Близько шостої вечора я приходжу до ресторану «Ратуші», аби підготувати аудиторію до чергової лекції у межах просвітницького проекту «Єврейські дні у Ратуші». На подив організаторів та партнерів, ця серія освітніх заходів виявилася дуже популярною серед львів’ян і туристів. Тож, окрім перевірки мікрофонів, кондиціонера та проектора, потрібно було потурбуватися і про те, щоб місця вистачило на всіх – кожну лекцію відвідує 70-100 людей. Саме в момент, коли розставляю стільці, на кілька хвилин заходить мій друг Ярослав – дещо коротко обговорити. Оглядає залу і щиро дивується, чому вона така велика: «Невже на ці ваші єврейські штучки приходить так багато людей?» Так, відповідаю. Ярослав не розуміє, «нащо роздувати цю тему». І повторює фразу, відповідати на яку мені доводилося уже багато-багато-багато разів: «Та скільки там тих євреїв!»
...Ярослав не знає, що насправді історія євреїв у Львові й історія Львова – речі нероздільні. Я і сам про це не знав ще рік тому, допоки мене не запросили попрацювати над промоцією цього проекту. Я не знав, приміром, що до Другої світової війни понад 33% громадян міста становили євреї. Вони були містотворчою спільнотою, тими, хто творив обличчя Львова. Незважаючи на популярний серед туристів «єврейський квартал», насправді єврейська громада мешкала всюди. До початку війни тут працювали єврейські бізнеси, чувся на вулицях їдиш, вирувало справді багатоманітне життя.
Також Ярослав не знає, що духовне життя єврейської громади вміщалося не лише на кількох квадратних метрах відомої на цілу Європу синагоги «Золота Роза». Як і я, мій друг ніколи не чув про те, що у Львові ще якихось 70 років тому діяло кілька десятків синагог різного спрямування. Де вони зараз?
Зрештою, де всі ті 33% громадян міста, які творили і наповнювали його власними неповторними сенсами? Їх більше немає. Їх, як не складно здогадатися, забрав Голокост. Ні я, ні Ярослав, ні переважна більшість нас із вами не знаємо, що у цьому сьогодні відкритому до світу Львові діяв величезний концентраційний табір. Перейшовши через який, замовкли понад 300 000 голосів. Важливо також наголосити, що про цей Янівський табір смерті набагато частіше чомусь говорять провідні західні дослідники, ніж провідні українські.
А що ми знаємо? Десь колись чули про Краківський ринок, майже повністю збудований на місці найстарішого єврейського цвинтаря. Тут у всьому символізм. Нацисти розпочали знищення єврейських поховань, а радянці доруйнували остаточно. Одні використовували надгробні плити – мацеви – для мощення вулиць, другі клали їх в основу пам’ятників радянським небожителям. Знищили, побудували ринок і думали, що витруть назавжди з пам’яті історію єврейської присутності у Львові.
Коли сьогодні випадково завести розмову про перенесення ринку і створення меморіального простору на місці, де мала би бути гідно вшанована пам’ять похованих там львів’ян, зіткнешся з непробивним муром. Цей мур вибудуваний з неосвіченості та невігластва. І ще з повної відсутності емпатії. Люди, що звикли торгувати м’ясом і секонд-гендом «на Краківському», наче глухнуть, почувши цю тему. Важливий факт: нещодавно просто посеред ринку (читай – просто посеред єврейського цвинтаря) відкрили християнську капличку. Ось так наразі.
Чому так? Звідки з’являється оте «скільки там тих євреїв!»? Що дозволяє нам будувати сакральні споруди однієї релігійної спільноти на місці, де поховано представників іншої? Чому у нашій свідомості єврей – це досі негативний персонаж вертепу чи герой анекдотів? Чому не сусід? Чому майже 10 років у місті успішно працює «жидівська кнайпа», яка паразитує на грубих стереотипах про цю спільноту і попри критику звідусіль не поступається ані на йоту своїми ксенофобськими «винаходами»?
Відповідь проста – незнання. Незнання й неосвіченість, а ще варто додати – небажання знати.
Ми мовчали і не хотіли знати про це за радянських часів. Ми обмежилися монументом на проспекті Чорновола в 90-х, встановленим, до речі, за ініціативою самих євреїв. Потім нам взагалі було не до того – ми активно формували образ «українського міста Львова», проводячи смолоскипні марші й похапцем встановлюючи бронзового Бандеру.
«Єврейські дні у Ратуші» відбуваються уже вдруге. Лектори й лекторки з цілого світу розповідають усім охочим про різні речі – від образу єврея у міжвоєнній львівській літературі до кривавих погромів у липні 1941-го. Ці лекції викликають гарячі дискусії. І не так важить, які думки там лунають, як те, що на цю тему говорять. Відкрито і вголос. Хоча варто зазначити, що академічна історична спільнота Львова традиційно ігнорує зустрічі з найкращими своїми колегами. І в цьому багатоголоссі однозначно бракує їхньої позиції, яку вони так наполегливо пропагують для «внутрішнього» вжитку в україномовних публікаціях.
А вже 4 вересня у Львові відкриють меморіальний громадський простір, що матиме назву «Простір Синагог». У межах цього проекту львів’янам та відвідувачам наново покажуть символи страшного злочину проти людяності – залишки зруйнованих у часи Голокосту синагоги «Золота Роза» та єврейського Будинку навчання. Це теж – промовляння. І теж – нагадування. Нагадування про те, до чого веде розмежування на «польську історію Львова», його «українську історію» чи «історію тутешніх євреїв». У нас є спільна історія, спільна спадщина і спільна за все це відповідальність. Бо зріле суспільство не тільки гордиться чудовою архітектурою та цікавою історією, але й не боїться взяти на себе відповідальність за ганебні та криваві сторінки свого минулого.
Замовчування і забуття – це різновид брехні. А на брехні, як відомо, далеко не заїдеш. Тож закликаю нарешті говорити правдиво й відкрито. Почати ніколи не пізно. Ми з Ярославом тепер це знаємо.