У ці години у Львові печально шарудять пера, з-під яких має вийти офіційний некролог про відхід у вічність пана Івана Геля. Пам’ять повертає вдячні спогади про миті життя, пережиті разом із Покійним. Мозок підбирає високі слова, якими годиться охарактеризувати цю славну постать і її життєву дорогу. А на Гуцульщині напевно вже підбирають трембіту, яка заквилить жалібно у тяжку мить останнього прощання.
Сьогодні Господь поставив крапку у Книзі життя, яку розпочав 17 липня 1937 року і яку заповнював різнокольоровими письменами. Утім, рожевого кольору в ній найменше, бо навіть дитинство та юність – ота найрожевіша пора в житті кожної молодої людини – і то були сплюндровані трьома окупаціями, воєнним лихоліттям та нищівними хвилями червоного терору. Цьому поколінню доля ставила свої запитання руба, і хто був слабаком – той ставав покручем, а хто стояв на ногах міцно – той ставав героєм. Іван Гель, без сумніву, належав до тієї другої категорії, і до нього можна впевнено пристосувати біблійний вираз «твердошийого»: будучи за статурою кремезним козарлюгою, він витримав усі удари долі, не схилив свою голову перед жодною владою і не торгував своїми принципами.
Це був зразковий приклад галичанина подвійного гарту – церковного й національного. Його духовний світ формувався в церковній цивілізації Митрополита Андрея Шептицького з чітким розрізненням морального добра й аморального зла, з класичним розумінням єрархії цінностей. Церква була на горбочку галицького села саме тому, що вона посідала горнє місце в єрархії християнського мікрокосму людини. Чи ж дивно, що коли настала пора виступити на захист Церкви, Іван Гель створив та очолив Комітет захисту УГКЦ, який став важливим, а часом і незамінним інструментом цієї оборони? Чи так уже несподівано, що саме він був редактором славного часопису «Християнський голос»?
Виростав Іван Гель і в силовому полі змагань за національну державу, а тому змалечку знав, що рідну землю українець має боронити. Він довірливо спирався на плече друзів-побратимів і сам служив іншим надійною опорою. Чи ж дивно, що тюрми й табори стали віхами у його особистій боротьбі з антиукраїнською владою? Чи так уже несподівано, що формування програми «боротьби за державність України», розповсюдження Самвидаву, організація протестних акцій в ув’язненні та на волі, співредагування «Українського вісника», співучасть в організації Української Гельсінкської Спілки й Народного Руху України, а врешті й праця на посаді першого заступника голови Львівської обласної ради першого демократичного скликання – все це його особисті офіри, складені до жертовника незалежної України?
Проте ніщо на цьому жертовному шляху не завадило Іванові Гелю пронести через ці випробування велике кохання до дружини Марії, закласти з нею міцну сім’ю, дати життя доньці Оксані, віддати її зятеві Валерію, опікуватися внучкою Яриною. Здавалося, чим більше цю сім’ю шмагала доля, тим більше вона ставала міцнішою. Й не було такого хреста, якого ці дивовижні люди відмовилися б узяти на плечі.
Сьогодні спільнота Українського католицького університету в глибокій пошані схиляє свою голову перед пам’яттю новопереставленого раба Божого Івана. Ми вдячно згадуємо наші спільні проекти, які стосувалися історії Руху опору, і незмінну підтримку, яку виявляв пан Іван нашому Університетові. Просимо Бога, щоб Він упокоїв душу Усопшого та оселив її там, де праведні спочивають.
Рівно ж просимо в Бога, щоб Він огорнув Своєю милосердною рукою усіх, хто сьогодні терпить у горі та стражданні: вдову Марію, доньку Оксану з чоловіком Валерієм, внучку Ярину та всю скорботну родину покійного. Просимо їх прийняти від усієї спільноти УКУ наші щирі та глибокі співчуття.
Вічная пам’ять і Царство Небесне новопереставленому рабу Божому Іванові!
ректор УКУ о. Борис Ґудзяк
віце-ректор УКУ, колишній політв’язень Мирослав Маринович