Дорогі журналісти! Дорога медіа-спільното України!
Цей момент для мене дуже відповідальний, бо в ньому наче сходяться різні лінії мого життя. Я хотів би, щоб моїми устами зараз промовляв до вас Валерій Марченко, мій табірний побратим, який заплатив за своє вільне журналістське слово багатьма роками увʼязнення і мученицькою смертю. На моєму місці незримо стоять усі, хто, як і мої колеги з Українського католицького університету, творять сьогодні нову натхненну Україну. І я, звичайно ж, прошу благословення у Бога, плоттю Якого є Слово, а ще іншим іменем – Правда.
Свій перший табірний есей – «Євангеліє від Юродивого» – я почав власне з цього: з роздумів про облудне слово, яке, цитую, «стало плоттю, і перебувало з нами, сповнене зловтіхи й погорди, і ми бачили славу його і розкошували плодами пишними цієї слави». В тій далекій уральській глибинці в усій своїй страхітливості постало перед нами, політвʼязнями, слово, яке «зависло в повітрі міріадами вірусів, злоякісних і ворожих».
Саме тому, взявши за основу традиційну монархічну формулу престолонаступництва, яку проголошують у момент смерті монарха: «Король умер – хай живе король!», я перефразував її тоді у формулу: «Слово вмерло – хай живе Слово!», яку й виніс тепер у заголовок свого виступу. Відчуття кінця звичного нам світу було вже тоді. Бо кагебістські «няньки» вже вирощували у своїх алхімічних колбах свого гомункула – світ, у якому ми живемо сьогодні. Тільки тепер його називають епохою «постправди», «фейків» і «альтернативних фактів».
Ці терміни спалахнули в наш час, наче жмуток сухої соломи. Вони ніяк не пов'язані з есхатологічними теоріями, проте також дають відчуття кінця звичного нам світу. Він, світ, справді опинився поза звичною дихотомією «правда – брехня», а тому давній солженіцинський заклик «Жить не по лжи» сьогодні втрачає свій сенс. Адже в «альтернативній реальності» правда здатна перетворитися на брехню – і навпаки.
Отож, ми живемо в час, коли правда – а значить, і слово – зазнала неначе онтологічної смерті. А тому настала пора запевнити всіх, що, навіть якщо монарх помер, принцип монархії (тобто принцип Правдивого Слова) – вічний.
* * *
Без сумніву, світ одвіку знав, що таке брехня і брехлива пропаганда, оскільки ці феномени супроводжують людину від часу її гріхопадіння. Проте він усе-таки був спроможний розрізнити добро і зло, відрізнити правду від облуди. Натомість сьогодні брехню породжують і обслуговують потужні індустрії, а відтак брехня чи напівправда стають радше правилом, ніж винятком. Ці індустрії формують великі інформаційні «антицивілізації», які щораз більше викривлюють наш інформаційний простір.
Усе це змушує нас до обачності. Отож придивімося ще раз до кількох феноменів новітньої доби, наслідки яких ви відчуваєте навіть краще за мене.
Проблема 1. Вторгнення фейків, тобто свідомо сконструйованої неправди
У період свого становлення постмодернізм виробив тепер уже класичний постмодерний метод забезпечення достовірності інформації. Засадничими для нього є критерії об'єктивності й безсторонності. Відповідно до них, ніхто не є носієм абсолютної істини, а правда, що її має кожен із нас, є лише відносною. Відтак немає «правди» та «брехні» – є просто різні точки зору. Бо сказати, що щось є брехнею, означає дати цьому моральну оцінку. А це вже, мовляв, не є безсторонністю. Отже, істина в цьому випадку є «середнім арифметичним» між різними опініями.
Така система працює досить добре, поки в ній беруть участь люди, які дотримуються певних моральних принципів, або, як кажуть, певних правил гри. Проте виявилося, що поява свідомих брехунів цю систему легко руйнує. Це нутром відчули Путін і шеф його пропаганди Сурков, які й знайшли ахілесову п'яту західної цивілізації – релятивізм. Продукуючи пропагандистські фейки на державному рівні й заполонюючи ними світовий інформаційний простір, вони й збурили згадану систему встановлення правди.
Як реагує на цей виклик постмодерний світ? Він лише зрідка відкидає фейки як неправду – та й то лише тоді, коли стає зрозуміло: творці цієї очевидної брехні просто мають тебе за дурня. В більшості ж випадків фейкову інформацію (особливо якщо вона вправно змішана з окремими правдивими фактами) беруть до уваги як опінію, як російську точку зору, а відтак «відраховують» правду як середнє арифметичне з її врахуванням. Зрозуміло, що в цьому випадку ось так «вирахувана» правда віддаляється від істини на кілька світлових років.
Про це прекрасно сказав недавно кореспондент The Economist Едвард Лукас: «Наші медії цінують більше справедливість, ніж правду. Якщо західні джерела кажуть, що авіалайнер над Україною збила російська ракета, а прокремлівські голоси заперечують це, то значно легше дати слово обом сторонам, ніж виключити одну сторону як надто тенденційну. Однак ця схильність до балансу є вибірковою. В редакціях відповідальні особи не збалансовують тих, хто вважає, що земля кругла, і тих, хто вважає її плоскою; або ж не збалансовують астрономів з астрологами. Але вони почуваються цілком щасливими, вміщуючи опінії Кремля, начебто останні є цілком легітимними та розважливими».
Проблема 2. Зомбування як втрата здатності розрізняти правду й облуду
У радянські часи, щоб унеможливити доступ правдивої інформації, влада наглухо закривала кордони (для друкованої продукції) і вмикала глушники (для блокування радіопередач з-за кордону). Але якщо інформація все-таки просочувалася, люди здебільшого відразу сприймали її як правду.
Сьогодні кордони достатньо відкриті, і глушниками інформацію не заблокуєш, бо є інтернет. Що тоді слід авторитарній владі зробити, щоб заблокувати дію правди?
Відповідь проста: треба позбавити сприймача інформації здатності розрізняти правду й брехню, тобто зазомбувати. Щоб досягти цього ефекту, владі слід впливати на інстинкти, на глибинні пласти стереотипів. Для прикладу, типовий росіянин автоматично резонує на версії змови Заходу проти Росії. Це глибинна парадигма, яка закладена ще в часи формування доктрини Третього Риму і діє майже безвідмовно.
Так-от: для зомбі не треба глушників. Він і так не сприймає правду. Точніше, він сприймає правду як підступну провокацію, спрямовану на те, щоб затуманити його. Саме цей феномен спостерігався в розділених родинах, частина яких живе в Україні, а частина – в Росії. Переконування українських родичів, що Майдан – не фашистський, бурхливо сприймався на тому кінці телефонного дроту як прагнення їх обманути.
Втім, не буду показувати пальцем лише на росіян. Кілька місяців тому я сам, зараз начебто такий мудрагелик, перепостив на Фейсбуку матеріал про Московський патріархат, який виявився примітивним фейком. А чому перепостив? Та тому, що він добре лягав на мої стереотипні уявлення. Мені насправді хотілося, щоб це було реальністю.
Отже, рівень розгубленості й дезорієнтованості сприймача інформації, як на мене, сьогодні зріс. Цьому начебто суперечать висновки недавнього дослідження «Ставлення населення до ЗМІ у 2017 р.», згідно з яким «про існування 'джинси' знають 55% опитаних, з них 63% заявили, що можуть розрізнити 'оплачену новину' – це на 16% більше, ніж минулого року». Мені здається, однак, що тут має місце хибна самооцінка. Цілком можливо, що насправді зросла кількість тих читачів, які з більшою недовірою ставляться до будь-яких матеріалів ЗМІ і які схильні називати «джинсою» все, що викликає в них підозру. Багато з них просто боїться, щоб їх не мали за «лохів», а тому вважають себе уже вишколеними. Так, недавно кілька читачів охарактеризували як «джинсу» цілком невинний матеріал на «Українській правді» про мого колишнього студента Руслана Кавацюка, оскільки текст видався їм занадто добрим і позитивним, щоб бути правдою.
Проблема 3. Визнання вірогідності хибних тверджень
Раніше непрофесійні, немудрі, а то й просто хуліганські висловлювання не могли завоювати суспільну увагу: відомі авторитети уневажнювали їх. Сьогодні соціальні мережі, зокрема Фейсбук, дають людині нагоду знайти однодумців навіть у випадку явно помилкових чи образливих висловлювань. У стрічці фейсбуківських постів усі рівні – професійний експерт, моральний авторитет і цинічний троль. Мало того, той останній має більше шансів завоювати симпатії, оскільки він добре розуміє логіку популізму і не вагається застосовувати заборонені прийоми. Отож на такі висловлювання з'явився запит, вони дають можливість навіть виграти вибори (як це засвідчує ситуація на Заході).
Американська преса лише тепер після виборчого «землетрусу» починає серйозно осмислювати цей феномен. Для прикладу, лише після перемоги Трампа Девід Саймес, політичний директор команди Барака Обами, усвідомив: «Існує соціальний дозвіл на такий дискурс. До того ж через ті самі соціальні мережі ви можете знайти людей, які згодні з вами і які тим самим надають вірогідності вашим думкам та опініям. Це створює нову дозвільну мережу, певне соціальне визнання для того, що раніше було немислимим. Це – фундаментальна зміна».
Проблема 4. Головна мета – руїна світу
Як уже було сказано, світ одвіку знав, що таке брехня і брехлива пропаганда. Тоталітарні режими ХХ століття сконструювали потужні пропагандистські машини, як-от комуністичну чи геббельсівську, що справно обслуговували ідеологічні потреби. Проте між тодішньою пропагандою і нинішньою є одна малопомітна, проте засаднича різниця.
Комуністична ідеологія викривлювала реальність задля побудови власного світу – такої собі паралельної реальності. Як свого часу сказав Бруно Шульц, «ми хочемо створити людину вдруге, на образ і подобу манекена». Це мав бути величний і самодостатній світ, якому призначено було затьмарити всі наявні зразки. Пригадаймо лише Микиту Хрущова з його гаслом «доженемо й переженемо Америку».
Сьогодні Путін добре усвідомлює, що це неможливо. Тому завдання перед ним стоїть не витворити свій величний світ, а знищити все, що протистоїть путінській Росії, тобто знищити увесь цивілізований світ. Не стати досконалішим за нього, а підкосити його, звести його до такої ж упослідженості, в якій перебуваєш сам. Мовляв, якщо вже я тону, то хай він потоне разом зі мною, а якщо вдасться – то хай потоне першим.
Отож нинішня індустрія брехні є суто руїнницькою, вона цілковито оголила свою диявольську природу. Так, я знаю, що назвати Путіна з Сурковим посібниками диявола досі вважається порушенням правил політкоректності. Мовляв, «дияволізувати суперників недопустимо». Проте саме вони створили найсучаснішу машину облуди, яка проникає в усі пори по всьому світу! Як називає Євангеліє творця брехні? Читаємо у Євангелії від Йоана: «Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити… він брехун і батько лжі» (Йо 8:44). Це саме путінський режим вибудував систему самозахисту через тотальні хащі брехні. І знову читаємо в Біблії, цього разу в ізраїльського пророка Ісаї: «Ми з брехні зробили собі сховок, з неправди – захист» (Іс. 28:15, 17-18).
Який вихід?
Фундаментальність перелічених змін спонукає мене шукати якихось промовистих метафор. Всі ми знаємо біблійну притчу про дерево пізнання добра і зла. Так-от, у мене таке враження, що посеред наших земних нетрів стоїть велике дерево пізнання правди й облуди. І кожен, хто скуштує плід цього дерева, стає неспроможним розрізнити правду й брехню.
Наслідки цього феномену катастрофічні. Передусім, це суттєво руйнує спроможність людини (а значить, і урядів) приймати правильні рішення. Адже рішення, прийняте з урахуванням фейків, не може бути правильним у принципі. Тому не справитися з цією проблемою означає приректи себе на те, що управлінські похибки лише множитимуться, а це неминуче призведе до краху.
Катастрофічними є й духовні наслідки. Змішаність правди й брехні і втрата спроможності розрізняти одне й друге призводять до того, що люди перестають довіряти будь-якій інформації. Тотальна недовіра руйнує міжлюдські стосунки, а відтак суттєво ускладнює міжлюдську солідарність в обстоюванні правди і добра.
Все це радикально міняє становище журналістики. Тривалий час для журналіста існувала лише правда в однині, – the truth, – і це та правда, яку від нього приховували. Отож завдання було усіма силами видобути її – з-під заборон і табу, з тайників і глушників. Сьогодні, звичайно ж, давнє завдання залишається в силі – приховувачів правди й сьогодні чимало. Проте головний акцент переходить на те, щоб правду розпізнати – з-поміж підступних фейків та лукавих симулякрів.
Журналістика немало спричинилася до того, щоб світ, породжений цим лукавством, став нестерпним. Четверта влада не раз зрікалася своєї місії й засліплено служила трьом іншим, стаючи носієм лжі. Однак чи так має бути завжди? Коли свого часу російського дисидента Юрія Орлова запитали, щó спонукало його, успішного фізика-теоретика, піти в дисидентство, він відповів красномовним жестом, наче відтинаючи шию: «Надоело!». Отож нинішній журналіст має відчути те саме. В його душі має прокинутися щось від гоголівського Бульби: «Якщо я тебе породив, світе постправди, то я ж тебе і вбʼю!».
Я особисто не бачу іншого виходу із ситуації, що склалася, як формувати постпостмодерний дискурс і повернути в нього етичний вимір, зокрема етичну оцінку правди чи брехні. Згадаймо: герой давньокиївських казок рятує себе від погибелі тим, що розпізнає за пишноплідною яблунькою чи холодноводною криниченькою відьомські симулякри і розрубує їх. Проблему не можна буде вирішити інакше, ніж назвиваючи фейк брехнею і вводячи моральні чи матеріальні санкції для його продуцента. Проте це вимагатиме суттєвої реконструкції світоглядних постулатів постмодернізму. Навіть якщо вони і з'явились на світ, щоб подолати кризи модерності, сьогодні вони мають померти як догми, що породжують нові кризи.
В українській духовній традиції є щонайменше один великий авторитет – митрополит Андрей Шептицький, який остерігав перед змішуванням основоположних понять:
«Як для окремих осіб, так і для народів найбільшим нещастям на цім світі є змішування понять добра й зла».
«Чи ж це не якесь дивне божевілля – не розрізняти поняття правди і неправди, добра і зла, світла й темряви, культу Бога і культу демона та закону Божого і закону бандитів?»
Отож мусимо ствердити, що між правдою і брехнею не може бути порозуміння за логікою win-win, бо співпраця з дияволом сама обертається диявольством. Мабуть, людству треба було дійти до нинішньої межі, щоб отямитись. Я бажаю усім журналістам і медійникам й далі удосконалювати свою спроможність декодувати брехню і знаходити в собі сили, щоб стати на бік Правди. Адже в цьому світі є ще одна правда, яка не потрапляє на наші радари, – це правда, яку ми приховуємо від себе самі. І твердження про те, що професіоналізм, опертий на хибну ціннісну основу, є небезпечним і руйнівним, якраз і є тією часто приховуваною від себе правдою.
Кажучи релігійною мовою, я бажаю вам стати речниками Святого Духа, завданням якого є «все очищати від скверни». Саме ця спроможність людини стрепенутися і зробити вибір на користь добра і є підставою одвічного оновлення життя.
Й тоді, навіть увійшовши в епоху «альтернативних фактів», ми будемо переконані, що принцип Правдивого Слова – вічний. Іншими словами, ми таки зможемо оптимістично ствердити: «Слово вмерло. Хай живе Слово!».