Кортить за щось повболівати і бути в тренді – вболівай за свободу слова. Привід знайдеться завжди: приміром, зараз в Україні модно переживати через обшуки у виданні «Страна.ua» і арешт його головреда Ігора Гужви. Замало Гужви – можна поплакати за Русланом Коцабою та блогерами, котрих СБУ затримує за поширення сепаратистських матеріалів. Кому не досить і цього, можна разом з Amnesty International скаржитись, що заборона комуністичної символіки порушує права людини. А якщо хочеться полоскотати собі нерви по-серйозному, без примари «українського фашизму» не обійтися: відео, на яких київські хулігани виховують сепаратистів, здатні довести до істерики будь-якого мамчиного поборника свобод… Тих, кого обурюють оці кпини, можна зрозуміти: в Україні справді обмежують свободу проросійського слова. І це справді не відповідає принципам дистильованої ліберальної демократії. Але суть деяких речей легше розгледіти не із затишного київського коворкінгу, а з прифронтового Донбасу.
Хоч на луганському відтинку фронту вже давно без змін, у тутешніх містечках і селах досі відчувається прихована напруга. У 2014-му, коли над ними зависла загроза окупації, місцеві «сепари» вже готувалися до розправ над своїми сусідами-патріотами: укладали чорні списки «правосеків», деяким ставили позначки на парканах і т.д. Після того, як в ці краї прийшла українська армія, найактивніші «сепари» втекли на територію «ЛНР», а решта сидить тихо, як миша під віником. Але місцеві патріоти прекрасно розуміють: не дай Боже сюди прийдуть окупанти, чорні списки знову знайдуться і погрозами не обмежиться. Вся Україна жахалася, читаючи страшні подробиці убивства Володимира Рибака або Степана Чубенка, але тут подібні історії знають не лише з повідомлень преси. Тож сепаратистську агітацію місцеві патріоти сприймають не як запрошення до дискусії, а як пряму загрозу власному життю.
У довоєнні роки у патріотичному середовищі Луганська теж розмовляли про те, що з проросійськими силами треба шукати компроміси, дискутувати, шукати точки дотику і т.д. Була ілюзія, що між проукраїнськими та проросійськими силами точиться дискусія, а тому чимало сил було покладено на вдосконалення аргументації та інші дурниці. Дурницями займалися й у Києві, вступаючи у «договірняки» з майбутніми поплічниками окупантів та підписуючи з ними універсали єдності. Замість риторичних прийомів треба було вивчати больові, а замість круглих столів проводити кадрові чистки і арешти… Але в ті блаженні роки думалося, що битва за Україну ведеться у сфері слів та ідей. Хто міг подумати, що свої слова та ідеї «ватнікі» будуть підкріплювати розстрілами та мінометним вогнем? Взимку 2014-го мені випало займатись в одному спортзалі з Олександром Бєдновим – тим самим, котрий потім стане польовим командиром «Бетменом». Ніщо у його коректній, стримано приязній поведінці не вказувало, що через кілька місяців ця людина стане бандитом і вбивцею, якого вважатимуть «беспредельщиком» навіть самі «сепари».
Тут можна сказати, що ототожнювати проросійських агітаторів з бійцями окупаційного війська – це спекуляція. Затримані блогери-сепаратисти ні в кого не стріляли і, напевно, ніколи не стрілятимуть. Не стріляли й оті «соціалісти Києва», котрі нещодавно протестували проти перейменування київського проспекту Ватутіна й дістали по писку від націоналістів. А раз так, то неправильно карати за думки і висловлювання, а в розпалі суспільної дискусії пускати в хід кулаки. В теорії – все правильно. Але на практиці ота «суспільна дискусія» – це просто прелюдія до нападу, у якому проти нас будуть застосовані і кулаки, і «калаші». У 2013-му в Луганську ніхто не міг подумати, що за жовто-блакитну стрічку стануть вбивати. Так само інтелігент, якого «розводять» гопники, не сподівається, що вербальне фехтування закінчиться для нього розбитим носом і «віджатим» планшетом. Але сталося саме так: поки ми вірили, що все утримається бодай в рамках політичної боротьби, супротивник готував не котраргументи, а танки і «Гради».
Здавалося б, тепер, через три роки війни, після 10 тисяч загиблих, слід зробити певні висновки і ставитись до обмеження проросійського слова спокійніше. Але відстань творить з нами дива! Те, що очевидно у прифронтових районах, зовсім не очевидно десь у столиці, а тим паче – з євросоюзної далечі. Коли у розпал україно-російської війни проходить обшук в офісі проросійського радіо, Рада Європи кваліфікує це як переслідування і залякування журналістів. Україна вводить декоративне блокування російських соцмереж, до яких мають необмежений доступ ФСБ та ГРУ, стурбованість висловлює Держдеп та «Репортери без кордонів». Закордонним суб’єктам нерозуміння української ситуації вибачне, але коли на захист проросійської преси стає Національна спілка журналістів України, хочеться виписати її стурбованому керівництву путівку до «ЛНР». Нехай ознайомляться, що буде з ними самими, коли у цій «суспільній дискусії» переможе проросійська сторона.
Свобода слова – одна з наріжних демократичних цінностей, і її справді треба захищати. Тут пригадуються чудові слова Вольтера: «Я не поділяю ваших поглядів, але готовий померти за ваше право їх висловлювати». Але реальне життя, на превеликий жаль, не вписується в ідеалістичні аксіоми. Ліберала, готового померти за право поплічників Москви вести проросійську пропаганду, в Україні навіть не посадять, максимум – трошки полають у Фейсбуці. Але якщо проросійська пропаганда стане у нас офіційною ідеологією, готовність до смерті піде лібералові на користь – менше нервуватиме, сидячи «на підвалі». Бо, на відміну від нього, окупанти вольтер’янським ідеалізмом не страждають і з носіями відмінних поглядів розправляються швидко і без зайвих рефлексій. Іноді частиною свобод доводиться тимчасово жертвувати, аби захистити ці ж самі свободи і саме наше життя.