Україна стане повноправним членом європейської родини, а путінському режиму в Росії залишилося жити від одного до трьох років залежно від вправності кремлівського керівництва й жорсткості санкцій Заходу. Такий основний месидж вдалося почути на 24-му Економічному Форумі у Криниці, що традиційно відбувається на початку вересня.
«Стурбована» Україна
Українська тема цьогоріч була, звісно, провідною. Навіть попри те, що до Криниці не приїхав жоден (!) український урядовець чи навіть чинний народний депутат. Серед української делегації були помітні лише «колишні», тобто люди, що вже покинули «велику політику», наприклад екс-радник екс-президента Віктора Януковича Андрій Єрмолаєв чи екс-депутат від соціалістів Віталій Шибко.
Така «представницька» делегація теж була своєрідним месиджом України Заходу – мовляв, рятуйте нас, але без нас, а ми займемося серйознішими внутрішніми справами. Водночас це давало зайвий аргументом у суперечці з тими обуреними «європейською бездіяльністю» українцями, котрих хлібом не годуй, а дай влаштувати акцію на зразок Danke, Frau Ribbentrop («Дякуємо, пані Ріббентроп»).
Розмови про «пакт Меркель-Путін» точаться в українському інформаційному просторі понині. «Чи є підстави для такий спекуляцій?», – запитую в керівника проектів німецького фонду Genshagen Стефана Батоса – знаного українофіла.
- Ні найменших, – запевняє він, – інша справа, що Німеччина виявилася неготовою до вирішення таких ситуацій, до яких нині довела російська агресія. Ми хотіли залучати Росію до своїх проектів, європеїзувати її. Ми навіть сприймали Росію як партнера для вироблення спільних архітектур глобальної безпеки. Але ця політика тепер безглузда. А альтернативного плану в Німеччини не виявилося. Бо досі ніхто не може повірити, що це справді відбувається у ХХІ столітті. Усі в шоці.
- Тобто Німеччина так і буде «шоковано» споглядати, як Росія окупує сусідню суверенну європейську державу?
- Ні, Берлін, можу вас запевнити, сповнений рішучості припинити ту військову ескалацію, яку влаштувала Росія. І я вам точно скажу, що німецький уряд чітко усвідомлює, про що йдеться в цьому конфлікті. Йдеться не лише про Україну й Росію, йдеться про новий порядок в Європі в ХХІ столітті.
- Тобто Берлін розуміє, що це, зокрема, і його війна, тож воювати рано чи пізно доведеться?
- З одного боку, розуміє, але я можу сказати цілком впевнено, що ніхто в Берліні не готовий через Україну піти війною на Росії.
- Але Україні йдеться не так про військове втручання Заходу, як про постачання новітньої зброї.
- Постачання зброї – це вже певним чином військове втручання. А досі Берлін намагався відмежуватися від будь-якого акцентування своєї причетності до військового виміру конфлікту. Це зовсім не значить, що Німеччина покине Україну сам на сам зі своїми проблемами. Пані Меркель стверджує: «У конфлікту на сході України є лише мирне вирішення, а не військове». Практично це значить, що Європа обмежиться політичним, економічним і культурним тиском на Путіна.
- Але Захід чинить такий тиск на Росію вже півроку – і без жодного результату.
- Так, і я переконаний, що Путін поставив собі за мету військовими засобами поставити Україну на коліна. І в короткотерміновій перспективі Захід навряд чи зможе йому ефективно протидіяти. Наше завдання, тобто завдання Європи, Європейської Унії, зробити все, щоб Путін заплатив за свої дії максимально високу ціну. І в довготерміновій перспективі Росія програє протистояння з Україною й Заходом. Водночас актуальна криза – це шанс для Європи щодо створення нової політики безпеки. Зокрема вона полягає у потребі розширювати ЄУ. Треба пам’ятати, що Україна – частина Європи.
Чекаючи на падіння Кремля
Отже, Україні доведеться чекати, допоки розвалиться агресивний режим Володимира Путіна. Але скільки?
«Економічні закони невблаганні, – запевняє мене російський політолог Ігор Чубайс (старший брат відомого олігарха Анатолія Чубайса). – Ми вже бачимо стагнацію російської господарки, з наступного року почнеться рецесія, далі – дефіцит бюджету, соціальні проблеми… Якщо санкції Заходу посилюватимуться, то пришвидшиться й падіння. Але і без штрафних заходів я відвожу режиму Путіна існування максимум до 2017 року».
Тобто ще принаймні рік (розмова відбувалася до запровадження чергового пакету санкцій 12 вересня) Кремль може тероризувати Україну. Чи залишиться ще щось від неї, якщо російський президент погрожує за два тижні захопити Київ?
«Європа твердо відстоюватиме територіальну цілісність України й непорушність її кордонів», – запевнив мене знайомий з Лювенського університету (Бельгія), котрий віддавна працює радником Єврокомісії з питань Східної Європи. Втім у режимі off-the-record відверто промовив: «Але поміркуйте тверезо: навіщо вам той Донбас. Без нього і вам буде краще, і нам, і самому Донбасу. Без нього ви зможете збудувати ефективну, демократичну європейську державу». І складно йому щось заперечити, хіба що:
- А ви впевнені, що путінська інвазія зупиниться на межі Луганської та Донецької областей?
- Ні, не впевнений, але спробувати можна.
- А якщо російські війська підуть далі, чи можна сподіватися вже на масштабну військову допомогу Заходу?
- Навряд чи…
Перемовини, перемовини і ще раз перемовини. «Лише у діалозі можна подолати кризу на сході України», – переконана депутат Бундестагу від «зелених» Маріліс Бек – ще одна німецька українофілка. Так, але ж Путін не бажає розмовляти з Україною, а якщо й починає говорити, то вдає зі себе дурника – мовляв, це конфлікт суто внутрішньо український, жодних російських військ там немає. «Ми повинні за допомогою жорстких санкцій змусити Москву до діалогу й поступливості, – дає вона свій рецепт успіху. – Так, санкції не приносять швидкого результату, але ми повинні продемонструвати, що ми не кинули країну-партнера Україну. Так, не лише Росія, а й ми дорого платимо за санкції, але ми не повинні здаватися. Ми винні це Україні. Щоб потім молодь в Україні та Європі не закидала нам: ви говорили про цінності, а де ж вони?».
До речі, про Кремль і його представників, були й такі на Форумі, намагалися захищати позицію Путіна щодо України. Дехто виправдовувався, а дехто послуговувався тактикою: найкращий захист – це напад. Приміром, головний редактор журналу «Национальная оборона» Ігор Коротченко, виступаючи на одній панельній дискусії, дійшов до того, що почав звинувачувати Україну та її керівництво у розпалюванні війни. Навіть погрожував Гаазьким трибуналом Петрові Порошенку та українським військовикам… Докінчити йому не дали. На моїй пам’яті це перший прецедент в Криниці, коли оратора «заплескали». Ну бо як з такими вести діалог?
Si vis pacem, para bellum
Та й зрештою, на яких засадах вести цей діалог? Всі оратори мислять у логіці миру, а насправді йде війна, навіть попри деклароване перемир’я. «Тож мислити треба у логіці війни, – переконував головний редактор порталу «Хвиля» Юрій Романенко. – А це значить: не вдасться домовитися, має бути переможець і переможений».
Окрім українців на форумі цією «логікою війни» послуговувалися хіба що поляки. У питанні кризи на сході України вони дотримувалися найтверезішої позиції. «Сподівання на те, що Захід просто має знайти новий формат переговорів з Росією і таким чином вирішити проблему, вказують на те, що він не думає реалістично», – вважає екс-депутат польського Сейму від Громадянської платформи Ян Рокіта. Він дивується, чому Європа досі заскочена подіями на сході України й не здатна дати раду ситуації. Адже, на його переконання, «війна в Україні тепер вже не виглядає на якусь новочасну чи гібридну. Вона виглядає типово. Росія хоче реставрувати імперію: сценарій, який повторюється впродовж тисячоліття. А тому позиція, що, мовляв, воєнні конфлікти розв’яжуться самі, без збройного опору – хибна».
Схожої думки дотримується і Дітмар Штюдеманн – колишній німецький амбасадор в Україні й колишній радник екс-президента Віктора Ющенка. «Не можна hard power подолати за допомогою soft power», – резонно зауважив він, коментуючи для ZAXID.NET висловлювання експертів про вирішення «української кризи».
Але наразі честь виконувати горду роль hard power Західна Європа «удостоює» Україну. Бо самі країни Європейської Унії два останні десятиліття системно роззброювалися, не відчуваючи більше потреб у захисті своєї території. А нині перед обличчям брутальної агресії Росії вони з жахом усвідомили, що поспішили. Оцим «жахом» і можна пояснити певну ірраціональність поведінки Заходу. Україні ж доводиться плекати надію, що переляк незабаром минеться і в гру вступить славне європейське ratio.
Враження й висновки
Не може не дивувати байдужість української влади до такої слушної нагоди презентувати свою позицію і звернутися зі своїми проханнями й побажаннями до західного світу. Польща фактично створила нам чудову трибуну, скликала до неї міністрів, депутатів, бізнесменів, опініємейкерів з практично всіх західних країн від Естонії до США, а ми проігнорували, поринувши з головою у вир передвиборчих пертурбацій.
Тому доволі непереконливо звучать наші претензії до західних держав, що, мовляв, ті недостатньо нас захищають від російської агресії. А ми самі себе достатньо захищаємо? Варто на мить замислитися над тим, що в кожної країни є маса своїх проблем.
Приміром Німеччина, яка не так давно вийшла з кризи, змогла нарешті налагодити економічне зростання, стабілізувати євро. Допомогла видертися з господарського провалля іншим країнам, зокрема Греції й Кіпру. Самі німці були далеко не в захваті від того, що канцлер Анґела Меркель витрачає бюджетні гроші на допомогу іншим. А це все – електоральні симпатії, місця в Бундестазі та ляндтаґах. Де гарантія, що наступні парламентські вибори не виграють соціал-демократи, що не прийдуть на найвищу посаду в країні нові ґергарди шрьодери – друзі російських диктаторів?
Але попре це все фрау Меркель заступається за Україну. Хоч і з певним зволіканням, але все ж вона оголошує Росії жорстку економічну війну, ризикуючи завдати німецькій господарці болісних втрат, які призведуть до підвищення безробіття й соціального напруження. А ми їй: «Danke, Frau Ribbentrop!»…
Що ми хочемо від Великої Британії, яка зненацька опинилася на межі розколу? І все ж Лондон не побоявся очолити майже «хрестовий похід» проти Путіна й російської вояччини.
Ми звинувачуємо Париж у намірах продати гелікоптероносці Росії. А хтось спробував проаналізувати соціально-економічну ситуацію у Франції? Адже цей мільярд євро від Росії конче необхідний країні, щоб залатати дірку в дефіцитному бюджеті, аби уникнути соціальних потрясінь. Чи хтось вникав у суть контракту щодо продажу Mistral’ів? А насправді це судно – не суто французький продукт. Багато вузлів гелікоптероносців зроблено на російських заводах, зокрема на санкт-петербурзькому суднобудівному заводі морської техніки «Рубін». І навіть попри це Париж намагається нині як мінімум затримати передачу Mistral’ів Росії.
Ми сваримо США за те, що вони не надають нам новітньої зброї, не особливо зважаючи на ту обставину, що саме жорстка позиція Вашингтона залишається головним стримуючим чинником кремлівських агресорів. Ми нарікаємо на нерішучі дії Барака Обами, підтримуємо критику цієї нерішучості з боку республіканських сенаторів, не до кінця усвідомлюючи, що і одне, й друге є наслідками політичної боротьби на тлі перманентних виборчих кампаній.
Тобто кожна зі західних держав має масу стримуючих чинників – і політичних, і економічних; і зовнішніх, і внутрішніх. І не варто фантазувати, що хтось за кордоном має стати більшим українським патріотом, ніж ми самі.
З іншого боку, Захід уже чітко усвідомив глобальну небезпеку войовничих заяв і дій Кремля. І це розуміння було засвідчене під час саміту НАТО у Вельсі. Водночас західні держави визнають і свою неготовність на сьогодні до ефективної протидії агресору. На підготовку потрібен час, зусилля й кошти. Зараз вони активно намагаються надолужити прогаяне.
Україна ж нині, власне, й виконує відведену їй колись роль «буферної зони», яка, на щастя Заходу, дозволить йому підготуватися. Саме тому Європейська Унія і США активно допомагатимуть Україні. Як мінімум для того, щоб виграти час, як максимум – щоб не допустити агресора ближче до своїх кордонів.