Давно зауважено, що зверхній, патерналістський тон щодо інших дозволяють собі люди, як правило, недалекі. Люди, не здатні до саморефлексії. Не готові подивитися на себе з боку і співвіднестися з навколишньою реальністю. Їхнє гасло – не знати, а вірити. Хоча такі особи часто виглядають жалюгідними, а в житті нікчемними, вони охоче беруться давати оцінки колективним спільнотам. Надмірно узагальнюють, намагаються накинути дурнуваті правила поведінки цілій спільноті, і все для того, щоб забезпечити собі виняткове місце в суспільній ієрархії. При насуванні загрози їхньому статусу вони стають неймовірно активними і брутальними. Борються до «останнього патрона», обороняючи свій щабель у цій ієрархії. І вже справжнє пекло розгортається, коли на них насувається крах усталених суспільних ієрархій.
Цікавим є те, що цей активний прошарок суспільства з часом перетворюється на зашкарублу касту. Свого роду панцир, через який не проникають свіжі ідеї та нові віяння. Через брак доброї освіти та неавторитарного досвіду ці люди самі стають на шлях авторитаризму. Вони починають сприймати своїх конкурентів як запеклих ворогів. «Хто не з нами, той проти нас», – стає їхнім основоположним гаслом. При цьому вони не здатні усвідомити, що навіть будучи колись революційно-прогресивними, вони давно стали гальмом на шляху сучасним змінам. Хто через брак відповідної кваліфікації, хтось через схильність до корупції, а хтось і через непроглядну людську тупість.
Щоб не показати свою непотрібність і ретроградність, ці люди вдаються до емоційних закликів: «Не зрадь», «Стоп реванш», «Не віддаймо Україну». Насправді ж ідеться тільки про те, щоб залишитися в керівній ієрархії, і надалі бути елітою. Причому більшість з них за означенням відкидає будь-який критичний аналіз ситуації, покладаючись суто на віру. Намагаються зцементувати тезу: все, що ми робили – правильно, все, куди ми ведемо – священне. За таких підходів багато що залежить від віри і кількості завербованих адептів. А що робити, якщо не тільки адепти прозрівають, але й самі «елітарії» втрачають віру в самих себе?
За довгі роки життя в статусі еліти, яка визначає не тільки основні принципи та цінності в суспільстві, але й стоїть на сторожі дотримання морально-етичних норм, у багатьох справді могло скластися враження про власну непомильність та винятковий статус. Таким людям дійсно годі уявити, що він / вона більше не втішатимуться статусом провідного письменника, інженера душ людських, оскільки вони давно перейшли в категорію національно-політичних, а то й партійних агітаторів. Колишнього дисидента в ролі морального авторитета, який за тридцять років після падіння комуністичного режиму, кому тільки не прислуговував, на чиєму утриманні тільки не був. Патріотичним політикам, які все, що змогли зробити, то неймовірно поліпшити власний добробут. І це не тільки відчули члени родини політика, але й зауважили його виборці. Тому вони справді щиро обурюються, що їхньою роботою не задоволені і готові попросити їх на вихід.
Найпростішим способом відкрити очі цим «будівничим» української держави – це показати те, що вони збудували. А збудували вони наскрізь корумпованого монстра на глиняних ногах. Збудували державу, де нема справедливого правосуддя, де рівень життя – найнижчий у Європі. Де правоохоронні органи не виконують своїх елементарних функцій. Де немає жодних соціальних гарантій. Натомість є казково багаті олігархи, які купаються в золоті, купують королівські палаци по 200 млн євро, шикарні яхти, відпочивають на курортах, викидаючи по 500 тис. дол. на тиждень. І все це після двох революцій, що відбулися в Україні.
Ультрапатріотичні і патріотичні політики переконані, що вони тільки те й робили, що боролися за Україну. Насправді ж обслуговували керівний олігархічний клас або самі різними неправдами вибивалися в сильні світу цього. Багато хто добре пам’ятає, як швидко патріоти-революціонери, ставши генпрокурором або міністром, перетворювали посади на джерело особистого збагачення. Як перебирали корупційний контроль над державними фінансовими потоками. Як розвалювали (продавали) справи людей Януковича, як обстоювали інтереси фармакологічної мафії, як розслідували справу Майдану так, щоб злочинці могли відкупитися. І все це в ім’я і на благо самостійної і незалежної України. Все це під акомпанемент патріотичної риторики.
Весь цей час національна інтелігенція не втомлювалася агітувати за чергового «месію» і просторікувати про «українську Україну», мову, церкву, історичних героїв, а насправді, перебувала на підтанцьовках у того ж правлячого класу. Народні депутати від патріотичних регіонів завзято розмахували національною символікою тоді, коли купка ділків ділила між собою державне і комунальне майно. Одне слово, весь цей національно-патріотичний антураж був звичайним окозамилюванням і прикриттям того, як розкрадалася Україна. А тому більшість політиків старої дати, разом з різними «елітаріями», мають банально приготуватися «на вихід».
Доводиться визнати, що з тих Мойсеєвих сорока років, тридцять – Україна проблукала майже намарно. Тому закономірно, що «батьків» того блукання, які встигли обзавестися табунами жирних верблюдів, потрібно гнати. І саме в цьому полягає суть теперішнього конфлікту в українському суспільстві. Дотеперішня українська еліта настільки зажиріла від нічогонероблення і безальтернативності, що непомітно для себе втратила довіру в людей. Вона намагається викресати патріотичну іскру, щоб запалити поцвілий трут народної підтримки, але такому вже не бувати. Бо ця державно-політична і національна еліта зі своїм головним завданням не впоралася. Бо вона втратила не тільки масову підтримку, але й віру в саму себе. Вона не піднімає і не надихає. Вона боронить своє місце в закостенілій суспільній ієрархії і захищає «нацарьоване» правдами і неправдами добро.
Тепер, щоб підняти своє рихле тіло на великі справи, вона мусить вводити собі збуджувальні ін’єкції. Для того щоб у неї всередині щось почало рухатися, їй потрібні, наприклад, роздираючі душу фотографії заплаканої дівчинки, що втратила на війні батька. Це не емпатія, коли Петро Порошенко або Софія Федина позують на тлі заплаканої дитини на мітингу з портретом загиблого батька в руках. Це емоційне мародерство на почуттях дітей, яке заслуговує на категоричний осуд у суспільстві. Як не має нічого спільного з гідним пошануванням полеглого воїна й те, як його батько торгує на політичних мітингах сльозами дитини.
І тут патріотичній еліті всіх часів і народів варто задуматися: чого українське суспільство стало черствим і холодним до її ідей і закликів? Чому не працюють більше старі гасла? Чому немає віри і довіри до старих політиків, на яких не лишилося живого місця від безкінечних політичних перемальовувань? Якщо не зробити серйозних висновків з історії останніх тридцяти років, то в сухому підсумку залишається констатувати, що попередні проєкти завершилися майже нічим. А попередня державна і національно-патріотична еліта збанкрутувала. Виявилося, що проблема не в громадянах, а в якості провідної верстви. Сподіватимемося, що вільні вибори і демократія все розставлять на свої місця. Маю надію, без великих катаклізмів.