Голи у футболі – надзвичайно цікаве й бажане явище, якого прагнуть і гравці на зеленому полі, і глядачі на трибунах. Тисячі прихильників популярної гри приходять подивитися на видовище, під час якого гол викликає бурхливі оплески і вдовольняє їхні бажання.
І тільки одна особа з усіх, хто є на полі й на трибунах, переживає в ту хвилину розпач: їй не вдалося добре виконати свою роботу – отой клятий м’яч знову потрапив до сітки воріт, які вона захищає. Немов приречений на страту, воротар схиляє голову, мовчки викопує свого недруга із сітки і, сплюнувши, вибиває його в поле…
Ось знову настає черговий момент, коли м’яч, спрямований потужним і прицільним ударом, нестримно летить у, здавалося б, незахищену частину воріт, щоб опинитися там, усередині. Та в карколомному стрибку назустріч йому вилітає головний охоронець воріт – і м’яч, зустрівши перешкоду, відлітає у поле. Знову зриваються на ноги трибуни, і ті, хто так прагне гола, бурхливою овацією вітають героя епізоду. Це також видовище, задля якого варто приходити на футбольні матчі. Вправних воротарів завжди знають в обличчя, про них складають легенди, які живуть роками, обростаючи неймовірними фактами.
Львівський футбол може похвалитися більш ніж сторічною історією, до якої тепер щораз частіше звертається чимало його дослідників. Можна вивчати хронологію улюбленої гри за пожовклими сторінками старих газет, а можна почути розповіді людей, які бачили багатьох відомих футболістів на власні очі. Знання історії найпопулярнішої гри має особливо важливе значення, бо передає нам неповторну атмосферу тих далеких літ, зокрема довоєнного галицького футболу, про воротарів якого оця розповідь. Реконструюю її за багатьма розмовами з гравцями львівської «України» Карлом Мікльошем, Юрієм Зубачем, Остапом Стецьківим.
Найкращим воротарем передвоєнного футбольного Львова вважали Спиридіона Альбанського(1907 – 1992) з «Погоні», який мав прізвисько «Спіритус».У тридцяті роки він був у місті надзвичайно популярною особою. Його всюди впізнавали, хлопчаки бігали за ним слідом, а будь-яка вдала зустріч воротаря з м’ячем на футбольному полі викликала шквал оплесків.
Прихильникам футболу імпонувала його котяча спритність, блискавична реакція, з якою цей невисокий, як на воротаря (176 см зросту і 61 кг ваги), і дуже легенький молодик бореться за м’яч із кремезними нападниками. Подобалася його гра не тільки львів’янам. Під час турне «Погоні» до Італії місцеві фахівці визнали, що найкращим серед гостей був воротар Альбанський, а керівники «Наполі» навіть хотіли його купити за фантастичну на ті часи суму – 25 тисяч доларів, хоч і вказували на недолік. «Занадто легкий для повітряних боїв, його можна здути, мов пір’їнку». Але «Спіритус» не погодився залишитися в Італії. Клубний патріотизм тоді ще не мав ціни в доларах. Та, зрештою, футбол перед війною рідко кому приносив фінансові прибутки. Інколи можна було й поїхати на гру до іншого міста, бо директор, де працював футболіст, не хотів свого працівника відпускати…
А почалася спортивна забава «Спіритуса», який мешкав на маленькій вулиці Шведській, трохи вище Клепарівської, на стадіоні п’ятого артилерійського полку ( військова частина на початку теперішньої вулиці Шевченка), куди хлопців пускали побігати, пострибати, пограти у м’яч. Мали таке змагання: кожен пробивав 20 ударів по воротах, а потім сам ставав у ворота, щоб відбити оті двадцять ударів від іншого. Полкова команда часто запрошувала вмілих юнаків до своїх лав, а ті із задоволенням допомагали воякам забивати голи. Там зауважили «дрібного», але швидкого й спритного нападника Альбанського і запросили до резервної команди. Однак хлопець, якому щойно минуло вісімнадцять, прагнув потрапити до основного складу, тож приходив на тренування і першої команди, вважаючи, що так швидше зростатиме його майстерність.
«Малий, постій трохи у воротах», – пролунало одного дня. Основний воротар саме чергував і не прийшов на тренування. Ось так і почалася воротарська кар’єра знаменитого львівського голкіпера. У наступні дні він сам просив партнерів «постріляти» йому по воротах – місце між стійками припало до смаку, і з кожним тренуванням почувався впевненіше. Все-таки, щось воротарське в ньому було, якщо згодом потрапив в око представникам найкращої лігової команди Львова «Погоні».
Навіть шлюб з відомою співачкою львівської оперети, що став сенсацією в товариському колі Львова, не перешкодив йому наступного дня після весілля вийти на поле. За підсумками сезону 1933 року був названий найкращим футболістом Польщі, що жодному іншому воротареві не вдавалося. Був капітаном «Погоні» та збірної країни, за яку зіграв 18 матчів, виступав на Олімпійських іграх 1936 року у Берліні.
Цікавою спортивною постаттю був воротар іншого лігового клубу – «Чарні» – Збігнєв Каспшак(1908 – 1965), для якого футбол не був єдиним захопленням. Він ще грав у волейбол та баскетбол, а з хокейною командою «Чарних» став чемпіоном Польщі 1935 року. Його запрошували навіть до хокейної збірної, за яку зіграв 22 матчі, брав участь в Зимових Олімпійських іграх 1936 року в Гарміш-Партенкірхен, в чемпіонаті світу 1937 року. Зрештою, переважна більшість футболістів того часу успішно займалася й іншими видами спорту, і то на високому рівні. Наприклад, ще один воротар «Чарних» – Ян Драпала(1899 – 1945) – був добрим тенісистом і входив до десятки найкращих у країні.
Мирон Труш(1908 – 1976) – старший син відомого художника Івана Труша – теж розпочинав з воротарської кар’єри в «Україні», але потім став надзвичайно сильним хокеїстом та стрільцем з лука, учасником чемпіонату світу 1937 року у Парижі, звідки привіз золоту медаль за перемогу в командних змаганнях.
Ворота «України» в її найкращі роки у другій половині 30-х захищали поперемінно Василь Босийта Роман Гуцул. Перший (через свою худорлявість) мав прізвисько «Ганді». Він, на диво, поєднував два доволі протилежні фахи: воротар, на чиї руки припадає найбільше навантаження у грі, а в цивільному житті був скрипалем високого класу і грав у оркестрі Оперного театру. А після війни, коли опинився у Філадельфії, як мені відомо, теж виступав у тамтешньому оркестрі. Романа Гуцула прозвали «Балтазаром», він мав відмінну реакцію і добре грав на лінії воріт, але дуже не любив з них виходити на перехоплення м’яча.
Починав демонструвати свій талант і Петро Гнура, який виступав за юніорську команду «України», але 1940 року молодого воротаря заарештували, і його сліди щезли в тюрмі на Замарстинівській. Воротарем в юніорах «України» розпочинав у роки німецької окупації і Остап Стецьків(1924-2001), та через перелом пальця перейшов грати в поле і згодом перетворився на доброго польового гравця, який наприкінці сорокових років став провідним півзахисником знаного французького клубу «Ліон», а, перебравшись до Торонто, 1957 року провів за збірну Канади три відбірні матчі чемпіонату світу.
Воротарем, який здобув міжнародне визнання, був страж воріт дрогобицького «Юнака» Станіслав Герулі(1914 – 1979).
Команда «Юнак». Герулі – п’ятий ліворуч
У сезоні 1939 року він разом з «Юнаком» ледь не вийшов до вищої крайової ліги, але початок ІІ Світової війни перервав успішну кар’єру його команди. Довелося воювати, а після війни він потрапив на англійські поля і виступав 1952 року у фіналі розіграшу аматорського Кубка Англії на знаменитому стадіоні «Вемблі».
В останні роки перед війною найкращим воротарем міста став, без сумніву, Іван Зуб– «Ясько» – (1913 – 1982), який вийшов з середнього за класом клубу окружної ліги РКС (Робітничий клуб спортовий). То був клуб з околиці Львова – Богданівки, сама назва якого вже підказувала, що він не належить до багатих. Але 1934 року став чемпіоном Львова серед робітничих команд, а отже, мав певну репутацію і скликав у свої ряди всіх здібних юнаків з околиці.
Команда РКС. Зуб – перший ліворуч
Клуб мав ще одну специфічну рису: збирав представників різних національностей, що мешкали у Львові. Тут грали поляки, серед яких згодом виросте Казімєж Гурський – здібний правий крайник нападу і ще більш відомий пізніше тренер, євреї – Дойчман і Горовіц, українці – Бігун, Полуситок, Савків, Зуб. Граючи в такій команді, Іван Зуб мав можливість демонструвати свою майстерність, і досить часто РКС досягав успіху завдяки вдалій грі свого воротаря. На нього ходили дивитися не тільки фахівці й уболівальники, які відзначали спокійну і впевнену манеру гри, а й жіноцтво, якому подобався вельми вродливий, веселий і впевнений у собі «Ясько», як його всі називали. Зуб після отримання матури вивчився на техніка-дантиста, але за фахом не працював, присвячуючи весь свій час спортові. Він був ще вправним тенісистом малої ракетки і виступав у різних змаганнях.
Та футбол став його найбільшим захопленням, і тут він досяг найбільших успіхів. 1938 року виступав у складі збірної міста, яка здобула Кубок президента Польщі, що розігрувався між командами міст. Зуб – єдиний українець, котрого поляки запросили до збірної, його майстерність була понад усі національні та політичні принципи.
К.Мікльош, І.Зуб, М.Турко
Війна перервала нормальний хід подій для мільйонів людей, зокрема для спортсменів. Проходили якісь матчі, молодь не могла всидіти на місці, але повнокровного життя в окупованому місті годі було чекати. Іван Зуб побрався з кароокою Михайлиною Зельвак, яка теж була спортсменкою: грала у баскетбол, ручний м’яч – отож, перетнулися схожі уподобання. У них народилася донька.
Після війни Зуб захищав кольори найсильнішої команди Львова – «Спартак», з яким встиг вийти на всесоюзну арену. Свої 36 років зустрів у Ростові на фінальній пульці семи команд, що виборювали єдину путівку до вищого класу. Отримана травма не дозволила йому допомогти партнерам виступити краще, і «Спартак» закінчив турнір п’ятим. Це був найвищий спортивний злет Зуба на схилі футбольної кар’єри. Маючи майже сорок років, ще продовжував грати в настільний теніс за команду інституту радянської торгівлі, потім працював закрійником на взуттєвій фабриці «Прогрес» і трохи тренував команду цього підприємства. Коли відкрили новий стадіон «Дружба» (нині – «Україна»), ще трохи попрацював тут робітником. Старі приятелі, з якими виступав на зеленому полі, намагалися йому допомогти, але колишній воротар мав своє товариство і доживав віку спогадами про той час, коли він був ще молодим, сильним і веселим.
На львівському стадіоні «Дружба» (1970-і роки)
Помер Іван Зуб майже тридцять років тому – 1 листопада 1982 року, переживши на три тижні своє 69-ліття. Похований на Янівському цвинтарі. Він був останнім із тої плеяди воротарів, майстерність яких здобувалася і шліфувалася ще перед війною. На жаль, не залишилося кінострічок з демонстрацією їхнього воротарського класу, та й фотографій тепер багато не знайдеш…
Нині, коли намагаємося відтворити історію львівського футболу, варто пам’ятати отих найкращих воротарів першої половини минулого століття.