Вінсент приїхав до України вперше. Він мало знає про нашу країну, але бажає допомогти українцям вигнати зі своєї землі російських окупантів. Дізнавшись про потреби ЗСУ, він привіз все необхідне і передав волонтерам, які їхали до військових. Сам зупинився у Львові, щоб знайомство з Україною розпочати з одного з найславетніших її туристичних центрів. У Львові йому сподобалося. Місто цікаве, має багато спільного з іншими європейськими містами. Він навіть запланував приїхати сюди знову, але в мирний час.
Найбільше ж Вінсента вразила церемонія прощання зі загиблими Героями. Цього дня місто проводжало аж чотирьох Захисників. Вінсент бачив людей, які зібралися біля Гарнізонного храму, а потім – біля Ратуші, на центральній площі міста, щоб провести Героїв у останню путь. Він впізнав мера, який стояв поруч із чиновниками, пліч-о-пліч з львів’янами та гостями міста. Сурмач грав сумну мелодію, яка відлунювалася в закутках площі Ринок, зачіпала найпотаємніші струни в серцях присутніх. Врешті, автобуси рушили до Личаківського цвинтаря, а люди розходилися, бо життя триває.
Вражений побаченим, Вінсент несміливо покрокував бруківкою. Ноги підкошувалися, у голові паморочилося, ком у горлі заважав дихати. На очі накочувалися сльози, світ довкола немов зупинився. Десь тоді до нього і підлетіли спритні підлітки. Вони в’язали на його руки стрічки в кольорах українського прапора, були настирливими і впертими. На прохання залишити його у спокої – не реагували! Кричали щось про армію, підтримку і благодійність. У цей момент не було сенсу щось їм казати про своє перебування на стороні Добра, про допомогу Україні та її Збройним силам. Підлітки хотіли, щоб наївний та забезпечений, у їхньому сприйнятті, іноземець, допоміг і їм. Йому ж неважко! Невже у нього немає грошей?
…
Насправді Вінсента не існує і ця історія змодельована. Хоча в дійсності спритні львівські (?) підлітки уже в багатьох туристів видурили в такий спосіб гроші. Причому немалі і на рівному місці.
Зрештою, не лише в туристів. От, приміром, в українського військовика, який приїхав до Львова на ротацію чи відпочинок, теж видурили. Можливо, вони дістали декількох вчорашніх мешканців Маріуполя чи Мелітополя, що знайшли у Львові спокій та безпеку. Може, і не декількох. Далеко не декількох. Також і з родичів загиблого Захисника України, які приїхали до Львова на прощання, взяли «патріотичний податок».
Очевидно, цій «благодійній» організації не так важливо, хто саме жертвує і що ця людина пережила. Їм головне позбутися стрічки і розжитися купюрою. Що більшого номіналу купюра, то краще. Особливо, якщо зелена.
Такі реалії сьогодення. Маємо ще одну важливу складову, яка в ці дні безпосередньо впливає на формування обличчя Львова.
У дні, коли на площі Ринок відбувається церемонія прощання з полеглими Героями, синьо-жовті стрічки продають просто під українськими стягами. Державні прапори встановлені в цей момент по периметру головної площі Львова, вони з чорною траурною стрічкою. Їх значно менше, ніж проданих за цей день синьо-жовтих стрічок. Проте вони куди важливіші.
Якщо в якийсь день церемонія прощання не відбувається, над Ратушею все одно майорить національний стяг. Вулицями та площами Львова ходять люди, які мають значки з українським прапором на одязі чи наплічниках, а в когось такі є і на авто. У Гарнізонному храмі можна побачити прапор, який солдати привезли зі зони бойових дій, а ще – прямо в цю мить за синьо-жовтий прапор йдуть бої на окупованих територіях України.
Наскільки перераховане узгоджується із цинічним «впарюванням» синьо-жовтих стрічок, яке відбувається над бруківкою площі Ринок у Львові? Чи піднімуть бойовий дух стрічки в кольорах національного прапора, які не вдалося втюхати наївним туристам, а відтак вони лежать під ногами перехожих у центральній частині Львова? Чи додадуть патріотизму та любові до України? Точно не продавцям цих стрічок!
Осмислити те, про що не думають
Гордість та захоплення викликає підняття українського прапора чи встановлення його над відвойованими в російських загарбників територіями. Біль та смуток породжують кадри зі закривавленими українськими прапорами чи види розірваних і продірявлених ворожими кулями національних стягів. Це сильні та емоційні сцени, які залишаються з нами на все життя, але дають чітке розуміння ціни, яку українці платять за можливість бути собою. «Стрічково-прапорний терор» перехожих у Львові нічого спільного з перерахованим вище не має.
Дії цих підлітків – шлях до знецінення та десакралізації національного символу. Вони намагаються виїхати на моді на українське, зіграти на симпатії до України і бажанні підтримати нашу державу. Проте це дорога в один бік. Зустріч із цими надресированими дітлахами викликає не найприємніші враження. У голові після такого відкладається єдина думка – що національний прапор є символом торгів та комерції. Неначе це просто тканина, яку можна комусь почепити і взяти за це гроші.
У цій історії мінімум позитиву, але багато шкоди. Вона негативним концентратом відкладається у свідомості гостей міста і може вигулькнути в найбільш несподіваних контекстах.
Синьо-жовті долари
Ці підлітки посміхаються, жартують та йдуть до людей. Вони не ховаються в кукурудзі, але все одно становлять загрозу для міста. Не тому, що їхні посмішки нещирі і є інструментом досягнення конкретного фінансового результату. Радше тому, що тут інтереси Львова, гонорового та відкритого, відступають перед конкретною фінансовою вигодою групки людей. Це виглядає дуже дешево і навіть ганебно! Тому це тест для міста! Хто переможе? Місто літератури та світової спадщини ЮНЕСКО, організоване та свідоме громадянське суспільство, небайдужі, які керуються конкретними принципами, чи все ж «какая разніца» локального розливу.
Ніхто не змушує реагувати на цю проблему. Можна все залишити так, як є – продовжувати вдавати, що все добре. Проте за останнього сценарію не надто пасує ходити у вишиванках та казати, що ми національно свідоме суспільство, яке захищає свої принципи і дбає про цінності. Синьо-жовто стрічка під ногами чи вирвані з гаманця іноземця долари за неї – це зовсім не про принципи.