«Відчепіться від Порошенка, він вже не президент», – так прихильники експрезидента аргументують, чому не потрібно писати про їхнього лідера щось, що не хвалить його. І в цьому матеріалі не було б згадок про нього, якби 30 грудня п’ятий президент не захотів про себе нагадати та вчергове не обманув нас.
У 2014 році Україна здала Крим без жодного пострілу чи спротиву. Всі досі розказують про те, що в нас не було армії, що вона не була дієздатною. Але до початку війни на Донбасі нічого не змінилось. Чомусь там армія вже почала діяти, почала стріляти і мінятись. І питання тут не у волонтерах, тому що вони не спускали курок, не брали участі в боях і не ухвалювали рішень про пересування армії.
Проблема здачі своєї території була в тому, що ні в політичному керівництві країни, ні у військовому не виявилося людей, котрі готові були б ухвалити рішення. Хвалений всіма Турчинов боявся віддати наказ на мобілізацію, а командири частин на півострові «забули» про виконання Закону України (статут ЗСУ).
Це тільки в кіно легко віддати наказ на початок бойових дій. Ці рішення дуже складні, бо ти зважуєш наслідки і думаєш про втрати цивільних, своїх підлеглих, скільки ворогів буде знищено. Складні рішення ухвалюють сильні, впевнені і вольові люди. Таких в армії на високих посадах тоді не було, а в керівництві країни тим більше.
З початком війни на Донбасі почали з’являтись командири, що були готові ухвалювати рішення, віддавати накази і брати відповідальність. Усі пам’ятають крики про те, що нам не дають наказу на бойові дії, на відкриття вогню і так далі. Це правда й обман одночасно. З одного боку, керівництво боялось віддавати накази, бо думало, а що буде завтра й післязавтра, чи не засудять їх. З іншого боку, дії військовиків у будь-якій ситуації прописані в Статутах. Залежно від оперативної ситуації рішення, що робити, ухвалює командир на місці, і це не завжди генерали чи навіть офіцери. Якщо позицією командує сержант і він бачить загрозу життю своїх солдатів, то відповідно до Закону дає команду: «Відкрити вогонь на ураження».
На початку війни військовиків, готових брати на себе цю відповідальність, було дуже мало. Проте з розгортанням війни і схваленням їхніх дій суспільством вони почали з’являтись. В українській армії з’явились десятки, сотні командирів, готових брати на себе відповідальність. Ми могли спостерігати за їхнім кар’єрним зростанням від майорів до генералів, від сержантів до офіцерів.
З ростом інтенсивності бойових дій суспільство дедалі більше схвалювало дії військовиків, а ті, відчуваючи підтримку, були готові на складні рішення. Саме це реформувало армію – люди готові змінюватися і брати на себе відповідальність. Можна мати найліпшу зброю, але, не маючи відповідних людей, програти все. Людина, солдат чи командир вирішують, як «працює» озброєння.
Але є одне «але». Зі спаданням інтенсивності бойових дій почало погіршуватися ставлення до військовиків. Знищили, зруйнували, відправили на смерть – ці фрази з російських пропагандистських програм дуже легко перекочували в риторику українців та навіть солдатів. Суспільство вимагало покарання та шукало жертву. І нею не завжди ставали росіяни.
На війні вбивають, там гинуть сини, чоловіки, друзі, руйнується інфраструктура та долі тисяч сімей. Життя після ніколи вже не буде таким, як до. Але багато хто з нас сприймає війну як чергову стрілялку на комп’ютері – повоював і пішов вечеряти.
Тому з часом суспільство, не насолодившись покаранням росіян, їхніх військовиків та не дочекавшись смерті Путіна, почало шукати винних серед своїх, передовсім серед генералів та офіцерів. Влада, відчуваючи суспільні настрої, дуже швидко дала людям сакральну жертву.
Саме тому 27 березня 2017 року генерала Віктора Назарова визнали винним і засудили до семи років тюрми. На думку суду і прокуратури, він винен у тому, що 14 червня 2014 року внаслідок падіння збитого росіянами військово-транспортного літака Іл-76 над аеропортом в Луганську загинули 49 осіб. Збили літак росіяни, а винен український генерал, бо віддав наказ на відправлення літака.
Чому є наголос на даті? Тому що в день винесення вироку президентом України був Петро Порошенко, генпрокурором – Юрій Луценко, головним військовим прокурором України – Анатолій Матіос. А 30 грудня 2020 року Порошенко заявляє: «Зусиллями десятків українських героїв, які мали на меті притягнути в Україну і судити тих, хто причетний до збиття літака MH17, а не судити безневинного Назарова за збиття Іл-76 з десантниками в Луганському аеропорту». Відповідаючи на ваші питання наперед: до Зеленського є дуже багато питань у справі вагнерівців, і наразі нічого не знімає з нього відповідальності за її провал, але тут не про це.
Генерал Назаров ухвалив складне рішення. Чи розумів він, що 49 його підлеглих можуть загинути? Так! Чи було це рішення ризикованим? Так! Чи було воно потрібне? Теж так! На війні не можна нічого переграти чи змінити, як у грі. Функція зберегтись відсутня. Рішення потрібно ухвалювати тут і зараз. Тоді ключовим було вберегти аеропорт від захоплення росіянами, і його виконали. З великими жертвами, але виконали. Смерть – це найкраща подруга війни, і без цього ніяк.
Армія стає сильнішою, коли є командири, готові ухвалювати складні рішення, не думаючи, чи його судитимуть, чи понесе він покарання. Якби військовики думали передусім про майбутнє покарання, то вся Україна була б окупована, так само як Крим.
Підтримують Назарова і в армії. Публічно тільки офіцери і ті, що ухвалюють складні рішення. Говорить про підтримку і головнокомандувач ЗСУ генерал-полковник Руслан Хомчак в останньому своєму інтерв’ю. Звичайно, що рядовий склад не завжди виступатиме на боці генерала Назарова, бо солдати часто й стають жертвами тих складних рішень.
Підтримали генерала Назарова і міжнародні експерти, які тісно співпрацюють з Україною над реформою сектору безпеки і оборони. 29 грудня Львівський безпековий форум переклав та опублікував повний текст звернення після відхилення Дніпропетровським апеляційним судом скарги генерал-майора. Саме до цього звернення відгукувався Порошенко через день, маючи надію, що всі забули, за чиєї влади засудили генерала, та що ніхто не прочитає тексту цього звернення. А текст звернення вартий того, щоб його прочитали.
Армія, яка рятувала і рятує країну від агресії, раптом опиняється в ролі ворога. Це точно ще один клин, вбитий Росією і слабкістю українських керівників у відносини суспільства й армії. Це те, що зупиняє розвиток армії, появу нових сильних командирів та політизує військове командування. Вони стають заручниками політиків.
Крім справи Назарова, наприкінці року майже непомітно для більшості відбувся арешт командира 37-го батальйону Лановенка (Морпіха). Його взяли під варту за нібито побиття свого підлеглого, який був на позиції під дією наркотичних речовин. У 2014 році для того, щоб не ризикувати своїм життям та покращувати боєздатність підрозділу, військовиків, схильних вживати алкоголь і наркотичні речовини, свої ж травмували, щоб тих забрали до шпиталю і вони не заважали.
Якби у 2014-2015 роках кожного командира за завдання таким солдатам ушкоджень арештовували, то армія залишилась би без командирів. Я не кажу, що бити це добре і потрібно. Просто є ситуації, в яких ти не можеш по-іншому. Зі свого досвіду скажу, що були солдати, які приходили і казали: «Так, я пив. Але краще вдар мене, ніж відправляй на ВСП чи знімай премію, бо в мене діти і дружина».
Відносини в армії – це не відображення суспільства. Тут своя ієрархія, свої проблеми і потреби. Нікому не хочеться нести службу з людиною, яка завтра може вистрілити тобі в спину, бо щось вколола чи випила. Можна багато говорити про права людини, але на війні вони не працюють, зрештою, як і в мирному житті. І весь цей закритий військовий колектив на тижні, а інколи й на місяці залишається відрізаним від світу, на малій території, часто під землею, під постійним тиском. Що втратила Україна після травми бійця-наркомана – нічого. Що втратила після арешту бойового офіцера – ефективного командира і боєздатний підрозділ.
Рекомендація для Зеленського: якщо президент хоче покращити своє сприйняття військовиками, то повинен оголосити амністію для генерала та показати командирам, що він готовий захищати їх навіть у такий спосіб. Президент має пам’ятати, що на війні останнє слово завжди буде за військовиками (вони можуть захистити, як на Донбасі, або втекти, як у Криму), тому їхня підтримка для нього дуже важлива. У цій справі треба поставити крапку, і не для того, щоб політичні опоненти не критикували, а щоб військові розуміли, що в них є підтримка і за потреби складні рішення будуть не тільки від них, а й від президента. Президент має захищати командирів.
P.S. Кілька випадків з життя військових
Жовтень 2015 року, перший місяць в АТО, перша бойова тривога. Зібрались, вигнали техніку, завантажили боєприпаси і стояли, стояли, стояли… бо не було наказу, що далі. Протягом години стояння інформація надходила різна (від прориву російських військ до того, що вже знищені дві наші позиції, що відбулося бойове зіткнення частин ЗСУ і добробатів), а ми просто стояли. Після чого в бронежилетах, зі зброєю лягли в порожньому приміщенні на підлогу і так провели дванадцять годин, очікуючи на наказ. Його так і не було. Ми просто почали здавати зброю в КЗЗ і пішли до комбата з питаннями, а що далі. Відповідь: «Все добре, відпочивайте». Незважаючи на вибухи біля наших позицій, на те, що під ударом теж були військовики з нашої частини. Адже в Статуті чітко прописано, як діяти, не треба було очікувати на рішення когось там згори. Командири не віддавали наказу на виїзд, бо роздумували про наслідки. А чи не покарають їх? Чи не налякає це людей, коли колона техніки поїде селами? Чи не виявиться, що це хибна тривога? Усі ці питання можуть бути й логічними, але проблема в тому, що розташування підкріплення від позиції було на відстані 80-90 км й очікувати відповіді не було коли. «Добре», що все закінчилося черговими вибухам на складах і далеко в тилу, а якби ні?
Навесні 2016 року під час розвезення особового складу, боєприпасів та харчів ми заїхали машиною на одну з позицій близько третьої години ночі. Але там не виявилося нікого, хто мав би нести службу. Обійшовши частину території, вийшовши на зв'язок по рації та спробувавши додзвонитися до старшого ВОПу, ми повідомили командування про відсутність особового складу. Враховуючи близькість позиції до лінії розмежування, перший варіант, який виник спав на думку, що зайшла ворожа ДРГ і наші бійці потрапили в полон чи загинули. Черговий підрозділ за кілька хвилин після повідомлення вже був готовий до виїзду, але поїхати не зміг. Бо бронеавтомобіль «Козак», на якому він мав їхати, не дали. Командування боялось, що в разі проникнення на позицію ворога бронеавтомобіль буде знищено або потрапить у руки ворога, а відповідно це проблеми. Тому через годину за черговим підрозділом приїхала так звана «таблетка» (УАЗ-452). Та він так нікуди і не поїхав, хлопці вийшли на зв'язок живі і здорові. А знайти їх не могли через великий розмір позиції і малу кількість людей на ній. Вояки просто перебували в іншому місці, а не там, куди приїхала машина з продуктами, людьми і боєприпасами.
Жовтень 2016 року. За десять днів до демобілізації останніх військовиків батальйону одну з наших позицій обстріляли. За кілька годин до обстрілу в селі поруч відбувся конфлікт цивільного з військовослужбовцем з цієї позиції, який закінчився тим, що цивільний кинув гранату на зупинку громадського транспорту. Одна людина загинула, ще кілька травмувались. Військовика затримали й арештували. Цивільний виїхав на окуповану територію. Коли повідомили про обстріл, то рішення про виїзд чергового підрозділу ухвалювали близько години. У підсумку поїхали двоє офіцерів, один прапорщик і один солдат із цієї ж роти, з власної ініціативи, на ротній машині. Наказу про посилення позиції, про виїзд чергового підрозділу не було. Командування більше переживало за події, які сталися зранку на зупинці громадського транспорту. Подальша реакція прокуратури і ВСП турбувала більше, ніж життя військовиків.
Досить часто під час ухвалювання рішень командири думали про наслідки, а не про те, що потрібно робити тут і зараз. Реакція суспільства була важливішою, ніж оперативна ситуація в конкретному місці зіткнення. Командири чітко ділились на тих, хто мав бойовий досвід і був готовий заради своїх солдатів і перемоги піти на все, і тих, що думали, чи прийде до них прокуратура. З часом перших ставало чимраз менше, і відсутність підтримки від суспільства не давала змоги армії розвиватись та ставати сильнішою.