Інтерв’ю російського диктатора Владіміра Путіна одіозному американському журналісту Такеру Карлсону уже стало притчею во язицех. Спілкування, яке багато хто цілком серйозно вважав подією року – перетворилося на монолог і посміховисько року.
Президент Російської Федерації, по суті, не сказав нічого такого, що можна було б розцінити як якесь послання протилежному табору – крім, звісно, натяків на можливий наступ на Польщу. Хоча в те, що навіть божевільний Путін захоче вступати у прямий військовий конфлікт з НАТО, не дуже віриться.
Те, що очікувалося, як інтерв’ю – перетворилося на класичну псевдоісторичну лекцію. Лекцію, тему якої всі, хто слідкував в останні роки за Путіним, добре знають, а текст вивчили мало не напам’ять. Хоча й були деякі неймовірні інновації – наприклад, «копії листів Богдана Хмельницького». Але не обійшлося і без старої (не)доброї класики на кшталт «австрійського Генштабу, який вигадав Україну».
Тож головним підсумком псевдоінтерв’ю Путіна (підозрюємо, останнім на наступні кілька років, бо і з нашого боку лінії фронту зрозуміли, що з диктатором немає жодного сенсу розмовляти, і з російського боку навряд чи будуть дуже задоволені тим, що вийшло) є те, що диктатор остаточно відмовився від такого поняття, як міжнародне право.
Володимир Путін не просто наполягав на якихось там правах Росії на українську територію (правах, звісно ж, вигаданих, сфальшованих чи притягнутих за вуха), а ще й вирішив для власних потреб відбілити нацистський режим Адольфа Гітлера. Мовляв, його ж 1939-го року спровокувала Польща – от якби віддала добровільно свою територію, то війни б і не було. Нічого не нагадує? Це ж точнісінько російські «сухопутний коридор і вода до Криму».
Втім, реабілітація нацизму, за що російський диктатор за ним же придуманими законами мав би отримати тюремний строк – це не найголовніше в цій історії. Те, що Кремль давно і впевнено використовує напрацювання Третього Райху, не є аж такою новиною. Візьміть хоча б нинішнє «остаточне вирішення українського питання», план якого публікувався в офіційній російській пресі 2022 року (називається ця стаття «Что Россия должна сделать с Украиной», розміщена вона була на сайті РИА «Новости»), а неофіційно про це російські пропагандисти заявляють і досі. Чим це не бажання нового Голокосту?!
Та, повторимося, це не найголовніше в тому потоці свідомості, який, на думку опитаних нами психологів, уже не просто натякає, а кричить про, м’яко кажучи, психічні розлади в російського диктатора. Путін своїми претензіями до України, претензіями, основаними нібито на історичних фактах, а насправді хіба на псевдоісторичних вигадках, відкрив справжню скриньку Пандори. І тут його можна порівняти з іншим кумиром консервативної російської публіки, генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим. Причому це порівняння буде не на користь поки ще живого тирана.
Улітку 1975 року у столиці Фінляндії Гельсінкі відбулася масштабна Нарада з безпеки та співробітництва в Європі. Одним із ключових підсумків якої став міжнародно-правовий розділ Заключного акта цієї Наради. У цьому розділі йшлося про принцип непорушності кордонів та територіальної цілісності держав. І Радянський Союз, яким тоді керував старий уже Брежнєв, підписав цей акт. Підписав – і до кінця свого існування дотримувався його приписів. Певно, саме тому Афганістан так і не став 16-ю республікою СРСР (хоча в це зараз взагалі важко повірити, але хто повірив «Українському тижню», який у серпні 2008-го написав, що «Україна наступна»?).
А Росія цей принцип порушила. І так посилено наполягає на тому, що має право і надалі його порушувати (недаремно ж була сказана ця вигадка, що «Польща спровокувала Німеччину») – як незчулася, коли в цю гру почали грати проти неї.
Так, у Китаї після інтерв’ю Путіна Карлсону почали з’являтися заяви про те, що, оскільки російський лідер замість міжнародного права вирішив пояснювати свою агресію підручниками історії, то чому б тоді й Китаю не відібрати в Росії ті території, які йому належать. Скажімо, Далекий Схід з Владивостоком.
Звісно, ці заяви пролунали не з вуст офіційних осіб – у комуністичному Китаї до таких речей взагалі ставляться дуже і дуже обережно (так, феномен «Telegram-каналу Медвєдєва» там неможливий в принципі). Але й рівень колишнього співробітника інформаційного агентства «Сіньхуа», а нині фахівця з аналітичного центру Center for China and Globalization Зічена Вана – це теж не абищо.
До нього приєднався й американський актор китайського походження Роберт Ву, прямо заявивши, що Російська Федерація має повернути Китайській Народній Республіці Владивосток. І це тільки ті, хто озвучили ідею, яка насправді уже давно кружляє у світовому інформаційному просторі. І не тільки щодо Далекого Сходу. А, скажімо, і щодо старовинного прусського міста Кьоніґсберґа, що було перейменоване та спаплюжене радянськими ще росіянами, які перетворили його на типове російське сміттєзвалище під назвою Калінінград.
А ще – про таке ж сміттєзвалище під назвою Виборг, яке колись було процвітаючим фінським місто Віїпурі. А ще – про місто Оренбург, яке свого часу виконувало роль столиці Киргизької АРСР (нинішнього Казахстану). Чом би не повернути цю територію казахам, яких, до речі, у східній частині Оренбурзької області і досі живе чимало? А це відразу ж обернеться виникненням кордону між Казахстаном та Башкортостаном, який поки що перебуває у складі РФ. (І взагалі відкриє сухопутний шлях за межі Росії для шести республік Ідель-Уралу.)
Ну, і, звісно ж, не можна не згадати про Східну Слобожанщину, Стародубщину та Кубань, на які Україна цілком собі може претендувати за путінською логікою. І це тільки те, що стосується власне Росії. А уявіть собі, що відбувалося б у світі, якби, за принципом Путіна, правило міжнародного права було б скасоване на користь історичних примх. Бажання Венесуели захопити частину Гаяни здалось би нам просто передмовою до того хаосу, в який би скотився світ.
Але у світі, на щастя, ще має свій вплив міжнародне право. І ні Угорщина не матиме претензій до Словаччини, ні Німеччина до Чехії або Франції, ні Австрія до Італії. А от до Росії претензії рано чи пізно виникнуть. Зі суто практичних міркувань – бо, як показала нинішня війна проти України, однією з головних, якщо не головною перевагою агресора стали розміри країни. Тобто якби Росія була за кількістю населення сумірною Україні, то війна б уже закінчилася природним шляхом. Путіну б не було ким воювати. Він і зараз уже наймає то непальців, то сомалійців. А якби Росія була не 140-, а 35-40-мільйонною державою?
І тоді, коли світове співтовариство (принаймні демократична його частина) прийде до простої і логічної думки, що Росія не мусить існувати в нинішніх кордонах, бо в цих кордонах вона завжди, навіть після тимчасового суперліберального відкату, подібного 90-м рокам минулого століття, буде загрозою для сусідів, Європи та планети загалом, – росіянам можуть і пригадати ту путінську риторику.
Втім, самого Путіна тоді вже не буде на цьому світі. Тож відповідати за його логіку доведеться всім іншим. І в їхніх інтересах зрозуміти це якомога швидше. Хоча, як показує практика, росіяни готові до будь-якого розвитку подій – тільки не вмикати здоровий глузд та критичне мислення. Що ідеально ілюструє спосіб мислення їхнього лідера, продемонстрований в інтерв’ю Такеру Карлсону. Інтерв’ю, про яке навіть готовий до зустрічі з диктатором журналіст сказав: «Мені треба рік, щоб зрозуміти, що ж це в біса було».