«Нам почали дзвонити і просити припинити протести, мовляв ми отримали те, що хотіли… Їм треба, щоб ми зупинилися, вони хочуть вийти ввечері на спокійну вулицю. … Вони хочуть відновити те, що було до того, ніби минулого тижня нічого й не трапилося, і треба знову об’єднуватися на чолі з Мубараком», - це запис відомого блогера незадовго до його арешту.
Поки молодь на демонстрації, мародери грабують будинки їхніх батьків. Одні вважають, що не можуть просто так сидіти дома, інші – що не можна жертвувати домом за рахунок протестів. Влада активно просуває позицію останніх: йдіть додому, все закінчилося, не піддавайтесь на провокації, ми повернемо стабільність, через вісім місяців оберете того, кого захочете…. Все рівно, коли це все закінчиться, їх усіх чекатиме розчарування.
У вівторок прийшло повідомлення: на вулицях Олександрії мирно демонструють біля мільйона людей. Немає ні поліції, ні армії. Ті, хто ще вдома, збирають для демонстрантів їжу і воду. Потім переглянула фотоальбомчик одного кадра, якого туди понесло (веселиться хлопець, але про протести «там, за горами,» знає, і від того, судячи з підписів під фотками, йому ще веселіше). Згадала тезу одного широко відомого в вузьких колах, і від того страшно закоханого, громадського діяча, що навіть на відпочинку варто зважати на суспільство. Подумала, що він таки був неправий. Навіть людям, які переймаються розвитком суспільства, варто хоч колись відпочивати. А ті, хто в даний момент працюють, мають працювати. Так от, в рамках часу, який називається робочим, я пробувала зрозуміти, що говоритиму на одній гламурній конференції, і так нічого й не придумала, тому вирішила туди просто не їхати. Можливо, я нічого не при думала ще й тому, що якось занадто перейнялася розвитком суспільства, а не долею українських туристів.
Бо насправді з українських джерел можна дізнатися, що українці далі хочуть відпочивати в Єгипті. Не маю однозначного ставлення до цієї інформації. З однієї сторони – це безвідповідальність туристичних фірм перед клієнтами, поєднане з нашим притупленим відчуттям небезпеки. З іншої – все ж не так страшно. Просто ми знаємо, що повені, землетруси і революції страшні лише тоді, як бачиш їх по телебаченню. Ми ще не відійшли від своєї невибагливості. Приміром, відключать в готелі воду, або будуть перебої з постачанням продуктів, або хтось пошкодить лінію електропередач, можливо, при плановому поверненні додому прийдеться трохи потовктися в аеропорту. Це ж все ми знаємо з власного досвіду, і страшного дискомфорту воно не принесе. Ще можуть вимкнути телебачення і Інтернет, але це краще – ви будете знати найменше з усіх людей на планеті, що відбувається за власними плечима. Тим більше, що посол Єгипту урочисто пообіцяв нашому МЗС, що влада забезпечить безпеку українцям. Українська влада навзаєм сказала, що надіється на врегулювання конфлікту мирним шляхом. Чекати, що ця влада зреагує якось конкретніше, не варто – ну не будемо ж ми говорити Мубараку, що йому треба у відставку. На наступний день, незважаючи на запевнення посла, з’явилися плани на евакуацію туристів і профілактичні бесіди з туристичними агенціями.
Оскільки людей вже давили машинами і верблюдами, а вони далі виходили з лозунгами на кшталт «Краще померти за щось, аніж жити невідомо для чого», то напевне, вони виходитимуть й далі. Єгипетські блогери впевнені, що це революція без формального лідерства. Судячи з тверджень, що вона почалася з соціальних мереж, вони праві. Мубарак може апелювати до своєї турботи за країну і до небезпеки ісламізації, навіть після заяви Братів-мусульман про відмову брати участь у президентських виборах. Кому повірять – Мубараку, чи невідомим активістам, які заявляють, що Брати-мусульмани приєдналися до демонстрантів лише у вівторок і то в невеликій кількості? Історія відносин Єгипту з Заходом, особливо що стосується гуманітарної сфери, наштовхує до висновку, що питома частка покоління, яке побачило і повірило в інший формат суспільства, таки перевищила критичну точку, а суспільство стало настільки багатоукладним і різним, що в стані вимагати демократичної влади. І навіть факт, що опозиціонерам надавали підтримку зовні, навряд чи так вже тісно пов'язаний з тим, що мільйони людей вийшли на вулиці. Просто маятник кольорових революцій похитнувся в напрямку Північної Африки. Тобто віддалився від нас. Таке буває, і не завжди варто шукати логічних пояснень.
« Скоро кінець. У мене немає ілюзій щодо цього режиму і його лідера, вони притискатимуть нас один за одним, аж поки ми не здамося, відтепер усі вісім місяців вони платитимуть людям за участь у демонстраціях на його підтримку, а потім він скаже, що має залишитись, бо так хоче народ. Ця битва програна, у них вся зброя, але ми боротимемося до кінця. Я зараз вирушаю на Тархір з речами для сотні поранених….» Блогер так і не дійшов до площі – його арештували, конфіскували медикаменти і відпустили через декілька годин. Після звільнення на твіттері появився лаконічний запис: « Не відповідайте на мої дзвінки та повідомлення. Це не я».