У Радянському Союзі вигадали нісенітницю про початок Другої світової війни в червні 1941 року та її закінчення у травні 1945-го. Українці вірили у цю брехню, щонайменше, до 2014 року. Можливо, хтось досі вірить – бо «адна бальшая страна». Таких дурниць, наплоджених пропагандою, багато. Вони досі живуть і впливають на свідомість людей, і це не залежить від подій, які відбуваються довкола. Так, після анексії Криму Росією від одного з україномовних знайомих довелося почути, що на турнірі, де не було України, він підтримує «наших».
Росія завжди могла спрямувати на пропаганду значний ресурс. Ще зовсім недавно на українському телебаченні крутили «кадетів» і «бригади», всяких кіркбаскових. «Творчість» прислужників московського царя видавали за еталон. Українці ще вдячними мали бути, що нам транслювали упередження, ворожість до світу, озлобленість. Зараз ситуація краща, але проблема не зникла. Кошти з державного бюджету виділяють на его Кравець і Горбунова, а українці, у часі війни з Росією, дивляться «Слово пацана».
Україна – не Росія!?
Фіаско інформаційної політики України – тема довгої розмови. Вона стосується різних сфер, а особливо телевізора. Ще за декілька років до анексії Росією Криму на українському телебаченні можна було дивитись російські серіали мовою оригіналу, регулярно крутили їхні пісенні номінації та інший непотріб. Російських мордокриків українці знали краще, ніж своїх співаків. Транслювали навіть звернення російського президента і його розмови зі своїми раб… громадянами. Навіщо, «путін ввєді вайска», той непотріб тягнули до ефіру незалежної держави? Тим більше, що свій «продукт» росіяни старанно «заКалили» «скрєпами»: солдафонством і мілітаризацією, міліційним та державно-бандитським свавіллям… Відбувалась криміналізація через фільми. Українці не бачили на екранах своїх міст, їм прищеплювали сумніви щодо власної держави. Такі «дружній» контент і культура «внє палітікі».
Нас варили на малому вогні, поступово перетворюючи на російських рабів. Хотіли провернути в Україні білоруський сценарій з державою-фантомом. Через телевізійне сміття, церкву-філію ФСБ, зліплені пропагандою ходи звихнутих полків. Лише жах та огиду викликає спогад про це «мишебратське» вчора. Російська пропаганда цим і славиться – вигадуванням і просуванням потворних макабричних конструктів, що нічого спільного з дійсністю не мають. Реальність вони лише спотворюють і викривляють. Це як з хронологією Другої світової війни, про що було на початку цього тексту. Москві не пасувало говорити про початок цієї війни, адже вона – співучасник нападу на Польщу. Тому з’явилась альтернативна версія: нібито війна розпочалась у червні 1941 року з нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. На основі цієї брехні розбудували концепцію «атєчєствєннай вайни» і всього з нею пов’язаного.
Зараз українці розуміють, що російська армія – вбивці і злочинці, а російська влада – терористи. Проте багато наших громадян продовжують дивитися на Москву як на центр світу, підсвідомо її так сприймати. Себе ж не перестають чути периферією, мешканці якої повинні жити за шаблонами, створеними в митрополії. На рівні держави й еліти бракує ресурсу і свідомості, щоб розірвати це замкнуте коло. На рівні суспільства немає свідомості й самоповаги, щоб визнати, що Москва не продукує нічого аж надто унікального, а створене нею – отруйне і руйнівне. Тренди Youtube і TikTok взагалі свідчать: частина наших громадян ніби й не здогадується, що Росія напала на Україну і загрожує існуванню нашої держави, навіть тим самим українцям, які активністю на російських платформах фінансують окупантів.
Особливо сумно виглядає крайнє захоплення багатьох українців – російський кримінальний серіал про молодь кінця 80-х років ХХ століття. Усе банально: беззаконня і свавілля, молодь б’ється і ріжеться, розбірки, зґвалтування і поділи сфер впливу. Звична для Росії картина. Можливо, це їхня перспектива на майбутнє. Дивно, що цей чужий і не пов’язаний з нашими цінностями контент отримав відгук в Україні. У Росії «Слово пацана», як і слова Путіна, готують ресурс для майбутніх загарбницьких воєн. Хтось слухає історичну маячню кремлівського диктатора і заперечує право України на незалежність. Інші дивляться російські токсичні фільми і несуть це в життя, потрапляють до в’язниці, а тоді – до Z-армії.
Це стосується українців, які стримують російську орду? Чи можна нам довірливо слухати слова Путіна чи безтурботно дивитись «Слово пацана»? Спорт і культура поза політикою? У Росії і спорт, і культура є технологіями й засобами досягнення політичних цілей, інструментом зомбування. Шкода, що є українці, які досі цього не зрозуміли.
Лише під мікроскопом
Російська Федерація – сусід України. Від цієї мерзенної реальності не втекти. Можна тішитися думкою, що процес розпаду Російської імперії от-от завершиться, а політична смерть Російської Федерації стане його фіналом. Проте ознак такого мало і ми змушені зважати на факт існування однієї з найбільш кривавих держав сьогодення біля свого кордону. Єдиний спосіб співіснування з імперською Росією на цю мить – війна. Причому її принесла і живить сама Росія. У нас озвучують різні бачення відносин з Росією. Хтось каже про рів з крокодилами і розрив будь-яких контактів. Інші стверджують, що Росія має бути лабораторією, у якій ми спостерігатимемо за самознищенням щурів.
Рів з крокодилами таки не варіант. Якщо Путін скаже, росіяни валами підуть і живцем з’їдять крокодилів. У сухому дослідницькому інтересі до Росії більше змісту. Знати ворога – це будувати захист проти його сильних сторін і використовувати його недоліки. Через гіркий досвід сусідства з Росією та їхню агресію проти нас Україна вже є брамою цивілізації. ЗСУ захищають світ від кривавих головорізів та дикунів ХХІ століття. Водночас українці могли б стати ще й очима та вухами мислячих людей і розповідати їм про сутність Росії. Це можливо лише за умови розуміння і тверезої оцінки процесів, які там відбуваються. Тобто статус сліпого і бездумного споживача російського контенту варто замінити на уважного і прискіпливого спостерігача за деградацією Росії. Звичайно, усіляко пришвидшувати цей процес. Відтак наполегливо, набридливо, навіть до нестерпності, відстоювати цю правду перед тими, хто здатен її почути. Це тривалий та недешевий процес, але й інструмент протидії російській пропаганді і механізм розвінчування вигадок, які тиражує Москва.
Перед нами складне завдання. Спостереження мають бути прискіпливими, без емоцій, лабораторним методом і в рукавичках. Усе повинно бути фахово, на відповідному інституційному рівні. Не варто тягнути сюди Росію. Феномен найкраще вивчати в середовищі існування. Без демонтажу міфів і стереотипів, які наплодила їхня пропаганда, також не обійтись. Тим більше, що частини з цих міфів досі тримаються окремі українці. Правду про Росію теж не всі приймуть. Не даремно наш ворог фінансує цілі армії журналістів, політиків, науковців у різних країнах. На сам кінець, навіть якщо з нами погодяться, що Росія – лише обгортка, ніхто не має рецепту, як діяти щодо того, що в ній загорнуте. Це питання, з якими доведеться мати справу і шукати на них відповіді. Тому Україна повинна мати власну позицію, базу аргументів та вести систематичну роботу щодо розуміння процесів, які відбуваються в Росії. Ще краще – впливати на них. Це важлива і необхідна складова теперішньої й майбутньої перемоги над ворогом.