У видавництві «Vivat» вийшла друком книжка Остапа Сливинського «Словник війни». У ній зафіксовані докумментальні свідчення і тих людей, які втікали від війни, і тих, хто зустрічав їх на львівському вокзалі. Остап Сливинський, дбайливо збираючи документальні свідчення, надав їм нової форми. У книзі лунають голоси тих, чиє життя змінила війна . Це переселенці, волонтери, медики, військові, громадські активісти й митці, дуже різні, але об’єднані спільним переживанням і єдиним поривом люди.
Ілюстрації зробила Катерини Гордієнко. Пропонуємо уривок з книги.
***
Автобус
(Дмитро, Київ)
Піднімаю очі – зверху нам махають руками військові та кричать: «Біжіть! Бі-і-іжі-і-і-іть!!!»
Поруч горять два будинки, ми зовсім близько від нашого блокпоста, і я розумію, що в будь-який момент може прилетіти снаряд. Та бігти не можу, бо на мені лежить бабуся, яка абсолютно не стоїть на ногах і кричить, що вона більше не витримає. Але ми пішли. Пішли як змогли. Рачки, навприсядки. І все одно не встигали за іншими й залишалися позаду.
Ми, мабуть, так і не вигребли б із того моста, якби в цей момент до нас не під’їхав бус. Відкрилися двері, і всередині ми побачили жінку на візку, яку внесли перед нами, та ще кількох людей. Місця майже не було, тому я заштовхав туди бабусю, закрив двері, а сам побіг у бік блокпоста.
Я біг, поруч бігли моя сестра та якісь незнайомі люди. Уже показався наш блокпост – за ним стояли дві дівчини у військовій формі й махали нам руками. П’ятдесят метрів. Сорок п’ять метрів. Сорок метрів. Тридцять. Двадцять. Десять. Мені здавалося, що ця дистанція, цей найдовший у моєму житті крос не закінчиться ніколи. Але ось ми пробігаємо повз дівчат, завертаємо на трасу, яка в лісі, і по інерції біжимо ще метрів п’ятдесят.
Ми в Києві. Ми вдома.
Назустріч нам виїжджає звичайний київський пасажирський автобус. Жовто-блакитний. Рятівний.
***
Алича
(Віка, Маріуполь)
Коли хлопці стали дерева рубати, – а це вже було дня десятого, коли спалили все, що можна: якісь старі меблі з підвалу, коробки, ящики... – з криками вибігла наша сусідка, бабулька років вісімдесяти. Кричала, що не дасть аличу зрубати. Ми навіть не знали, що то алича, вона не родила ніколи. Та й рубати її ніхто не збирався: дерево таке хирляве. Але бабулька взялася його сторожити й так стояла до вечора. То був іще час, коли я ночувала вдома. Ночі холодні були, але кудись іти грітися не хотілося. І ось зранку прокидаюся, на самому світанку, дивлюся у вікно – а вона досі там, біля дерева, але вже на землі лежить. Хтось до неї виходить з під’їзду. Я й не питала потім, що з нею сталося. Не хотілося питати. Деякі речі вже просто в серце не вміщаються.
***
Бабусі
(Юрій, Харків)
Квартири двох бабусь із будинку навпроти були зруйновані, а в чужі вони йти не хотіли, бо чужі. Тому просто сиділи на лавці біля під’їзду. Там і загинули від осколків. Там, на подвір’ї, ми їх і поховали, викопавши ями між обстрілами.
***
Біль
(Андрій, Львів)
Як пахне біль? Зазвичай весь об’єм запахів болю зібраний в одній кареті евакуаційної швидкої.
Насамперед біль пахне, як м’ясний відділ господарського ринку, – свіжим пошматованим м’ясом. Біль пахне кров’ю: солодкий запах з ледь чутним металевим компонентом.
Ще біль пахне потом, багатоденним немитим тілом. До цього запаху додається нотка запаху спирту та йодних розчинів плюс хлору.
І завершує цей букет запах диму з поля бою, кави й сигарет.
Біль має дуже незабутній запах.
***
Блискавка
(Ліза, Енергодар)
У мене є кілька татушок на тілі, я зробила їх колись давно, ще в старшій школі. Тоді довго не думала, набивала те, що подобалося. Суто за формою. Тепер уже багато чого з набитого не можу пояснити. Я вже настільки інша, аж дивно, що ще в тому самому тілі. Коротше, у мене ось тут, під грудьми, набита блискавка. Зараз покажу. Я через неї найбільше боялася, коли з окупації виїжджала, бо казали, що росіяни на блокпостах шукають на тілі патріотичні тату або щось, що їм нагадує радикальні символи. Я боялася, щоб моє татуювання їм не нагадало якісь блискавки SS або щось таке. Хто знає, що їм у голову зайде? І ось ми їдемо, до блокпоста лишається якийсь кілометр, а я відчуваю, як мені до горла клубок підкочується. Я, мабуть, ніколи ще в житті так не боялася. Знала, скільки людей там зникло, скільки машин вони розстріляли.
І тут раптом грім – далекий розкотистий удар грому, як у дитинстві, зовсім не такий, як вибухи, зовсім не страшний. І майже відразу – сильна злива. І ми під потоками дощу під’їжджаємо до блокпоста. Дивимось, а він ніби порожній: усі росіяни кудись поховалися. До нас під дощем один здалеку вийшов, щось крикнув і махнув рукою, щоб проїжджали. Ми жартували потім, що нам моя блискавка допомогла. Моє тату, через яке я так боялася.