Армія оборони Ізраїлю – ЦАГАЛЬ – готується до масштабної військової операції на теренах Сектора Гази. Ізраїльське суспільство прагне помсти. Проте військове командування не поспішає з відданням остаточного наказу, бо добре усвідомлює: наразі і ЦАГАЛЬ, і політичне керівництво країни перебувають в цуґцванґу. Яке б рішення врешті-решт не було ухвалено, воно буде збитковим. Спробую пояснити цю тезу.
7 жовтня державі Ізраїль було завдано одного з найболючіших ударів за весь час її існування. Так, були війни, де гинуло значно більше ізраїльських громадян, проте тоді йшлося про смерть військовиків у бою. А тут загинули безневинні мирні мешканці. За останніми даними, внаслідок нападу бойовиків ХАМАСу на південні території країни було жорстоко вбито понад 1300 осіб, ще понад 3000 отримали поранення і близько 150 громадян захоплено в заручники (зараз вони перебувають у полоні терористів).
Таких високих втрат Ізраїль зазнав через провал у системі безпеки. Це щиро визнають і в самому Ізраїлі. Тамтешні аналітики в коментарі для газети The New York Times поділилися на умовах анонімності своїми попередніми міркуваннями про причини такого провалу. Основних причин, за їхнім твердженням, чотири.
Ідеться, зокрема, про проблеми ізраїльської розвідки у справі моніторингу ліній зв'язків ХАМАСу. Очевидно, бойовики отримали нові захищені засоби зв’язку, що значно ускладнило прослуховування. Однак з горем навпіл воно таки велося. І навіть незадовго до нападу ізраїльська розвідка попереджала армійське начальство про незвичну активність на лініях комунікацій ХАМАСу, але це попередження залишилось без належної реакції.
Другою причиною стала надмірна ставка військового командування на електроніку для спостереження за ситуацією на кордоні зі Сектором Гази. Останніми роками кількість солдатів, дислокованих уздовж кордону з Газою, було скорочено. Натомість на кордоні було встановлено численні камери спостереження, сенсори та дистанційно керовані кулемети. Не кажучи вже про наявність височенної стіни, яка мала б запобігти потраплянню терористів на ізраїльську територію.
І саме цим сподіванням ізраїльтян на технічні засоби й скористалися терористи. Вони перед атакою за допомогою дронів-камікадзе знищили вежі стільникового зв'язку, практично позбавивши ізраїльську армію доступу до цього обладнання. Це дозволило їм перетнути кордон непоміченими і без втрат у трьох десятках місць. Ба більше, бойовикам ХАМАСу вдалося заскочити ізраїльських військовиків зненацька, деяких – практично в ліжках.
Третьою причиною була оперативна помилка військового командування Ізраїлю, яке дислокувало керівництво прикордонної дивізії на одній базі. Добре вишколені бойовики ХАМАСу захопили цю базу відразу після початку атаки. Так було обезголовлено військове керівництво прикордонного регіону.
І ще однією причиною провалу стало те, що ізраїльське військове та політичне керівництво надмірно повірило перехопленому твердженню лідерів бойовиків про те, що вони не мають планів нападу на Ізраїль. Найімовірніше, керівники ХАМАСу знали про те, що їхні розмови прослуховують, тож увели ізраїльську розвідку в оману.
Як скрушно зауважив колишній високопоставлений чиновник Ради національної безпеки Ізраїлю Йоель Гузанський: «Ми витрачаємо мільярди і мільярди на збір розвідувальної інформації про ХАМАС. А потім за секунду все розвалилося як доміно».
А головний недолік ізраїльської системи безпеки полягає в тому, що її функціонери геть розпружилися. Вони не вбачали серйозних загроз з того боку. Адже великі противники – Єгипет, Йорданія, Сирія – давно умиротворені, а фундаменталістські організації на кшталт ХАМАСу чи «Хезболли» не здатні завдати відчутної шкоди. Та й за ними ведеться ретельне спостереження, туди інфільтровано достатньо агентів, щоб у разі чого запобігти небезпеці. Ніхто в ізраїльському керівництві не міг собі помислити, що ті бомбісти-терористи здатні на таку добре продуману й ретельно підготовлену атаку.
А хто ж її продумав і підготував? Хто виступав тим мозговим центром, тим злочинним «Містером Майндом»? Напевно, Іран – принаймні першою в голові виникає саме така здогадка. В Ірану є доволі ресурсів для підготовки таких операцій. Є й безліч мотивів. Наприклад, нашкодити своєму одвічному ворогові – державі Ізраїль. Існує ще один, конкретніший мотив: перешкодити нормалізації відносин між Ізраїлем та Саудівською Аравією, підписанню угоди про співпрацю між двома країнами. Ця угода значно посилила б позиції Ізраїлю в регіоні, чого так не бажає Тегеран.
Іран фінансує ХАМАС, забезпечує його зброєю, у Тегерані є офіційне представництво цієї терористичної організації. Фактично Тегеран майже офіційно є одним з батьків ХАМАСу.
Газета The Wall Street Journal чітко й відверто звинувачує Тегеран, що це саме він через Корпус вартових ісламської революції (КВІР) підготував і запустив операцію з нападу на Ізраїль. Стаття, опублікована 8 жовтня, тобто наступного дня після нападу, так і називається «Іран протягом кількох тижнів допомагав планувати напад на Ізраїль» (Iran Helped Plot Attack on Israel Over Several Weeks). У ній розповідається про те, що офіцери КВІР зі серпня працювали з бойовиками ХАМАСу над плануванням повітряних, наземних і морських вторгнень, а лідери Ірану дали палестинським бойовикам «зелене світло» на вторгнення.
Проте газета The New York Times не погоджується з такою думкою. У матеріалі під назвою «Попередні дані розвідки показують, що атака ХАМАСу здивувала лідерів Ірану» (Early Intelligence Shows Hamas Attack Surprised Iranian Leaders), опублікованому 11 жовтня, стверджується, що іранське керівництво не те що не давало команду «фас», а й було нівроку заскочене операцією ХАМАСу 7 жовтня. У своїх висновках видання покликається на слова офіційних співробітників Білого дому, ізраїльського чиновника та ще одного чиновника на Близькому Сході.
І в цьому є певна логіка. Адже попри всю ненависть, яку Тегеран відчуває до Ізраїлю, іранці чітко усвідомлюють, чим загрожуватиме їм причетність до нападу 7 жовтня. Розуміють, якою руйнівною може стати відповідь Ізраїлю і США.
Ми вже казали, що Іран є батьком ХАМАСу. А хто ж тоді є матір’ю чи «батьком №2»? Безумовно Москва. Пригадуєте такого російського політичного діяча, як Євгєній Прімаков, котрий за Єльцина навіть обіймав посаду прем’єр-міністра. У світі досі пам’ятають його знаменитий «розворот над Атлантикою», як реакцію на бомбардування авіацією натовських держав сербських військових об’єктів під час війни в Косово.
Прімаков був досвідченим розвідником, який вдавав зі себе дипломата. У часи «перебудови» роль Прімакова в політиці зросла: він став радником Міхаіла Горбачова зі зовнішньополітичних питань та одним з тих, хто визначав політику Кремля на Близькому Сході. Саме тоді, 1987 року, і виник рух ХАМАС. Випадковість? Не думаю.
Прімаков навіть офіційно не приховував свого доброго ставлення до ХАМАСу, попри те, що в західних країнах його вважали терористичною організацією. Він до самої своєї смерті заявляв, що палестинських бойовиків не можна вважати терористами, бо вони нібито «діють у відповідь на ізраїльську агресію проти мирного населення Палестини».
Те, що Росія не менше, ніж Іран, підтримувала ХАМАС – не таємниця. Хоч і намагалася робити це приховано. Проте контакти між Кремлем і терористичною організацією вряди-годи вилізали на світло. Цікаво, що свого часу офіційна Москва навіть засуджувала ХАМАС, принаймні про людське око. Наприклад, у серпні 2004 року, коли російську дипломатію вже очолив Сєргєй Лавров, його відомство випустило заяву про теракт, який вчинив смертник ХАМАСу в ізраїльському місті Беер-Шева, вбивши 17 людей. «У Москві рішуче засуджують нову варварську вилазку екстремістів. Переконані, що жодних політичних та інших цілей не може бути досягнуто за допомогою насильства та терору», – йшлося в цій заяві.
Водночас Кремль ніяк не хотів офіційно визнати ХАМАС терористичною організацією. І зрозуміло чому. Бо за лаштунками контакти між Москвою й палестинськими ісламістами тривали. Два терористичні режими завжди знайдуть точки дотику.
Знаменно, що саме Лавров тепер виступає головним контактером з хамасівцями. Відомо про регулярні зустрічі російського міністра з очільниками організації, остання з яких (принаймні з тих, про які стало відомо) відбулася рік тому – у вересні 2022 року.
До чого ми все це ведемо? Як ви вже здогадалися, до того, що за нападом 7 жовтня стоїть саме Росія. Зрештою, про це чітко і недвозначно заявив український президент Володимир Зеленський в інтерв'ю французькому каналу France 2. Він запевнив, що українські спецслужби мають відповідні докази.
«Росія так чи інакше підтримує операції ХАМАСу. Для наших спецслужб це очевидно. У нас є всі підказки, які змушують нас вважати, що Росія сприяє певним терористичним операціям», – запевнив він.
Слова президента підтвердив й очільник ГУР Міноборони України Кирило Буданов в інтерв’ю виданню «Українська правда». Він звернув увагу на застосування бойовиками проти Ізраїлю тактики з використанням FPV-дронів проти бронетехніки. Ми вже казали, що саме дронами-камікадзе терористи ХАМАСу зуміли «засліпити» охорону на кордоні. Вони діяли саме так, як це роблять росіяни.
Буданов розповів теж про те, що наприкінці вересня росіяни з якогось дива змінили геостаціонарну орбіту одного зі своїх супутників-шпигунів. Причому зробили це саме так, щоб краще бачити той регіон, який згодом зазнав нападу ХАМАСу.
Буданов розповів ще чимало інших деталей, які опосередковано вказували на причетність Кремля до нападу на Ізраїль. Проте головним доказом можна вважати мотив. А мотив для Росії тут дуже чітко видний: можна стверджувати, що вона стала головним вигодонабувачем цієї атаки. Адже, по-перше, увага світу стрімко перемкнулася з російсько-української війни на війну Ізраїлю з ХАМАСом. По-друге, виникла небезпека, що військова допомога США тепер розпорошиться між Україною та Ізраїлем. По-третє, Західний світ тепер наляканий ісламістською загрозою. У багатьох країнах Європи відбулися масові демонстрації мусульман та лівих партій на захист палестинців. Це змушує європейців більше дбати про власну безпеку, а менше перейматися безпекою України. По-четверте, у близькосхідному регіоні знову відбувається ескалація напруження. І така ситуація грає на користь Росії, яка знову вдаватиме зі себе миротворця, чи такого собі «містера Вульфа», який розв’язує проблеми.
Хоча не варто також відкидати, що хитрі кремлівські стратеги переграють самі себе. І в цьому сенсі дуже вдалий хід конем зробив американський президент Джо Байден, запропонувавши Конгресу ухвалити спільний пакет допомоги для України та Ізраїлю. У такий спосіб буде вибито ґрунт з-під ніг тих конгресменів-республіканців, які виступають за допомогу Ізраїлю, але проти збільшення допомоги Україні.
Переграла себе Росія і у справі з підставною зброєю. Йдеться про зброю зі західної військової допомоги, яка «дивним» чином опинилась у руках терористів з ХАМАСу. Росія вже підняла крик, що це, мовляв, Україна її продає терористам. Утім, думаю, не складно буде з’ясувати, що до Сектора Гази вона потрапила саме через російські канали. Що, власне, стане ще одним доказом причетності Кремля до атаки на Ізраїль.
Одне слово, з Росією – все зрозуміло. Повернімося до ізраїльського цуґцванґу. Уже кілька днів, як ЦАГАЛЬ підготував усе необхідне до наземної операції в Секторі Гази, аби раз і назавжди покінчити з хамасівськими терористами. Мобілізовано 300 тис. резервістів, підігнано всю необхідну бронетехніку, артилерію. Тобто все готово, але наказу наступати досі не віддано. І це не дивно, адже, яке б рішення не ухвалило керівництво Ізраїлю, воно буде поганим.
Ті, хто замислив увесь цей терористичний напад (припускаємо, що це була Росія чи Росія у спілці з Іраном), дуже добре і дуже цинічно прорахували ймовірну реакцію Ізраїлю. Не так просто, не для забави терористам було віддано наказ поводитися з мирним населенням якнайбрутальніше. Людей не просто вбивали, а вбивали з особливою жорстокістю, декотрим навіть стинали голови. Ми бачимо сотні трупів молодих людей, які брали участь у музичному фестивалі, обезголовлені трупи жінок, дітей, старших людей у сплюндрованих кібуцах, розстріляні автівки сімей, які намагалися втекти з цього пекла. Багато очевидців порівняли ці картини з Бучею, Ірпінем, Гостомелем у березні 2022 року.
Усі ці жахливі картини волають про помсту, її вимагає ізраїльське суспільство. Можна з впевненістю стверджувати, що організатори хамасівського нападу і розраховували саме на таку реакцію. Вони й очікують, що ізраїльські вояки, керуючись почуттям помсти, почнуть знищувати Газу та всіх її мешканців. Не складно спрогнозувати, яку реакцію такі дії викличуть у світі. Особливо в арабському світі, з яким Єрусалим почав більш-менш налагоджувати відносини.
Відмовитися від покарання терористів – теж не варіант. Адже цього вимагає все ізраїльське суспільство – з одного боку. З іншого – якщо залишити такий жахливий злочин не покараним, то ситуація повторюватиметься знов і знов.
Причому ситуацію значно ускладнює той факт, що терористи захопили зі собою півтори сотні заручників, яких вони можуть страчувати, щоб зупинити операцію ізраїльських військовиків. Принципово відмовитися від розмов з терористами чи таки спробувати домовитися з ними про обмін? 2011 року ізраїльському керівництву довелося випустити з в’язниць понад тисячу палестинських терористів лише для того, щоб визволити зі заручників одного капрала Ґілада Шаліта. Імовірно, що й цього разу терористи встановлять схожий «обмінний курс». І що тоді робити?
У будь-якому разі прем’єр-міністрові Біньямінову Нетаньягу та командуванню ЦАГАЛЮ нині не позаздриш з огляду на рішення, які їм належить ухвалити. Наразі вони вирішили взяти Сектор Гази в облогу, перекрити всі комунікації до анклаву, включно з електрикою і водопостачанням. Зрозуміло, що це лише тимчасовий захід, раніше чи пізніше ухвалювати незручне рішення таки доведеться.