось може не вставати з інвалідного віз­ка, натомість мати гострий розум, писа­ти книжки, робити наукові відкриття, як Стівен Гокінґ. А хтось буде вічним зло­дюжкою-блукальцем, що постійно шукає можливості нажитися на інших і надовго ніде не залишається, бо його можуть упій-мати…

3. Компетентність

Щоб чогось досягти, недостатньо лише палко цього бажати. Навіть намагатися зро­бити це «щось» – недостатньо, якщо не ма­єш умінь та навичок і не прагнеш їх здо­бувати.

Хай як сильно я хотітиму грати на скрип­ці, мені все ж доведеться витратити чима­ло часу на навчання – і почати з нотної грамоти. І так, зрештою, з будь-якою про­фесією.

Два полюси тут: невіглас та геній. Один не здатен ні на що, другий робить це заввиграшки. (В обох випадках це, ймовірно, наслідок їхнього минулого – отже, тут ми одразу й отримуємо матеріал для поглиблення характерів. Наступне питання, яке можна собі поставити: чому персонаж став саме таким, яка подія з минулого призве­ла до цього?)

Звісно, і тут варіантів між двома полюса­ми може бути чимало. Наприклад, новачок, який тільки осягає основи фаху, і свою не­обізнаність компенсує старанністю. Чи бу­валий у бувальцях воїн, який уже втрачає форму, бо склероз, артрит та інші біди по­ступово позбавляють його можливості бу­ти ідеально вправним.

Цих трьох параметрів – зовнішності, активності, компетентності – для почат­ку нам цілком вистачить. Адже ми поєд­нуємо їх в одному персонажі, і кожен з па­раметрів можемо «виставити» в діапазоні між двома крайніми точками. Іншими сло­вами, у нас незчисленна кількість варіацій, і те, яку саме оберемо, залежить винятково від нас самих.

Тобто в нас може бути дуже привабли­вий, дуже активний, але некомпетентний персонаж (жах для оточуючих!). Може бу­ти неприємний і неактивний, але надзви­чайно професійний (усі шукатимуть його допомоги, намагаючись не помічати нега­тивних рис).

Для того щоб повправлятися і побачи­ти, як це працює, спробуй створити кілька різних варіантів. Не забувай про вік, стать, досвід та інші характеристики своїх пер­сонажів.

І зауваж: у кожному персонажі вже за­кладено зерна конфлікту. Закладено те, що ми можемо використати, аби історія про нього була захопливою вже з перших сто­рінок.

Просто ми мусимо про це поміркува­ти доти, як, власне, її оповідати. Так само, вирушаючи в похід, ми спершу вивчаємо карту, збираємо із собою мінімальне споря­дження, а вже тоді виходимо за поріг. Так нам буде легше розібратися, що там, за по­рогом, коїться.

Або принаймні ми у це віримо, ступаю­чи перший крок.