«Скажений принтер» – так жартома назвали журналісти актуальну Верховну Раду, де домінує політична сила президента Володимира Зеленського «Слуга народу». І справді, ще жодне скликання українського парламенту не мало такого шаленого початку. Але й такого продуктивного.
Зрозуміло, що існує багато зауважень щодо ймовірної якості законів та персональних призначень, схвалених на «п’ятій швидкості», за словами самого Зеленського. Погано й те, що багато документів голосуються у ВРУ без належної підготовки, обговорення, навіть прочитання самого тексту. Утім, як на мене, «скажений принтер» таки значно краще за «мертвий принтер». Питання: чи довго депутати витримуватимуть такий темп? Якщо протримаються бодай до кінця року, то вже честь їм і хвала.
Доторкнутися до депутата
Третє вересня треба буде вписати в історію українського парламентаризму золотими літерами. Саме цього дня Верховна Рада України нарешті проголосувала за обмеження депутатської недоторканності. 22 роки українські партії та окремі політики обіцяли зробити це. Минали роки, змінювалися політичні еліти, а справа не зрушувала з мертвої точки.
І от тільки зараз одним махом вдалося розрубати цей, здавалося б, незнищенний Гордіїв вузол – ухвалити у другому читанні закон № 7203 «Про внесення змін до статті 80 Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України)», який має набути чинності 1 січня 2020 року.
Ми всі добре пам’ятаємо, як депутатським імунітетом прикривалися відверті злочинці з мандатом. Як через недоторканність їх не вдавалося притягати до відповідальності. Як порушники закону, щойно прокуратура вносила подання до ВРУ, а та розпочинала довгу й нудну процедуру зняття імунітету, встигали безперешкодно втекти за кордон і звідти демонстрували «факи» системі українського правосуддя. А багато хто й не тікав, бо був упевнений у круговій поруці своїх колег.
Дехто критикує зняття імунітету, що, мовляв, тепер депутати стануть беззахисними, що на них буде простіше тиснути. Стверджують, що перший і другий Майдани стали можливими лише завдяки депутатській недоторканності. Але вони лукавлять. Адже імунітет не скасовано, а тільки обмежено. Стаття 80 Конституції України тепер звучатиме так: «Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». З неї зникне норма про те, що народного депутата не можна притягати до кримінальної відповідальності, затримувати чи заарештовувати без згоди Верховної Ради. Тож депутат урівняється у правах перед законом з кожним громадянином України і зможе відстоювати свої права чи доводити невинуватість у суді. Можливо, мають рацію ті, хто стверджує, що цей закон був далеко не найнагальнішим. Але в будь-якому випадку добре, що його нарешті ухвалили й поклали край всій цій багаторічній історії з кастою недоторканих.
Навіщо вам Аваков?
Приємно також, що без традиційної для України коаліціади і прем’єріади Верховна Рада обрала свого голову та двох співголів, обрала керівника уряду та всіх членів Кабінету Міністрів. Та й персональний склад уряду радше додає оптимізму. Майже всі там молоді, мотивовані, з добрими освітами (багато хто зі західними дипломами). Закордонна преса вже встигла похвалити Україну, що та має позаконкурентно наймолодший у Європі кабінет міністрів.
Не обійшлося, щоправда, у цій урядовій діжці меду без ложки дьогтю, причому дуже смердючої. Йдеться про залишення на своїй посаді скомпрометованого міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. Людина, котра вперто не виконувала українського законодавства в царині використання державної мови, за котрою тягнеться довжелезний корупційний шлейф, котру пов’язують з одіозними парамілітарними формуваннями (Національний корпус і Національні дружини), мусив першим вилетіти з Кабміну, як корок зі шампанського на поствиборчій вечірці «Слуги народу». Проте він зумів утриматися в уряді та ще й під особисту відповідальність президента. Цікаво, що значить ця відповідальність? Що Зеленський подасть у відставку, якщо Аваков не виправиться? Взагалі ситуація із взяттям сумнівних осіб під особисті відповідальності або на поруки депутатів чи президента є доволі дикою. Проте зараз не про це.
Навіщо молода владна команда повісила собі на шию цей важелезний камінь? Адже багато хто з прихильників «Слуги народу» може після цього розчаруватися у своїх політичних кумирах, вирішити, що нова влада нічим не краща за своїх попередників, що й надалі передбачається корупція і договірняки. Що ж, є й такий ризик, проте, на моє переконання, він невеликий.
У цьому контексті процитую читачам слова голови парламентської фракції СН Давида Арахамії: «Є багато питань, які асоціюють з цим міністром (Аваковим), багато корупційних. Наприклад, нелегальний гральний бізнес, але ми легалізуємо нелегальний гральний бізнес».
Спершу мене ця фраза Арахамії страшенно обурила. Як так: фракції відомо про корумпованість Авакова, але «слуги народу» всі як один голосують за нього? Утім, поміркувавши, я дійшов висновку, що радше голова фракції дав сигнал для оптимізму. Мовляв, так, ми не прикидаємося шлангами, ми знаємо про діяння глави МВС і про «наплічники Авакова», і про його гральний бізнес, і про причетність до нафтогазових оборудок. Але ми мусимо зважити на обставини. Аваков підіграв «команді Зе» на президентських і парламентських виборах, не давши Петрові Порошенку використати адмінресурс. Тож уже хоча б із вдячності не можна було його так просто позбавляти крісла. Аваков – одна з найсильніших постатей на українському політичному Олімпі, тому його не так просто скинути з рахунків.
Що ж, маємо, як кажуть німці, Realpolitik, мистецтво можливого. Це тільки здається, що Зеленський здобув усю можливу владу, то тепер може робити все, що заманеться. Ні, він лише наблизився до неї. І чи зможе взяти – велике питання. Принаймні робить дуже сміливі спроби.
Узурпація?
Саме тому президент так вперто домагається проведення змін у законодавстві в царині підсилення своїх повноважень. Передовсім йдеться про підпорядкування собі Національної гвардії. Забрати цей козир в Авакова – було б великою перемогою Зеленського. Окрім того, президент хоче посилити свій вплив на НАБУ і ДБР, а також отримати право створювати будь-які незалежні регуляторні органи в окремих сферах. Причому закріпити ці нововведення в Основному законі.
Щойно тоді Зеленський здобуде достатньо сил, щоб змогти протистояти такому політичному важковаговикові, як Аваков. Але чи не дасть це можливість президентові узурпувати усю владу в державі? Безумовно, такий ризик існує. Як зауважив політолог Володимир Фесенко, «Зеленський швидко перетворюється зі слуги народу в господаря країни».
Народний депутат Микола Княжицький стверджує на своїй сторінці у Facebook, що, мовляв, Зеленський хоче перетворити Україну на Росію, а себе, очевидно, на Путіна. «Куди ми рухаємося? В Росію!!! Депутат тепер може нести кримінальну відповідальність за виступ в ефірі чи на мітингу, президент повністю контролює ДБР і НАБУ. Депутат позбавляється права самостійно подавати закони, нацгвардія (а це фактично ще одна армія з правом діяти всередині країни) перепідпорядковується президенту», – застерігає Княжицький.
Йому в тій же соціальній мережі опонує колишня парламентарка Ірина Подоляк: «От зараз багато з вас пише про узурпацію влади і наступ на парламентаризм. Я згідна, що загроза є. Але вона не виникла зараз. Вона виникла за президентства Порошенка. Усі повноваження, яких не було в Конституції, були надані йому законами, за які дружно і, «шоб Путін не напав» голосувала рада 8 скликання, а тих, хто про це говорив, називали вічно незадоволеними, рукою Кремля і такими, що заважають сонцесяйному. Тобто імітація парламентаризму вам підходила, а те, що зараз, ні? Останні роки Україна де-юре була парламентсько-президентською, а де-факто – президентською республікою, де парламент виконував роль додатка до кнопок. Визнайте реальність – це допомагає на одужання. Чи вам підходить теза: бреши мені солодко?».
Невдовзі побачимо, хто був правий у цій Facebook-суперечці. Одне можна сказати напевно: надії на те, що з приходом на посаду Зеленського вдасться таки домогтися, аби наша держава реально була парламентсько-президентською республікою, розвіялися як туман. Залишається сподіватися, що здобуту владу голова держави використає у de facto президентсько-парламентській республіці на благо країні, зламає корупційну систему й на диво нам усім реалізує заповіти Євромайдану.
Досі він все ще має достатній мандат довіри. Проте можемо з високою часткою ймовірності припустити, що досить швидко його рейтинги підуть додолу. Щойно настане опалювальний сезон і населення отримає нові платіжки за газ, як зразу виникне народне невдоволення. Обурені будуть і ті його виборці, котрі очікували від нього реалізації антимайданного реваншу, скасування закону про мову, домовляння з Путіним без жодних умов. Ні, на щастя, старі гасла й обіцянки Зеленського відійшли в небуття. Маючи 100 з гаком днів досвіду, він уже не каже про «просто перестати стріляти», «зійтися десь посередині», «в ЄС і НАТО нас ніхто не чекає», «відчепіться від російськомовних». Хто б ще недавно міг подумати, що досі такий російськомовний Дмитро Разумков вимикатиме мікрофон Вікторові Рабиновичу, щойно той починатиме виступати недержавною мовою. Не очікували ми й ультиматумів, які Зеленський один за одним виставляє російському колезі. Яке вже там «ставання на коліна». А обіцянка про зниження тарифів виявиться просто «жартом», ну то й добре.
Водночас можливо, що, втративши якусь частину «ватних» і «тарифних» виборців, Зеленський здобуде симпатії мислячого електорату. Того, котрий досі не сприймав його серйозно, побоювався реваншу, надмірного популізму, угодовництва. А тепер побачить, що країна рухається правильним курсом (якщо, звісно рухатиметься). Але це станеться щойно тоді, коли Авакова буде відправлено у відставку. Це той Карфаген, який конче треба зруйнувати.